Я завжди мріяла побачити вогні ранкового міста, коли небо, налите рум'янцем, неначе від сорому, або від того, що хтось запалив небокрай, відкриває новий день...
Бувають моменти, коли все на тебе давить: обов'язки, нікому не потрібні слова, як завжди провальні спроби знайти своє щастя. Саме тоді, коли не рятує чашка кави і пісні Мерліна Менсона, намагаєшся знайти свій спокій, відсахнувшись від всього, що тебе зв'язує.
Тепер один з таких моментів. Вважала себе сильною людиною, яка не потребує щастя, а сама блукаю вулицями міста, хоча давно заблукала у власному житті, у якому нема світлофора, дорожних знаків, подорожніх...
Дивне відчуття, що все, що тепер роблю, вже колись робила... deja vu...але чомусь від спогадів боляче. "Ні, я не міняюсь",- часто повторювала, не розуміючи чи це життєвий принцип, чи маразм. Я не змінююсь, змінюється світ, але він, до болю продажний, змінив все, залишивши спогади, чашку кави і пісні Мерліна Менсона. Як і 10 років тому в навушниках барабанить "Sweet dream", на руці фенічка, на згадку, на пам'ять того, що втратила.
На вулиці тихо моросить дощ, він падає так ніжно, немов хоче заспокоїти. На вулиці...чи, може, в душі...Хоча... Чи є різниця для людини, яка не змінюється. Та й навіщо, адже є Мерлін Менсон, спогади і чашка кави...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=262863
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.06.2011
автор: Вітка Колбасинська