Сьогодні я дуже щаслива. Матуся пошила мені нове платтячко, голубеньке в білу крапинку, з поясочком та чудовими кишеньками! В травні мамі зробили складну операцію і вона ще місяць не могла працювати, а тому бідкалася, що я з усього повиростала і на літо мені нема що вдягати... Але тітка Анюта принесла мені спіднички та кофтинки зі своєї молодшої дочки. Мама дуже дякувала їй, а я дуже мріяла про новеньке платтячко. І оце тепер матуся вже може шити, вже є перші заробітки. Оксана Іванівна—поважна сусідка з нашої вулиці—була настільки задоволена костюмом, який мама пошила для неї,що подарувала шматок лляної тканини—голубенької в білу крапинку. І мама пошила мені чудове плаття! Такого гарного вбрання у мене ще ніколи не було...
Але це ще не все. У мене в кишеньці є кілька карбованців. На подарунок для Тані! Це моя найкраща подружка, яка живе на нашій вулиці за дві хати від мене. Ми товаришуємо з раннього дитинства, ходимо разом до школи, часто разом робимо уроки. Удвох нам добро і весело.
У Тані незабаром день народження. Сьогодні матуся дала мені гроші та дозволила поїхати в центр міста, щоб купити подарунок: кілька різнокольорових стрічок. Моя подружка має довге чорне волосся і стрічки гарно пасуватимуть до її коси! А потім ми підемо в поле, нарвемо квітів, сплетемо вінки...
Поле неподалік, бо ми живемо на окраїні міста. Воно починається там, де закінчується наша вулиця. Тому й вулиця називається: «Польова».Влітку моя мама частенько кличе сусідських дітей і ми всі йдемо на прогулянку за місто. Нашу ватагу сусіди жартома називають «школою тьоті Наді».Пам’ятаю, коли ми ходили на польовий аеродром, то там справді подумали, що це екскурсія зі школи, і показали нам літаки та вертольоти.
Отож, я йду вулицею у своєму чудовому вбранні. Мені так хочеться, щоб мене всі побачили! Але вулиця порожня... Лиш з гуркотом проїхала вантажівка і обдала мене пилюкою.
Раптом з сусідського двору вилітає на велосипеді Сергійко. Я ледь встигаю відскочити убік.
—Ти чого гав ловиш?—весело гукає він і стрімголов мчить по вулиці.
«Ну що йому до мого платтячка?»
Я йду до колодязя. Бо по воду хтось обов’язково прийде. Колодязь стоїть на горбі. Він дуже глибокий, тому діставати воду з нього важко. Зате вода дуже смачна! Вечорами тут збирається черга , бо приходять люди навіть з інших вулиць. Дядьки поставили тут гарну дерев’яну лавку з високою спинкою.
Я вмощуюсь на цій лавці, спершу подивившись, чи не замащу платтячко. Тато вчив мене діставати воду. Я вже можу витягнути більш, як піввідра! Може спробувати покрутити колесо? Ні! Адже не хочу заляпати своє вбрання...
—Вірочко! Ти хочеш водички?—тітонька Ніна відкриває ляду і опускає відро.
—Ні, дякую!—відповідаю я і чекаю, що скаже вона про моє вбрання.
—У колодязь заглядувати не можна!—строго говорить тітка.—Бо, ще впадеш,боронь Боже…
—Я не заглядувала.—кажу розчаровано і йду геть.
Надворі спекотно. Відчуваю, що й справді хочеться пити, але просити напитися в тітоньки Ніна вже соромно, та й мама не дозволяє мені пити холодну воду.
Я зазираю у двір до Тетянки. Вона сидить біля веранди на сходинках, тримаючи на руках руде худюще кошеня. Дівчинка дуже зосереджено поїть його молоком з піпетки.
—Таню...—кличу я.
Вона піднімає голову.
—Ой, як добре, що ти прийшла! Я оце вчора знайшла його. Воно таке нерозумне, ще не вміє з мисочки пити. Я його назвала «Льоша», бо Марина сказала, що кіт по-французьки—«льо-ша»...—весело щебече подружка.
Марина—це сестра Тані. Вона старша за неї на 10 років і все-все знає! Вона вже працює на швейній фабриці та десь вчиться заочно. Так мені розповідала Таня. Правда, що то воно за навчання «за очі»,—те я не зовсім зрозуміла...
— Віро, потримай мого Льошу, а я візьму в бабусі марлю,бо , бач, в нього очки закисли, їх треба промити...
Я з огидою дивлюсь на оте кошеня. Мені зовсім не хочеться брати його до рук і тулити до свого платтячка. Невже й Таня не помічає, що на мені обновка?
—У мене плаття нове!—з притиском кажу я.
Подружка здивовано знизує плечима:—Ну, якщо тобі плаття важливіше, ніж живе кошеня...
—А може тобі кошеня важливіше, ніж наша дружба?!—сльози бринять на моїх очах.
Таня мовчки притуляє кошеня до себе.
Образа колючкою пропікає моє серце.
—Танька-циганка, чорна поганка—враз з мого язика злітає дражнилка, яку я колись чула від хлопців.
Я з розпачем брязкаю хвірткою.
Все! Кінець! Була дружба—і немає... А може її взагалі й не було?
Я біжу подалі від Тетянчиного двору, задихаючись від образи. Шукаю в кишеньці хустинку, бо не хочу, щоб сльозинки капали на моє нове гарне плаття.
А в хустинці замотано скарб: карбованці на подарунок для Тані. Мені стає ще гірше. Вже й до міста їхати не треба, і подарунок не потрібний...
«І що тепер робити? Йти додому? А що ж мамі казати?»
Як це воно так буває, що щасливий день враз перетворюється на такий сумний і препоганий...
Я вже більше не маю сил бігти. Повертаю на Ленінську і поволеньки доплентуюсь по каштановій алеї до «третього» магазину. Довго стою біля ларька, де тітка Оля продає газовану воду. Нарешті зважуюсь:
—Мені стакан з подвійним сиропом.
—А мама дозволила?—запитує продавщиця, яка добре знає мою маму.
—Дозволила... —брешу я і відчуваю, що червонію аж до кінчиків de[/
Я беру обома руками склянку з газованою водою і ховаюсь в затінок між ларьком та магазином. «Щоб ніхто не бачив...»
Я п’ю солодку холодну воду маленькими ковточками, намагаючись насолодою смаку подолати біль того, що сталася. Біля мене нікого нема, але мені здається, що хтось уважно дивиться на мене. І цей хтось знає про мене все. Мені аж трохи лячно... Враз я починаю розуміти, що зробила погано, посварившись з Таньою. Та ще й ті слова дражнилка... Коли хлопці у школі дражнили її, то вона потім гірко плакала. Може й зараз вона плаче... І не таке вже й погане у неї кошеня...
Ой, і знову хтось ніби дивиться на мене. Може це тітка Оля приглядається до мене зі свого ларька в шпаринку? Я знічено подаю пусту склянку, тихенько дякую і висипаю в кишеньку копійки зі здачі. Спостерігаю, як з машини вигружають хліб, батони та запашні булочки. Може треба купити додому булочок? Але мама про це нічого не говорила...
Он Сергійко також тут. Він приїхав на своєму велику за хлібом, стоїть у черзі і їсть морозиво в хрумкому вафельному стаканчику. А мене ніби й не помічає.
Морозиво... Морозиво в хрумкому вафельному стаканчику... Мені його їсти не можна, бо тато каже, що у мене слабке горло. Я часто хворію ангіною. Але так хочеться морозива... А може я куплю його для Тані та для себе. Ми будемо їсти разом і помиримось!!! А мамі я все поясню. Вона дуже добра і сваритись не буде.
І от я йду додому з морозивом в обох руках. Воно дуже швидко тане і тому доводиться його їсти, так і не пригостивши Таню. І навіщо ж я купила ці дві порції? І викинути шкода, адже воно таке смачне. І я намагаюсь швиденько ковтати холодну смакоту, заїдаючи розм’яклою вафлею.
О, нарешті все! Руки у мене липкі та брудні, але я не наважуюсь діставати хустинку, щоб не замастити платтячко. Тому присідаю, щоб хоч трохи витерти руки об траву. І враз я бачу на подолі плаття велику пляму. Жах! Оте кляте морозиво таки ляпнуло на моє нове платтячко.
Мені стає зовсім недобре. Серце ніби провалюється в якусь безодню. Я б заплакала, але від розпачу і сліз нема. І чому цей день такий препоганий? Платтячка мені вже не шкода, адже через нього я посварилась з Танею. Але шкода маму, адже вона так раділа, що пошила мені обновку...
Тихеньку заходжу додому. Навшпиньках, щоб ніхто не чув, йду до своєї кімнати. На другій веранді розмірено торохтить мамина швейна машинка і від цього торохтіння я відчуваю себе дуже винуватою. Але в мене не вистачає сил підійти до мами і все їй розказати. Я перевдягаюсь і запихаю платтячко в купу одягу, складеного для прання.
Ой, як же я стомилась. Може трохи посплю і вже потім все розповім матусі...
***********************************************************
Того вечора мамі я нічого не розповіла, бо втома важким тягарем налягла на мене. А вночі у мене піднялась височенна температура, страшенно боліло горло. Кілька днів я не могла ні їсти, ні говорити. Через якийсь туман я розуміла, що лікар наполягав, щоб мене поклали в лікарню. Але мама домовилась з сусідкою медсестрою тьотьою Гальою, щоб вона робила мені уколи. Тому я залишилась вдома. Відкриваючи очі, я часто бачила біля себе матусю зі своїм шиттям у руках. Вона напувала мене,давала мені ліки. Лагідно посміхаючись, говорила:
—Донечко, не хвилюйся, ти скоро одужаєш. І все буде добре!Вже й тато скоро приїде з відрядження...
Від маминих слів мені ставало сумно. Я тихенько плакала і знов засинала. Сни були, як довгі заплутані лабіринти, в яких все повторювалось і ніяк не було виходу. Я тікала від кудлатих злючих псів. Вони хапали з моїх рук різнокольорові стрічки, які плутались у мене під ногами і я ніяк не могла втекти. А мале руде кошеня нявкало і шипіло, проганяючи тих псів. Сергійко мчав на велосипеді й кидався у мене морозивом. Морозиво вилітало з вафельних стаканчиків і перетворювалось на злючих псів, які знов гналися за мною... Я дуже хотіла вибратись з полону жахів, але ніяк не могла.
Раптом я почула, що хтось тихенько стукає в двері. Я відкрила очі. «Може це Таня прийшла?»
—Заходь.—сказала я, пересилюючи біль у горлі.
Ніхто не зайшов, але знов тихенько постукав у двері. Я здивовано сіла на ліжку, помалу піднялася й відчинила двері. Нікого...
—Вірочко! —незнайомий голос кличе мене до веранди.
Я пішла туди. Дивно… Мами немає. І нема її швейної машинки, і стола, за яким вона все викроює...
Веранда залита теплим світлом. І з цього світла виходить усміхнена жінка, чимось схожа на Оксану Іванівну. Вона дає мені якесь незвичайне вбрання. Я одягаюсь і шукаю дзеркало, щоб подивитись на себе. Але маминого дзеркала теж нема. Враз я помічаю в руках у жінки Величезну Книгу, яка також сяє яскравим світлом. Книга розкривається і стає... Дзеркалом! Я бачу себе в чудовій білосніжній сукні. Але...на подолі темніє та сама пляма від морозива! Розпач крає мене і я починаю голосно схлипувати, від чого ще більше болить горло...
—Не плач! Пішли зі мною... —Незнайомка лагідно обіймає мене за плечі й ми заходимо...у Дзеркало. Воно пронизує мене живим ласкавим світлом. Враз я заспокоююсь і відчуваю, що горло не болить... Дуже хочеться подивитись, що тут є навколо. Але я прокидаюсь.
Тепле сонячне проміння ніжно лоскоче моє обличчя. Це був сон?... А горло й справді не болить! Я підхоплююсь і босоніж біжу на веранду, де зрання торохтить мамина швейна машинка.
—Мамочко! Я можу вже можу говорити! —я пригортаюсь до матусі. Вона відкладає своє шиття і садить мене на коліна. Я пригортаюсь до неї ще міцніше і розповідаю їй сон з Оксаною Іванівною...
Мама з подивом дивиться на мене своїми зеленкуватими очима і маленькі сльозинки бринять на її віях. Вислухавши мене, вона не зразу починає говорити, задумливо перебираючи пальцями клаптики тканини.
—Добрий сон, Божий сон. Це не Оксана Іванівна була у твоєму сні, а Божий Ангел.
Від здивування я відкриваю рота, бо ніколи раніше я не чула від мами таких слів. А мама продовжує.
—У лікарні в одній палаті зі мною лежала бабуся Ліда. До неї приходили люди, які називали себе братами і сестрами.
—А хто це такі? —допитуюсь я.
—Це люди, які вірять у Бога і Його Сина Ісуса Христа. Вони говорили, що є Божа Книга, і вона—як дзеркало для нашої душі. Бог все знає, все бачить і все може...
Враз я згадую, як хтось невідомий пильно дивився на мене біля ларька з газованою водою. Я з острахом ще ближче пригортаюсь до матусі.
—А який Він, Той Бог? Страшний? І хоче усіх покарати?
—Я вірю, що ні. Він добрий і хоче нам допомагати. —задумливо говорить мама. —Бо я молилася і Бог допоміг мені пережити ту складну операцію. І за тебе я молюсь, і за татуся...
—А що таке—молитися? —питаю я.
—Це говорити з Богом про все… Знаєш, донечко, я всього не можу тобі пояснити, бо сама ще так мало знаю про Бога, але ми з тобою обв’язково підемо туди, де читають Божу Книгу.
Матуся частує мене смачною їжею, а я роздумую над її словами. Враз я згадую про своє голубеньке платтячко в білу крапинку.
—Мамочко, —низько схиляю голову над тарілкою, —вибач мене, що замастила платтячко, і воду холодну пила, і морозиво без дозволу їла...
Мама доброзичливо усміхається.
—Вірочко, сонечко моє! Як добре, що ти сама це зрозуміла. На жаль пляму на платті я відіпрати не змогла, тому пришила оборочки з гіпюру. Тепер твоє плаття ще краще!
Ми йдемо до кімнати і матуся показує мені моє святкове вбрання. Я дуже вдячна їй, але мені знов стає так сумно.
—Що мені платтячко, якщо у мене вже ніколи не буде подружки?—сльози навертаються мені на очі.
Мама знов садить мене на коліна, пригортає і тихенько просить:
—Ну, розказуй…
І я розказую все-все про той день. Розказую мамі… Чи Богові?...
Мамуся слухає уважно, не перебиваючи. Вона лагідно гладить мене по розтріпаній голівоньці.
—От і добре, що все розповіла, що все зрозуміла. Я певна, що тато буде радий за тебе. А з Танею треба сьогодні помиритися. До речі, поки ти хворіла, вона кілька разів заходила,хвилювалась за тебе… Ось для неї й подарунок!
Мама дістає з шафи різнокольорові стрічки, змотані в клубочки.
—Мамо, ти сама купила, —знічене проказую я. —Але ж її день народження вже минув… Та й як же тепер помиритися?!
—Дарунки дарують не лише на день народження. — матуся подає мені стрічки. —Зачісуйся, одягайся…І чобітки взуй, і парасольку візьми, бо день сьогодні дивний: то сонечко, то дощик…
—Чи може ти не хочеш миритися? —перепитує вона.
—Хочу, хочу! —вигукую я, похапцем збираючись.
Надворі тепло. Крапотить малесенький дощик. Сонечко, ніби граючись в піжмурки, раз по раз визирає крізь хмаринки.
Настрій у мене, як оцей сонячний дощик: радію, бо матуся вибачила мене, і сумую, бо не знаю, як помиритися з Танею…
Тихцем підходжу до Тетянчиного двору і заглядаю у шпаринку в паркані. Таня, сумна-пресумна, сидить на сходинках біля веранди, а поряд крутиться мале кошеня, кумедно граючись зі своїм хвостиком.
Ну і як помиритися? І що говорити?
Я цього не знаю і тому зажурено йду вздовж вулиці…Недавно посаджені маленькі деревця та співчутливо торкаються до моєї руки мокрими листочками. З двору тітоньки Ніни духмяно пахнуть квіти, щедро политі дощиком. А під стріхою пищать ластів’ята.
Може попросити маму, щоб пішла до Тані зі мною? А може… може… І я зважуюсь!
—Бог! —тихесенько шепочу я. —Мама казала, що Ти—добрий, що Ти все знаєш і все можеш! Будь ласка, допоможи мені помиритись з Танею!
Ой, і що ж тепер буде? Я перелякано закриваю очі і прислухаюся… Мені здається, що прислухається все навколо: і наша Польова вулиця, і дерева, і квіти, і пташенята… От, навіть дощик вже не стукотить у парасольку.
Я відкриваю очі, визираю з-під парасольки і бачу диво! Величезна барвиста веселка вигнулась дугою над вулицею, над полем, над усім світом!!! Радість переповнює мене і я веселим вихором влітаю на подвір’я Тані. Кидає у траву непотрібну парасольку і підхоплюю на руки руде кошеня.
—Таню, побігли! Побігли дивитись веселку!!!
Тетянка стрімкою ластівкою злітає по сходинках. Ми беремося за руки і, сміючись, мчимо по мокрій землі мимо хат, мимо колодязя, мимо здивованих сусідських хлопчаків. Ми біжимо туди, де закінчується Польова вулиця і починається поле. Над ним живими барвами світить своє коромисло Божа веселка. Її мерехтливі стрічки дивно схожі на ті стрічки, що лежать у моїй кишеньці… Подарунок для Тані…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269861
Рубрика: Нарис
дата надходження 12.07.2011
автор: Галина Левицька