47.ПЕЧЕРА ( гумореска )
В печері виє голодний шлунок,
Клятий інстинкт душу гризе,
Хоча жорстокий смерті цілунок,
Та рід, тепло і дрімоту дає.
Ситий шлунок ліниво сопе,
Просто – Рай, задоволення одне!
Але. Грім гримнув – щось не те,
Незрозуміле, мабуть є Божественне.
А воно, вдобавок, цілило й попало
В такого самого, як він і вбило.
Вклонився низько, бо життя забрало
І зметикував: ”Одних харчів мало”.
Страх в очах того, кричить:
- Те життя насильно забирають!
А він “кайфує”, бо самого не болить,
Саме Божество, бо над життям стоїть.
Наліво і направо, й просто так
Бере життя і думає лиш як,
В тім відчуває велич, смак.
І бідолаха вже у нього – раб.
Якось прозрів: “Під страхом вбити
Можна взагалі нічого не робити.
Якщо на троні над всіма сидіти,
То можна їсти досхочу і пити”.
А коли рогатий гроші дав
І той клятий інтелект замучив,
То вже такий прогрес утнув,
Що аж власником усього став.
А щоб кожен своє місце знав –
Все те кілками він розмітив
Та їм страху Божого нагнав.
Вдоволено усе державою назвав.
Сивіє бідна голова: “Що натворив?
Треба техніку стерилізації би мати,
Бо тих вже так розмножилось багато,
Що почали бунтувати”. Став міркувати:
“Що не кажи – треба трохи дати.
Може ще й парламента зробити?”
А тим свободу тільки взяти,
Щоби все трощити, ламати.
Було би може добре те,
Та треба було по закону жити.
Воно вже стало не таке чуже.
- Нам на трон державу посадити!
Один лиш страх, немає Бога,
Богом стала велика держава,
Диктатор, що хоче – те забере.
- Та що то, до дітька, воно таке?
Пишуться мудрі укази, закони,
Щоби обмежити, забрати, не дати,
Щоби до Бога не могли піднятись,
Ще й перстом світило веде кудись.
Туманом влада очі застилає,
У страсі страхом всіх тримає,
Життя дає, бо милує, вбиває.
Шаленіє: - Мало є душі одної!
Гинуть маси. – Іще крові!
Ото – наркотик! Точно – Бог!
Яка смачна та їжа – кров!
Лиш смерті страх єдиний ворог.
Але з того булька вийшла,
Хоча все-таки держава є.
Навіщо всім вона і те?
- Давай анархію мій брате!
Живуть собі, гуляють, п’ють,
Все колективне, кожен тягне
І вже останній цвях несуть,
І вже голодний шлунок стогне.
Бідолаха дуже їсти захотів,
Не стримався і десь когось убив.
- На суд, до прокурора, що натворив,
Не так він діло те зробив!
Якось то погано без того закона,
Ще й потрібна державна мова
І більші сусіди чогось не те,
На “халяву” хотіли би взяти все.
Крикнули: - Нам рішати, спільно!
І вже велика демократія пішла.
Дивуються: “Воно щось дуже дивне”,
Хоча нічого дивного у тім нема.
Там – кум, брати та ще й свати,
Може чи не може – пнеться лізти.
Знову пишеться кому куди іти
І хто скільки має заробити.
Як почали думати про капітали –
Шалено кожного мізки запрацювали…
Але природі те набридло все:
Поза законом – купив-продав,
Гроші роблять гроші – чуже…
Якісь там гроші! Хіба те – Бог?
І хто кому тоді є ворог?
А шлунок ліниво
Сопе у печері.
Печера є печера.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=263033
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 02.06.2011
автор: Володимир Кондратик