Він підійшов так непомітно!
Всміхнувсь, заговорив привітно.
А я стою - в думках одне:
Це промінь світла, сон який мине?
Я відповіла, заговорила,
Хоча недавно ще просила...
Просила з відчаю, з журбою,
Просила Смерть прийти за мною!
Хоч і гріховно те просити
Та більш не сила було жити.
Це Бог послав Його мені,
Щоб ожила я, як тії трави навесні.
І от він поряд, він моя стіна,
Де завжди прихисток свій віднайти могла.
Навчив мене він Вірити, Любити,
Навчив з Надією у серці своїм жити!
Тоді ще я не знала, що Надія
Зав"яне першою, як в"яне зірвана лелія.
Не знала я тоді що він піде...
Що щастя мить для мене все ж таки мине.
Та він це знав, а потім знала й я
Та погасить вогонь любові незмогла
Та й не хотіла...Бо любила.
Любила - та любимою була.
Та час прийшов, прийшла година.
От він лежить, над ним стоїть якась людина.
Я ж знову осторонь стою.
Не плачу - знаю ти уже в Раю!
Ти говорив мені: "За мною не сумуй.
Моє прохання зрозумій, почуй,
Ти будь щаслива, мене ти пам"ятай
Та серце своє для Любові ти не закривай!"
Я ж не послухала - закрила.
На сім замків я двері серця зачинила.
Я знов жила, жила одна.
Роки пройшли, пройшла журба.
Однак я серце своє не відкрила,
Колодок тільки більше почіпила,
Щоб Біль разом з Любов"ю не зайшов,
Щоб він стежини мого серця не знайшов!
І от стою я знов сама,
Та хтось торкнувсь мого плеча.
Він підійшов так непомітно!
Всміхнувсь, заговорив привітно.
А я стою - в думках одне:
Це промінь світла, сон який мине?
Я відповіла, заговорила,
Один замок я свого серця відчинила.
Всі інші має він відкрити,
Щоб я могла для нього тільки жити!
Колодки ж серця мого, які я почіпила,
Впадуть самі, коли відкрию двері, що сама закрила!
© Мельничук Марія 20.05.2011р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=261847
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.05.2011
автор: Mirabelina