Банальні будинки й прозорі кімнати.
Там змучені люди, їм хочеться спати.
За хвилею хвиля роботи й моралі,
Та час незупинний, працюють скрежалі.
Їх очі сумні, надто мало там світла,
Бо вікна маленькі і сонця не видно.
Над ними нависли погрозливі хмари,
Що в мареві їх як жахливі почвари.
Їх гріє холодне блакитне проміння,
А в чорних камінах - холодне вугілля.
Ці люди не знімуть броньовані лати,
Бо тяжко крізь лати їм болю завдати.
У кожного з них особливі проблеми,
Але жоден з них не полишив дилему.
Всі в пошуку рішень, як можна простіших,
Та жодне з можливих не є найвлучнішим.
Їх крила обламані. Вже не літають.
Бо аж по коліна в багнюці блукають.
На шиях у них ланцюги і дзвіночки,
Щоб не відірвались від грунту й на трошки.
Вони вже не вірять, вони загубились,
В кімнатах своїх в тінь від шафи забились,
Бо тільки не можуть боятись пітьми.
А саме сумне, що ці люди - це ми!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=265071
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 14.06.2011
автор: Ая