В дитинстві Маринка думала, що її перший раз буде з кимось особливим, людиною, яку кохає вона та яка кохає її. Але ж усе завжди стається так, як хоче доля. А вона, як відомо, не дуже прихильна до романтики. Доля створює кожен епізод нашого життя з окремою властивою лише їй збоченістю. Найпрекрасніший вона може перетворити в найогидніший, який не хочеться потім і згадувати, і ,навпаки, найгірше може зробити чимось несуттєвим. В Маринчиному житті було досить багато подібних випадків, коли доля перекручувала усе з ніг на голову.
Того вечора так і сталось. Епізод, що мав стати найщасливішим, було спотворено долею і алкоголем. Вона проводила свій вільний час, як зазвичай: з друзями. Перед тим витративши лише пів години на мейкап і вбрання. Маринка йшла в парк з якимось дивним відчуттям. Всередині пурхала пташка. За звичкою, вона подзвонила подрузі зі столиці. Дівчина не любила ходити самотньо, їй треба було когось слухати. За рідких випадків вона насолоджувалась тишею, коли їй треба було щось обдумати, щось важливе для неї. Вони траплялись вночі, саме тоді в неї був такий настрій. Маринка любила повертатись додому в тиші та думати про щось своє. Дорога до парку займала двадцять хвилин, тож розмова не встигала набриднути, а закінчувалась завжди на приємній ноті. Того вечора вони розмовляли про все: про нове вбрання, про нову косметику, про домашню тваринку Даші (саме так звали столичну подругу). Маринка йшла вуличкою, яка весь час дивувала її своєю зеленню. Дерева, немов створювали арку над дорогою. В парку на одній з лавочок сиділи її друзі, тож вона попрощалась з Дашею і підійшла до них. Розмов було багато і про важливі речі, і про дрібниці. Та комусь в голову прийшла в голову ідея той вечір розфарбувати алкоголем. Її сприйняли на ура. Бо так вже хотілось чогось іншого, а не просто розмов, знущань одне над одним, підколів. Швиденько зорієнтувались, зкинулись грошима, послали гінця, знайшли місцину, де можна було спокійно собі випити пива і не переживати, що їх пепси за «розпиття алкоголю у громадському місці» запроторять до відділку.
Будинок був Маринчиного знайомого, в якого часто зависали її друзі, коли його батьки у відпустку їхали до сонячної Туреччини або жаркого Єгипту. Двохповерхова простора будівля була на протилежному кінці міста, ніж помешкання дівчини. Та тоді було рішено: «гуляти, так гуляти!» Їхня маленька вечірка затягнулась допізна, всі потроху почали розходитись по домівкам. Та «розходились» - то м’яко сказано. П’яні тіла погойдуючись розбрідались в різні сторони, курсуючи від однієї сторони до іншої. Кирило – друг, з яким Маринка останнім часом не дуже ладнала, почав все більше уваги приділяти їй. Так було часто. Варто було йому влити в себе добру порцію алкоголю і він тягнувся до неї з усією своєю ніжністю. А наступного дня всі його почуття як рукою знімало. Але дівчина була не проти його уваги, в неї давно не було ніяких пригод з протилежною статтю.
Все сталось швидко, з лише декількома секундами істерики. В її голові метались думки, що кричали: «Зупинись!» «Що ж ти робиш!» «Невже саме про це ти мріяла?» Та відступати було пізно. Маринка була прикута до ліжка вагою його тіла. Кирило цілував її розпеченими губами і кожен поцілунок був для неї вибухом, що затьмарював розум і залишав опік на тілі. Вона відчувала кожен поцілунок на собі, кров бухкала у скронях, відбиваючи шалений ритм, з яким метушились її думки. Низ живота наповнився теплом. Одяг летів додолу з такою швидкістю, немов боявся залишитись на дівчині: кофтинка, джинси, білизна. Марина настільки була налякана та заплутана у своїх почуттях, що навіть не помітила, як Кирило роздягнувся. Він ні на мить не відривався від неї, покриваючи її поцілунками-опіками. Щось велике та гаряче доторкнулось до дівчини, та від ляку вона лише притиснула його вухо до свої вуст і тихо прошепотіла: «Давай швидше!» Маринка хотіла, щоб це закінчилось якомога скоріше. Все сталось швидко, без болю, але і без особливого задоволення. Вони лежали в ліжку, мокру від поту. Кирило обійняв маленький комочок, в який згорнулась дівчина. Вона лежала і чекала, коли він засне щоб швидше вислизнути з цього ліжка, з цієї кімнати, з цього будинку, що стали свідками її знеславлення. Вона не придавала особливого значення своїй цнотливості, але позбутись її ось так явно не було вінцем мрій. В середині немов ожила якась потвора, гидка, слизька. Маринка відчувала цей гидкий слиз на собі, в собі… Про Кирила вона навіть не хотіла думати, адже це він став причиною цього всього! Саме почуття до нього стали рушійною силою до подібного кроку. Її вухо вловило тихе помірне сопіння хлопця і Маринка рішила тікати. Вона тихенько зняла з себе його руку, не почувши жодних нарікань, хутенько натягнула свої речі і навшпиньки вийшла з будинку. Маринка боялась, що собака зчинить галас, та він лише тихенько гарчав, немов був співучасником її втечі і робив це лише, щоб зробити ілюзію своєї не бездіяльності. Вона вийшла з двору, рипнувши хвірткою на незмащених петлях. І почала йти вздовж вулиці. На небі сяяв місяць, зорі… Він не осуджував Марину, він жалів її. І зорі жаліли її… Жалість! Та вона ненавиділа саме це слово так сильно, як лише можна уявити! Та відчувати до самої себе відразу і зберігати достоїнство дуже важко, тим паче самотній дівчині, що йде темною пустою вулицею.
«Не смійте жаліти мене! Я вам не маленьке беззахисне створіння! Я зможу з цим справитись! Я сама з цим розберусь! Все життя розбиралась зі своїми проблемами сама! І тепер зможу…?» - невпевнено закінчила вона, говорячи сама до себе. Вона так захопилась своїми думками. Що не помітила постать, яка наздоганяла її. Доторк до її плеча змусив серце впасти в п’яти, а кров захолонути в жилах. Дівчина ледь втрималась на ногах від жаху несподіванки. Та голос, що вона почула, дозволив з полегшенням випустити повітря з легенів.
«Маринко, ти чого? Куди ти побігла? Ось так вирішила мене покинути?» - розлючено говорив Кирило.
«Я не можу так…» - задихаючись виправдовувалась вона.
«Як так???»
«Ми ж навіть не разом! Боже, що ж я накоїла?! Ти не переймайся… Тобі не треба буде вдавати, що я тобі не байдужа»
«Про що ти? Припини молоти всіляку фігню!» - серйозно говорив він.
«Що ж я накоїла?.. Тепер же нічого назад не повернеш… і я залишусь такою… А все ти! Ти винен!» - нарешті вона виплеснула на нього все те, що було в ній – «Це ти зі мною таке зробив!»
«Маринко,» - він силоміць змусив її поглянути на нього – «ти ж не хочеш сказати, що це у тебе вперше!?»
Вона лише мовчки похитала головою і розридалась, осідаючи додолу. Сльози текли по її щокам невпинними потоками і їй здавалось, що важили вони тону. Так важко було встояти на ногах.
«Маринко! Чуєш мене?» - підхопив її хлопець – «Ми будемо разом! Я буду з тобою! Я тебе не ображу». Він міцно обійняв її, боячись втратити це крихке тендітне створіння. І повів до будинку.
Лягли у ліжко поруч, пригортаючись одне до одного так, ніби боялись от-от втратити. Та думки про завтра лякали Маринку і не давали розслабитись.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=266485
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.06.2011
автор: Pure Poison