На дитячому майданчику сумно блукав хлопчик, років п’яти, не маючи бажання до забавок, не розділяючи захоплення таких же юних, але, на диво, безтурботних хлоп’ят. Він знову чекав на маму, яка завжди поверталась пізно і дуже пізно...
Так хлопчик жив, відколи себе пам’ятав, відколи пам’ятав маму і тільки її: близьку та теплу. Всі інші люди зливались в різнобарвні, постійно нові картинки, як в калейдоскопі. Приходили ще якійсь няні, вони не були погані-дозволяли дивитись мультики цілісінький день, їсти печиво без міри, зачинятись наодинці у ванній, аби це все робилось тихо. Вони не були погані, вони були ніякі.
Іноді навідувався дядько, але так іноді, що, можливо, й не навідувався. А ще був якийсь чоловік у дірявих шкарпетках, йому мама готувала справжню їжу, а хлопчикові вона не готувати, лише замовляла десь, адже мама дуже далеко працює, дуже далеко та безмірно довго… З часом і цей незнайомець непомітно розчинився в тому ж калейдоскопі.
Але поруч, зовсім близько живе чоловік, він яскравий, особливий, його неможливо переплутати з жодним іншим. Він такий міцний, він найвищий, а очі його знають все на світі, все про автомобілі, коней та чоловічі страхи! Так,вони існують, і це ніяка не вада, не слабкість… Сусід так близько, до нього щодня можна доторкнутись пальчиками. Проте... Проте, в нього вже живе дівчинка, донька, його справжня донька! Він пестить її так щиро, і точно, однозначно точно любить її, як тільки це, напевне, скоріш за все, буває між батьком та дитиною, і він ніколи не поспішає, якщо донька поруч, ніколи не пропускає непоміченим її щебетання… Але хіба, хіба в нього немає, не повинно бути сина? Адже в нього немає сина! А в когось, зовсім поруч немає батька, а мав би бути, хіба ні? Хіба це не було б справедливо?
Мама чомусь відмахується від таких простих і потрібних мрій, мрій, без яких ледь можна існувати. Мамі не потрібний батько-вона доросла і заклопотана, і сама знає усі відповіді. Проте, це байдуже, це неважливо, бо можна підійти і просто, ні для чого, не окликаючи, не питаючи дозволу, сказати те, що так стискає горло, так видирається крізь зуби на повітря, сказати прості, банальні для когось і неможливі для іншого слова. Можна ж, можна просто назвати його "Батьком", тихо, лише для себе, щоб хоч раз почути ,посмакувати, дізнатись,що і йому це доступно, що і він теж так може... Він може, і скаже, і почує…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=262055
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.05.2011
автор: Есмунт