....мені вночі більше не світять ліхтарі..
мабуть і світло мене розлюбило,-
кисле на смак воно крапає в очі
і виїдає залишки правди з них.
вчора сонце переварилось у шлунку неба
та не гріє нічого вже навіть подумки.
металевими стрілами бавиться ніч,
старанно виводячи на землі ієрогліфи,
ледве торкаючись мого /астрального/ тіла
та від того приємно...
і чомусь хочеться стати ліхтарем,
володіти тінями сивих мандрівників
та ховати їх від безвіконних хмарочосів.
хочеться наситити повітря змістом
та огорнути собою кожну молекулу
чи стати нею на мить зникнення звідси.
Сріблясті ідоли ковтають проміння,
благають впасти крізь сон навколішки.
небо казиться блискавками і знову хоче їсти,
а коли воно наїдається мною -
падає бездиханним на ліжко
і споглядає світло ліхтаря,який не горить.
все стає зрозумілим і незбагненним водночас
я - частина всього, поки вони володіють часом,-
бігаю колом циферблату і задихаюсь,
а ліхтарі так само не світять вночі...
я обманюю вітер спробами наздогнати його.
новопризначене вранішнє сонце скоро забере сили і владу
і заплачеться лимонним соком
перш ніж заснути у темряві...
однак я знаю, що моє /штучне/ сонце
має трохи більше спражнього тепла
аніж ліхтар у паралельних світах ваших очей....
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=270240
Рубрика: Міська (урбаністична) поезія
дата надходження 14.07.2011
автор: команданте Че