Костогриз
…У Тасі було чимало щасливих дитячих спогадів. Ну, знаєте, таких, як вкрасти найсолодші черешні з сусідового двору, гратися до півночі в піжмурки, бадлятися в захваті в калюжах і не отримати за це на горіхи, погладити дворову собаку, ганяти зранку й до ночі на велосипеді. Або ж спритно забрати неслухняного м’яча із бездоганно споленої, квітучої грядки того-таки сусіда, стрибаючи через капусту і картоплю, як досвідчений сапер оминає міни, бігати під дощем із вереском, наминати морозиво, хворіти і чекати, поки мама чи тато піднесе тобі апельсинку (мандаринку, яблучко, банан)… Однак найбільше чомусь запам’яталось, як всі друзі з двору збиралися в Тасі в квартирі (коли батьків не було, звісно) і гортали телефонний довідник в пошуках якогось кумедного прізвища, щоб дзвонити йому і казати якісь, на їхню думку дотепні, дурниці. Це було дуже весело – швидко проказати це і покласти трубку, не чекаючи прокльонів. Обдзвонивши всіх Козлових і Ципердюків, хтось раптом подав ідею подіставати дядька Костогриза з п’ятиповерхівки. «А що, можна», – погодилися всі, тимбільше, дядько Костогриз був людиною спокійною: він ніколи не лаявся, ніхто зроду не бачив його п’яним, а яблук з його яблуні навіть не цікаво було красти: він і так всіх пригощав. Ні дітей, ні дружини в нього не було, принаймні, ніхто їх не бачив, а що Костогриз був відлюдькуватий, нікому й на думку не спадало запитатись. За кілька секунд у трубці прозвучало його спокійне «алло», а Тася ледве стримуваним від сміху голосом запитала: «Доброго дня, це квартира Костогриз?» - «Так, я слухаю». – «Костогриз, ти вже всім кісточки перегриз?» (тут всі вже мало не за животи хапалися від придушуваного сміху) - «Ага, всім, тільки ще до вас не дістався», - відрубав дядько, але тон його не був бодай трохи роздратованим, здавалося, він сам посміхався.
Незлий голос дядька Костогриза і абсолютна безкарність зробило цю справу улюбленою для Тасі. Коли в неї збиралися друзі, то нерідко телефонували на той самий номер і озвучували той самий дотеп, що так і не встиг набриднути. Найдивовижніше, що дядько практично не виходив з рівноваги, жодного разу не погрожував повідривати вуха чи ще якісь інші частини грішного людського тіла. І коли всі друзяки разом із Тасею мало не качались по підлозі од нестримного реготу, це була якась дивна, змовницька і всепоглинаюча радість, яку можна пережити тільки в дитинстві. Але дитинство – швидкоплинна пора, і ось вже друзяки йдуть з двору у випускних сукнях, повертаються студентами, а потім про них довго-довго нічого не чути, аж поки не зустрінеш випадково десь на базарі з чоловіком чи дружиною, а то вже й з немовлятами. І Тасине життя не стояло на місці – закрутилось у вихрі, і далекі країни з дитячих книжок стали близькими і звичними, як чашка чаю на ранковому столі, а принци і принцеси перетворилися в інтелігентних леді та джентельменів, що завжди знали про що поговорити в незнайомій компанії та який утнути жарт,щоб всім одразу стало смішно. Будильник, годинник, лептоп, мобільний, чай, папери, каблуки, теревені, подушка – такими стали дні. А потім – дві щітки у ванній, гора немитого посуду, розкидані шкарпетки, невтерті крихти зі столу, велетенські футболки замість піжами, прикраси і море фоток – красивих і страшненьких (але неодмінно – удвох), дві лампи по обидва боки ліжка, гори книжок, дисків, музика на всю квартиру, пакети з-під соків, мовчання, сварки, примирення, сльози, набридлі фотки, мовчання, нова піжама, нові фотки, інші диски, дві пари навушників, мовчання… Від мовчання завмирало шалене місто за вікном, і кожен спогад про нього застигав, мов несподівано проткнутий голкою метелик… Коли одна лампа стала зайвою, а стіл – вороже чистий (вилизаний самотністю-чепурухою), Тася вирішила, що треба щось змінювати і в кращих традиціях кітчевих серіалів переклеїла шпалери, досягала успіхів на роботі, подорожувала і змінювала лахи, коли хотіла. Але лампи по другий край ліжка явно бракувало, і через півроку вона взяла до рук телефон і так захотілося подзвонити, що, аби зупинитися, довелося кусати себе за пальці. І так захотілося натиснути на кнопку, почути його голос і безкарно покласти трубку, аби ніхто не дізнався, що це була вона. Але це - неможливо, бо він знає її номер напам’ять, як знає її боязнь собак і висоти, розмір каблучки, звичку щоранку будити його дуттям у вухо та лоскотом (ці тортури вже на стадії Пруста – завжди будуть нагадувати тільки про неї), її невгамовність, непосидючість, істеричність і безкомпромісність, а ще – зрадливість, зворушливість, наївність, образи, неувагу, поспіх… Він знав її номер, і до нього не можна було подзвонити. І тоді вона згадала номер адресата, що ніколи не міг дізнатися, хто телефонує. «Ти ж піднімеш трубку, Костогризе», - думала вона, і серце від хвилювання і усвідомлення несподіваної радості калатало в грудях. «Алло», - почувся знайомий і мало не рідний голос. «Це квартира Костогриз?» - мало не закричала Тася. «Так, я слухаю», - зазвучав той самий баритон, але вже з нотками незрозумілого хрипу. – «Костогриз, ти, ти…», - і Тася відчула, як сльози стиснули все всередині і вже були готові хлинути потоком назовні, як почулось: «Це ти, малеча? Думаєш, я до твоїх кісточок тепер не доберуся, раз ти виросла?» - і вперше за весь час дядько… розреготався. Його хрип, свист і голос, що під кінець уже доходив до захлинання, збентежив Тасю наскільки, що вона теж почала сміятися. У її голові пролинали думки-адвокати («це клініка», «заведи собаку» і «тепер вже в усіх є визначники номера»), однак Тася сповзла на підлогу і втирала сльози від сміху. Потім спитала, як дядько Костогриз поживає, поговорила ні про що хвилинок зо п’ять і повісила трубку, усвідомивши, що навіть не знає імені цієї людини. Глянувши у дзеркало на обличчя, де химерно переплелися скорботний спокій і дуркування, радість і відчай, набряклі очі і вуста, що ще зберігали форму посмішки, Тася багато дечого зрозуміла. Вона лягла спати, а наступного ранку купила лапму і поставила її на тумбочку по інший бік свого ліжка…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=266860
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.06.2011
автор: asura_balata