Так раптом зникла вся облуда,
Раптово й швидко душа померла...
Я захлинулася від бруду.
Між мною й світом виросла Говерла.
Я майже повністю звільнилась,
Хоч тіло робить спроби жить,
Мені лиш крок зробить лишилось –
До забуття одна лиш мить.
Всі думають, що я безумна…
А хто вони? Скажіть! ПрошУ!
Живуть собі і їм не сумно
Тягнути вік нещастя нОшу.
Життя підступне і зрадливе:
Коли ти зовсім не чекав,
Біда впаде на плечі зливой,
Раптово так, щоб не дрімав.
І в кожен раз, наступний раз
Сильніше б’є, жалю немавши.
Гартуючи, то ж, без образ,
Свою безумну гру почавши.
«Чи витримаєш ти в цей раз?
Я раджу тобі здаться!
Все рівно потім, хай не зараз,
Ти мусиш поламаться»...
Можливо це не той момент,
Коли пора прощаться,
Але мій світ розбитий вщент -
По склу болить топтаться.
Я вже не бачу. Мої сльози
Повипікали очі карі.
Не можу більш кричать погрози -
В легенях ввесь пісок Сахари.
Застрягло в горлі щось ядуче,
Напевно, то моя душа,
Я виплюну її, болючу,
Разом і розум, хай не заважа.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267069
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 26.06.2011
автор: Конвалія