До тебе так далеко, як до неба…
Як вирок – відчай, сплетений з вогнем.
Із серця проростають дикі стебла
І ввись кричать не здоланим жалем.
Ти – наче море снів моїх туманних,
Безмежний плин сполоханих думок.
Ти – моя воля і мої кайдани…
Моє спасіння і у прірву крок….
До тебе не торкнутися рукою…
Ти безтілесний, ти прозора тінь…
Тебе нема, та ти завжди зі мною,
Герой моїх недоспаних видінь.
Я вигадала образ твій із тиші,
Намалювала на стіні вітрів,
Ти – вигадка моя, солодка… грішна…
Душі моєї лебединий спів.
Вона вмирає, шепче все тихіше,
Щоб ти з`явився з літньої грози,
Я серце під дощем тобі залишу,
Віддам навіки – тільки попроси…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=265617
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.06.2011
автор: Лілія Ніколаєнко