Вулиця була переповнена метушливими мешканцями, що поспішали у вир подій, сподіваючись нарешті знищити плутанину власних проблем та нездійснений планів щодо майбутнього, якого вони очікували, переповнені страхом щодо неминучого з ним зіткненням, та в невідворотність якого щиро вірили. Мешканці вважали, що мають ще трохи часу, адже ще не виконали все те, що повинні були, наобіцявши цілому світу змінити його на краще та врятувати від невідворотного занепаду ідеалів, які вони називали чимось цінним для всього сущого, хоча насправді це були тільки витвори їхньої мізерної цивілізації. Переповнені мотлохом помешкання, покрита твердою речовиною, рівна поверхня їхнього щоденного одноманітного пересування, металеві витвори для прискореного подолання відстаней та натовпи, поглинутих системою штучних ідеалів, подібних істот та їх в’язнів, яких вони називали домашніми улюбленцями, що були приречені на довічну покору чужим забаганкам, – сукупність цих факторів вони називали середовищем свого існування, простір якого до початку їхнього панування був частиною екосистеми планети, що тепер перетворений на спаплюжені землі приречених на пихатість створінь, які прагнуть врешті-решт жити в повному фізичному комфорті.
Із якогось кафе на розі центральної вулиці лунала дурна пісня популярного гурту й промовляла до випадкових спантеличених перехожих: «Послухай-но Мене, друже, Я ж лише Пожирач Твого Мозку». Біля переходів стояли молодики з червоними рекламними листівками компанії-постачальника телефонного зв’язку, які намагалися більше спілкуватися з оточуючими, щоб зрозуміти, як саме швидше перетворитися на ще одну успішну, потрібну угрупуванню поважних самолюбів, тінь цілісної дійсності. Особи, які недооцінювали важливість втрати часу на роздуми, маючи жагу до самовбивчих дій, шаленіли від помилок у діяльності нервової системи та поступово спростовували оточуючу дійсність. На них кидали зневажливі погляди ті, хто стали жертвами менш шкідливих ідей та жили в ілюзії розподілу жителів планети на гарних та поганих, відносячи себе, звичайно, до кращих та гідних наслідування усіма наступними поколіннями. Повз натовп проходили інші, що ігнорували усіх оточуючих, вважаючи своє схиблене розуміння краси найважливішим, необхідним для повноцінного життя, виявом особистості, вони повсякчас займалися самообманом, щоб здобути впевненість у власній бажаній досконалості, називаючи себе найкращими істотами сучасності.
Усіх їх об’єднувало те, що їм необхідно було відчувати страх втратити те, що мають, аби не стати спустошеними примарами перенаселеного міста, що керувало усіма їхніми думками та намірами, затримуючи в своїх пазурах, щоб не втратити відданих рекрутів, які за ним доглядали та перетворювали на те, що не було б подібним до типової цій місцевості сутності. Мешканці заперечували існування справжніх закономірностей життя, бо стали переоцінювати важливість правил суспільства в повсякденному існуванні. Їхній розум вів постійні сутички власного розуміння з нововиявленими істинами, а бажання перевершити штучний ідеал змушувало знущатися зі своєї фізичної істоти. Суспільство, яке вони створили передбачало одночасно зневагу життя кожного окремого жителя як незначну частинку цілого та возвеличення, ніби кожен є важливим та незамінним, тож на обов’язок подобатися оточуючим краще було все-таки зважати.
Крокуючи у натовпі, кожен мешканець міг побачити щасливі обличчя на яскравих малюнках, що висіли скрізь на поверхнях помешкань, звинувачуючи перехожих у тому, що вони не достатньо працюють для здійснення чогось, що вони називали мріями. Порівнюючи себе з цими особами, що шкірилися білосніжними іклами, насміхаючись з оточуючих, жителі вважали себе лише примарами, від образів яких вони відрізняються нібито лише можливістю мислити.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=271318
Рубрика: Міська (урбаністична) поезія
дата надходження 21.07.2011
автор: Lucre