Вітер куйовдив її волосся. Мурашки бігали по тілу чи то від холоду, чи від того що серце стискалось від болю. Вона сама не знала куди йшла. Просто перебирала ногами, не помічаючи нічого навкруги. Сонце потрохи ховалось за обрій. Наступав літній вечір. Тихий, спокійний... Лише вітер немов хотів оголити її душу, вирвати звідти усе те що накипіло за стільки років. Десь би просто сховатись від світу. На зовсім трошки, щоб подумати. Чомусь проходить час а вона все така ж наївна дівчинка, яка готова довіритися будь-кому аби не бути самій. А потім зрада, втрата, біль і знову все спочатку. І коли настане кінець цим шуканням? Коли нарешті зустріне те, що так довго чекала?...Вона йшла стежкою, вдивляючись в плесо води. Все таке до болю рідне і знайоме. Ось тут промайнуло дитинство. Сюди втікала подумати і помріяти, як тільки була нагода. От і знайомий міст. Навколо ні душі. От би кинути все і плисти далеко-далеко... Щоб холодні хвилі огортали обіймами... Щоб не було так важко, щоб не було боляче, щоб нарешті отримати такий бажаний спокій...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=271526
Рубрика: Нарис
дата надходження 22.07.2011
автор: seule_fille