- Ви схожі на якусь працівницю Марфушу у цьому вбранні,- зауважила секретарка.
- Олено, краще б також переодягались і йшли нам допомагати,- відповіла Вікторія Олександрівна.
«А чи зміг би мене хтось покохати таку просту, звичайну прибиральницю Марфушу?» - потайки подумала вона, дивлячись на своє відображення у дзеркалі, взяла мітлу і пішла до своїх працівників розгрібати сміття, яке ще нещодавно вкривала сніжна ковдра.
Сьогодні вона була на рівні зі своїми підлеглими. Вправно працюючи мітлою туди-сюди, завзято змітаючи сміття до одної купи, можна було подумати, що вона усе життя займалася лише цією роботою.
- Дівчино, хіба можна тендітні ручки псувати такою справою?
- Можливо ви хочете допомогти нещасній прибиральниці?
- Вибачте, я поспішаю, але чи можу я запросити вас на чашечку кави завтра десь о півдні?
- Чому б і ні,- відповіла вона впевнено, ніби хапаючись за останній шанс у своєму житті.
Він записав у свій телефон бізнес класу її номер і пообіцяв зателефонувати. По-дитячи він не запитав її імені і найменував її «Весна» у своїй телефонній книзі.
Не мав він підозри, що перед ним стояла директор піар компанії «GOLDNIGHT», яка щойно організувала суботник для своїх працівників. І не знав він, що вона з першого погляду оцінила його костюм від Emporio Armani з нової колекції, шкіряні туфлі, краватку на тон темнішу від пурпурової сорочки. І не знав, що чекає вона на свій ідеал, а він був саме таким: високий брюнет, що тримав в руці ключі від Ferrari. В брендах вона розбиралася на раз. Та що там… в конкуруючому світі вона і сама була брендом.
Їй був один рік як за тридцять. Сувора, дехто вважав її ст*рвозною, але одночасно в очі цього їй ніхто не міг сказати. Головне, що це говорили за спиною, а коли вона оберталась – всі замовкали. Так вона знала, що попереду від усіх. Вона мала усе: квартиру у центрі міста, два автомобіля, будинок в елітному районі під Києвом. Повертаючись додому вона залишалась наодинці зі своєю кішкою – єдиною подругою у її теперішньому житті. Торі вже давно звикла, що псевдо-друзі її використовували для вигідних знайомств, піару в еліті, задля грошей. Вона звикла до самотності, в душі оселилась вічна зима. Чи вірить вона й досі в свої мрії? В свої давні, минулі мрії? Чи час, мегаполіс і конкуренція вбили в ній смак до мрійливості? А про що їй мріяти? Вона все має… здавалося б… все має. Це жінка, для якої завжди зима, який би зараз сезон не був. Це вона плете зими мереживо на склі замерзлому. Стало ще на одну зиму життя старше. А вона так хоче, щоб її родинки хтось знав поцілунками до мурашок, щоб на її «я тебе кохаю», хтось щиро відповів взаємністю.
Двадцяте березня. Вчора він, як і обіцяв, зателефонував о восьмій вечора. Відрекомендував себе, як Щастя, не говорячи своє ім’я. Він запросив її у ресторан о третій годині у центрі міста. Вона, звісно, погодилась. Це була для неї деякою мірою гра – він не знає хто вона, а вона не знає його імені. Взагалі здається, що всі навкруги грають за певним сценарієм у своєму житті. Вона не виключення.
З самого ранку вона в своїй шафі шукала дещо скромне, але одяг кричав за себе: Gucci, D&G, Chanel , OGGI, Zara, PODOLYAN, TAN, Zalevsky.Тому це «дещо» вирішила позичити у своєї секретарки Олени. В офісі приміряла одяг, розмір підійшов.
Рівно о третій, як людина відповідальна і пунктуальна (за посадою належить), швейцар відчинив їй двері з широкою посмішкою на обличчі зі словами: «Вікторія Олександрівна, вам як завжди?». Вона лише посміхнулась і відмовила, що на неї чекають. І дійсно, він вже чекав на неї, про це свідчила холодна кава, яка не видавала ніякого аромату, а вона то знала, яку смачну каву тут готують.
- Роман Андрійович, будь ласка – меню, – запропонував знайомий двом офіціант Дмитро.
- Отже, ваше ім’я – Роман, – нарешті промовила вона.
- Мені більше подобається Щастя, - посміхнувся він. – Що будемо замовляти? – З нетерпінням запитав він.
- Лише каву,- різко відмовила вона нахмуривши брови, адже й досі він не запитав її ім’я.
- Дмитро, нам каву,- замовив він офіціанту, здогадуючись, що вона напевно боїться наплутати усі ті виделки і ложки, якими потрібно користуватися в таких ресторанах. Щоб її не бентежити він зробив вигляд, що зовсім не голодний і хоче лише каву (хоча о такій годині він завжди обідає).
- Чому ви не запитуєте мого імені?
- Мені досить того, що я вже знаю.
Це була фраза, яка змінювала кардинально все у їхньому знайомстві. Це була його помилка. Вона стала його грандіозним провалом у житті. Його все влаштовувало. Її також. Вони були у грі.
Розмова лилась піснею. Говорили про улюблені фільми: «Сніданок у Тіффані», «Адмірал», «Передчуття» й інші. Погляди у філософії, дивні книжки, які так і не вдалося осилити, про молодь, її вподобання.
Після двох годин вони оговтались, що робочий день ще не закінчено, що на кожного чекає праця. Він запропонував її підвезти, але вона відмовилася. Хіба ж він знав, що за будинком припаркований її автомобіль. Щойно вона сіла в авто, як на мобільний прийшло повідомлення від Щастя «я вже скучив».
І хто знав, що пройде якийсь місяць, і вони вже не в змозі жити одне без одного. Він пробудив у її серці стільки відтінків життя, яких вона не знала досі. Вони були дорослими, а кохали щиро, мов діти. Різнобарвною веселкою відігравали мильні бульбашки розвіяні по вітру в її озерах очей. І лоскотати зелену траву, допоки темна ніч не огорне їх у свої обійми. Атракціони, гойдалки і прогулянки уночі на човнику. Тепла ковдра і червоне вино. Під мелодію саксофону у центрі Києва під бризки фонтану вони танцювали вперше. Під зоряним небом, під тихий шум коліс і пісню Joe Dassin “Et sit u n’existais pas” у виконанні вуличних музикантів. Вона почувала себе щасливою. Але ж всі знають, що з щастям необхідно поводитися обережно, оскільки воно доволі крихке. Романтика не померла. У деяких людях вона просто спить до певного моменту, поки її не розбудиш палким почуттям – коханням.
Все стало так легко і ясно, ніби скло протерли. Все буде. Все вже є… її і його. Щоранку вона відкриває очі – і вона живе, вона чекає. І це нагорода, а не покарання. У своїх долонях вона відчувала кулю, яка світиться, обертається – це і є щастя. Дар, який віддаєш, а отримуєш ще більше, при цьому не отримуючи нічого матеріального взамін. Вона стоїть на порозі невідомого досі їй світу. І штовхає у цей світ її віра, надія… і любов. І кохання з них усіх штовхає найбільше, адже й силу воно має найбільшу. Вона любить його, вона буде любити його нескінченно, бо нескінченно – це краще, ніж вічно. Тому що слово «вічно» має строк, який обов’язково вичерпає себе.
І мріяли відтепер вони разом. І знає він поцілунками кожну її родинку. І запах її став таким рідним. А мрії, як у підлітків: він, вона, сонце, море… крик поодинокої чайки, як вона торкається пальцями неба, а воно таке ванільне, та ще й ніби хмари присипані цукровою пудрою. Де так лагідно граються сонячні проміні з її оголеними плечима, наче ніжні поцілунки у шию – дотики гарячого вітру. Яка для нього насолода примружити очі від палкого, червоного, наче кров, сонця і сховати обличчя у її волосся. (Ви бачили келих з шампанським Dom Perignon, бульбашки якого виблискують на сонці? Такого кольору було її волосся). Лоскоче прохолодою глазурована хвиля моря пальці їх ніг. А руки все пестять і пестять теплий пісок. Від задоволення ноги перебирають гальку, що у воді. Бризки хвилі стікають по її сором’язливих щічках. І ніщо інше там, на березі моря, не займає їх думок, ніщо їх не турбує. Щоночі вони засинали з такими мріями, що невдовзі повинні були стати реальністю.
Але… завжди є такі «але». Вони ніколи не вели розмов про роботу: він, щоб не ставити її у незручне становище, оскільки й досі вважав її прибиральницею; а вона… вона не знала, як йому розповісти правду, адже не раз намагалася, але були певні обставини.
Сьогодні був важливий день у її кар’єрі: презентація рекламного ролика для іноземної компанії, цей проект її команда готувала близько місяця. Усі зібрались у конференц-залі, чекали лише на неї – ст*рво на ім’я Вікторія Олександрівна. Вона стрімко відчинила двері, а тут… він – Щастя. Вона не знала, що її Щастя – це співвласник тієї іноземної компанії, директором філіалу в Україні якого він являється. Її Щастя поплило перед очима. Його Весна водночас возвеличилась і впала в очах. Вона стала іншою для нього. По закінченню презентації він вимагав від неї пояснень.
- Я кохаю тебе, моє Щастя. Невже цього замало? Невже ти не хочеш своєї Весни щодня? – єдині слова, які вона змогла підібрати.
- Закінчуємо гру, давай розпочнемо життя! – запропонував Роман.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=271615
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.07.2011
автор: Туся Парасич