Розділ 7
Я прокинувся в ліжку.У вікні бачив зимову казку,але мені було начхати.Я все ще не вірив у це,але на заставці телефону стояло її фото у весільному платті.Сумнівів не було,вона мертва. Вдягся і пішов на вулицю. У навушниках була її улюблена група,а на моїх устах читалось кожне слово і фраза пісень. Тільки тепер я зрозумів,який сенс вона бачила у цих піснях,тільки тепер я зрозумів їх. Подорослішав?Навряд чи. На душі далі була купа лайна. Я хотів її чимось "прибрати".Купив сигарети, запальничку.Вперше за 2 роки я курив. При чому сигарета за сигаретою.Пішов до бару,а поки дійшов туди скурив уже штук п"ять. Зупинився тоді,коли від непривички та порожнього шлунку почало жахливо нудити. Я випив,не закусуючи,але потім все-ж вирішив з"їсти якихось пельменів чи чогось такого.Стало легше.Пішов в інший бар,більшої половини пачки сигарет уже не було.Сів.Випив.Не закусував.Якимось чином прокинувся в Колі. Зранку випив пива,покурив. Пішов додому.Сказав мамі,що ночував у Васі в Дрогобичі і був на навчанні.Вона не повірила,мабуть,від мене було чути перегар...Ну звісно,стільки пити,курити,і щоб від тебе не "шторило"?? Я відчув себе ідіотом.Стало соромно за свою дитячу брехню.Але ненадовго.Я проспався і на наступний день програма продовжувалась в схожому темпі,лише алкоголю ставало все більше і більше,так же як і сигарет. Спрага і бажання випити пива зранку стала вже звичкою,вдома появлявся все рідше і рідше. Телефон був відключеним, в голові було щось схоже на вівсянку,це було те,що я раніше називав своїм мозком. Життя проходило мене стороною,а я не намагався нічого змінити.
На вулиці панував лютий.Завтра -День Святого Валентина,а 26 лютого-її іменини.Ми б провели ці дні незабутньо.Якби вона була жива.Скурюю останню сигарету другої пачки сигарет за сьогодні.
Ставало все тепліше і тепліше,на вулиці приходила весна.Скоро 8 березня,а через кілька днів після цього їй би виповнилось 16...Чому все саме так? Чому її не можна повернути?...Вирішив поїхати до неї на кладовище.Придбав орхідею,яку обіцяв їй в честь Свята Миколая і приїхав на її могилу. Хрест стояв збоку,ще був обвішаний вінками,а тепле проміння сонця освічувало табличку на ньому.
"Дмитрів Світлана Тарасівна 12.03.1995-4.01.2011" Яке коротке в неї було життя...Я б поділив своє навпіл,лиш би вона була поруч. Закопав орхідею у грунт,поливати потреби не було,сонце ще не висушило снігу.Згадав свою обіцянку і взявся за голову...Як же я їй організую це? По суті можна роздрукувати кілька штук...Але потрібні ще й авторські права...ЯК? Спробую звязатись з друзями з "Укрполу",поліграфічної фірми,на якій я колись працював. Поїхав додому.Зі збіркою нічого не виходило,я знову напився,скурив дві чи три пачки сигарет і приліз додому практично рачки.Мама сказала,що я під домашнім арештом,тато зробив мені маленькі двері,мов для кота,через які мені передавали їжу. Доступу до комп"ютера та інтернету в мене звісно не було,так же,як і телевізора. В туалет двічі в день,зранку і ввечері. Я відчував себе собачкою,але в глибині душі розумів маму.Її задовбала моя поведінка,вічно п"яний стан та запах перегару.Телефон в мене теж забрали,я був практично ізольований від світу. Так я живу уже четвертий день. Вчора мама приводила до мене психотерапевта,вона переконана що в мене депресія...Яка там депресія?Подумаєш,кохана дівчина померла через мене.... Спершу я хотів просто мовчати,але потім мені стало шкода маму і її грошей,і я виговорився.Здавалось,він уже все знає про мене.Знаєте,що він мені сказав?Я до тебе завтра свою доньку приведу! Ви собі це уявляєте?Мені бракувало цензурної лексики,мене тут вже будуть зводити з якоюсь...Ні,не хочу! Я не хочу цілувати губи іншої,тримати чужу мені руку,а тим паче одружуватись з нею чи спати.
Настав цей момент. Вячеслав Борисович прийшов з донькою...Свєтою... Коли я дізнався,що її звати також Світлана,покликав лікаря і вибачився. Я так не зможу,хоч вона була досить симпатичною,але досить з мене Свєт...Вони пішли,а я поринув у думки.В мене були листочки та ручка.І я раптом відчув бажання писати.
***
Біль заполонив мою душу,
Я вже давно відійшов від реальності
І попіл минулого струсити мушу
А життя вже звелось до банальності
Сніг лежав кучугурами в серці
Божевілля лилося крізь сльози
Забери сніг у чорне відерце
І лилися слова у вірші і прозу
Я живу,я пишу,я не тлію
Мушу встати з колін,з того льоду
Чорна кава лиш серце зігріє
До мене зорі летять з небозводу
Усміхнуся крізь сум у очах
Я знайду ту веселку у небі
Що основа її у сльозах
Усміхнись,мені цього так треба...
***
Було ще багато такого.Я зрозумів,що якщо вийде,то надрукую і свою лірику..Організм прагнув алкоголю,я став уже залежним..І сигарет..Як давно цього я уже не бачив..Мушу побороти себе...
Краще буду спати так легше..І сон покорив мою душу...
Розділ 8
Я проснувся.Мама вже нетерпляче тупцювала біля плити,я дуже добре знав ці її кроки,з кухні пахло чимось смачненьким.Млинці...Точно млинці...Згадав,як ми їли млинці у Львові і в Стрию,як Свєта заляпалась соусом в "Нью Йорку" ,який додавали до тих млинців і як вона з досадою говорила,яка вона неакуратна. Згадав,як ми сиділи в "Делікаті" і їй попався шматочок залізного дротику в піці... А як ми неодноразово сварились і мирились в тих же піцеріях...Ех...спогади-спогади..Хочу пройтись по всіх місцях.які закарбувались в моїй памяті повязаними з НЕЮ...Не знаю,чи мене відпустять,але спробувати варто. Розум вже потрохи стає світлішим,думки вже стають цензурними,без різних потреб сигарет і алкоголю..Здається,ломка проходить. Надіюсь,не буде бажання повторно почати той стиль життя. Не хочу.
Мама принесла мені млинців і горнятко міцного солодкого чаю.Такий вміє готувати тільки дві людини-моя мама і Свєта,при чому я не можу зрозуміти,де вона такого навчилась,бо вона це вміла задовго до знайомства з моєю матір"ю. Цього разу сніданок був принесений через двері,а не через ту дірочку внизу них,що мене досить здивувало. Який сьогодні день? Четвер? Вівторок?Неділя? А яка різниця?... Вона явно хоче поговорити зі мною,в моєї матінки ніколи не було нічого просто так..Як і в Свєти,до речі,також...
-Тарас,нам треба поговорити.Ти маєш взяти себе в руки і жити далі.Я розумію,що Свєта для тебе дуже важлива,але ти не повернеш її.Все,нема.А ти ще живеш.Візьмись за навчання,а якщо ні,то шукай роботу,кінець-кінців поїдь сьогодні з братом на футбол! Вася буде ще з кількома одногрупниками,їдь з ними!
Я задумався. А що,по суті ідея непогана.Я давно не був на футболі,а тут така нагода!Культурно проведу час,заодно виберусь з чотирьох стін.Але...Може,краще залишитись тут? А що тут доброго,стеля,чотири стіни і паркет.А,і ще меблі.Ну і зошит з моїми рукописами.Все. Я вирішив поїхати.
-А хто грає?
-Карпати з Металургом запорізьким,якщо я нічого не наплутала. Я ж в футболі ні бум-бум.
А Свєта була ще й як бум-бум...Скільки разів вона хотіла мене витягнути на футбол...Ніяк обставини не дозволяли.Я присвячу цей футбол тільки їй,вирішив я.
-Добре,мамо,я їду.Скажіть Васі.
-Добре поїж. Ти сьогодні довго спав,вже перша обіду... Сьогодні субота,-відповіла вона на мій запитальний погляд,-а твій шарф на верхній поличці в шафі,-вона знову випередила моє запитання.
Я добряче наївся,в мене був на диво хороший настрій. Я одягся,вийшов з кімнати,яку вже не замикали,покливав свого брата і ми пішли на вокзал.
Футбол мав починатись о 17годині,було ще двоє хлопців,власне Василеві друзі,але я не концентрував свою увагу на запамятовуванні їхніх імен. Ми досить швидко добрались до привокзальної у Львові.Я знову згадав,як мене тут завжди чекала Світлана з усмішкою на устах.Ех,мама права,її не повернеш.Але і не викинеш з моєї голови і думок. Потім ми сіли в трамвай,добрались десь чи то до Зеленої,чи куди,трохи пройшлись і я побачив стадіон "Україна".Я дуже давно тут не був,багато років.На годиннику була 16.10,ми купили квитки в 12 сектор(я дуже хотів у цей сектор,це улюблене Свєтине число) і пішли до своїх місць.Зібралось вже досить багато людей,я навіть бачив своїх знайомих.На поле вийшли команди на чолі з капітанами.Прозвучав гімн України,потім всі зайняли свої місця.Пролунав свисток-матч розпочато.
Футбол був чесно кажучи не дуже. Гравці якось мляво бігали,але коли зелено-білі добрались до воріт і на 26 хвилині забили гол в "дев"ятку",глядачі збуджено почали кричати,махати прпорами,шарфами і всім що мали,кричати різні кричалки і тд. В другому таймі відбувалось все практично аналогічно,Металург так і не запбив м"яча,а от Карпати умудрились на 87 хвилині забити ще одного м"яча,що стало для вболівальників небаченим фурором. А от "оранжеві" були явно не в дусі,звісно,їхня команда програла з рахунком 0:2... Матч закінчився,я був захоплений футболом і задоволений собою що все-ж вибрався з хати. І тут раптом на мене налетів хтось.Я тільки встиг помітити яскраво-оранжевий одяг,а потім сірий і брідний асфальт,на який я добряче впав від неочікуваного поштовху.Мені не дали встати.Кілька разів стукнули головою об асфальт.Я тільки встиг помітити шокований вираз обличчя брата...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=270796
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.07.2011
автор: Міка Солнцева