Душі увись злетіти не дає земне тяжіння,
Вросла вона у землю, наче дерево корінням.
Як Прометей, вона в неволі терпить тяжкі муки,
І тягне до вітрів слабкі кістляві руки.
Кричить до зір, та голос той до неба не доходить,
Він губиться у скелях, де безсило Ехо бродить.
Додолу клонить сон важкий, нема кому збудити,
Але чи варто тій душі на цьому світі жити? –
Як Фаетон, у колісниці пролетіти небо,
І десь на заході надій упасти серед степу,
Щоб, як Сізіф котити камінь під крутезну гору,
І як Тантал, ловити спраглими устами воду,
Щоб, як Ікар, спалить в сміливому пориві крила,
На подвиги даремні розпилити юну силу…
Троянського коня тепер їй дарувала доля –
Стоїть вона розбита і занедбана, як Троя.
Сховалася, як Дафна, від кохання. Стала древом,
І не чекає тиха муза на свого Орфея,
Щоб врятував з безодні і навіки знову втратив,
І у підземнім царстві за любов знайшов розплату.
За мрії про божественний нектар у златі чаші
Покарана Олімпом… на землі вона пропаща
І злій Горгоні зазирнувши у пекельні очі,
Вона закам`яніла… і нічого вже не хоче…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=264673
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.06.2011
автор: Лілія Ніколаєнко