Все-таки, він класний – завжди щось цікаве розповість, допоможе словом, або ділом. Коротше кажучи, він – просто хороша людина. Дядько Георгій.
Того вечора я зайшов до нього десь під вечір. Посиділи, побалакали, попили чаю з пиріжками і так, між іншим, зайшла мова про нечисть, яка живе всюди.
- Ну, нема на Волині нечисті всілякої, - казав я дядьку Георгію. – Нема й бути не може. Це все вигадки людей, щоб дітей маленьких лякати…
- А я тобі кажу, що є! – гупнув кулаком по столу він. – Сам знаю.
- Невже бачили?
- Вір – не вір, але бачив. В одному з лісів.
- Розкажіть, - підсунувся ближче я.
Дядько Георгій подумав, пом’явся, але все-таки почав.
- Було це ще при «совєтах». Направили нас бригадою рубати древній ліс на Волині. Я молодий був – десь як ти. Було нас вісім чоловік. І був серед нас такий собі дід Тарас років п’ятдесяти. Він постійно казав, що не треба їхати, що духи не дадуть нам чинити зло своїй домівці. Ну, всі, ясне діло, посміювались…
Так от їхали ми, їхали, зупинились десь на околиці лісу. Розклались, почали роботу. Працюємо, працюємо. Все як звичайно… І нікого і нічого нема з лісу. Посміюються всі з діда, підколюють. А він нехотя робив, бурчав щось про себе. За три дні ми вирубали добрий такий кусінь. І до кінця заготовки лісу лишалось всього нічого – півтора тижня. І от ввечері третього дня похопилися ми, що нема Микити – дядька років сорока, працював з нами. Хтось пригадав, що той пішов лісом гуляти.
- З мавками загуляв, - пожартував хтось.
- Ой, заведуть його потерчата до болота… - подав голос з кутка Тарас.
Всі почали зареготати. А Тарас щось своє робив. Пореготали і забули. А на ранок Микита так і не повернувся. І ввечері теж. Всі вже почали хвилюватись. Було не зовсім до сміху. Наступного ранку Микити так і не було. Сергій з Петром пішли його шукати. Прибігли десь під вечір. Задиханий Петро сказав:
- Він там, в болоті… Втопився.
Всі покосилися на Тараса. Той похитав головою.
Зранку, коли приїхали машини за деревом, ми їм розповіли про це і ще в полудень до лісу приїхав місцевий дільничний з «швидкою».
- Все зрозуміло. Зловживав алкоголем, забрів в ліс і п’яний втопився. Все логічно, - зробив висновок міліціонер.
- Микита не п’є… - подав голос хтось з наших. – У нього виразка.
- Ну, значить просто забрів в ліс, не помітив болота і втопився. Все логічно.
І дільничний поїхав. Та всі не вірили, що все було так логічно і просто. В суботу, повечерявши, я вирішив піти прогулятись лісом. Походив, походив, бачу – за деревами в метрах ста вогник якийсь блукає. Я гукнув на той вогник. Ні звуку. Я свиснув. Так само.
- Е, мужик! – кинувся я до вогника. – Стій! Чекай.
Вогник сунув далі. Я стрибнув трохи вперед і відчув, що потрапив до болота. Сіпнувся раз, вдруге, відчув що засмоктує. Від вогника лунало якесь кумкання.
- Рятуйте! – крикнув я. – Тону!
Повз мене вздовж болота кинулась якась тінь, яка гукнула «Іван та Марія! Хрещу тебе в ім’я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь. Нарікаю Йосипом» і кинула на вогник хустинкою. Вогник блимнув востаннє і зник. Тінь кинулась до мене, простягнула руку, я схопився. Мене витягнуло на берег. Тінь виявилась дідом Тарасом.
- Що це таке було? – запитав я у діда.
- Потерчата, - кинув він.
Коли в понеділок знову прийшли машини, один з водіїв передав мені листа, в якому писала мама, що дуже батько хворіє і просить приїхати. По обіді я виїхав з лісу. Хлопці лишились.
Коли в понеділок я прийшов на роботу, то мені повідомили, що із бригади повернувся лише дід Тарас, якого звинуватили в диверсії та віддали під суд. Решта назавжди залишились під кронами волинського лісу.
Тут дядько Георгій замовк.
- І що, це справді він зробив? – запитав його я.
- Звісно, ні. Але що поробиш, якщо в нечисть ніхто не вірить, а підозрюваних більш нема… Я ходив тоді до нього… Питав що і як. Дід сказав, що двох вовкулаки загризли. Одного в болото знову потерчата заманили. Двох Мавки на той світ відправили… Кому ж доведеш, що все так і було? Ніхто ж не вірить…
На тому ми з дядьком і розійшлись. А коли я за тиждень прийшов знову до дядька Георгія, то виявив, що будинок порожній. Спитав в сусідів – сказали, що давно вже нема. Більше я його й не бачив. Заходив щотижня, сподіваючись, що з’явиться. Не з’являвся.
І от щоразу коли я ходжу по справам повз його дім, кидаю туди оком. Та він і досі стоїть зачинений і порожній… І нема дядька Георгія. І не знаю чи то його нечиста сила куди поділа, чи сам куди пішов. На жаль, не знаю… І ніхто не знає, окрім волинського лісу та його мешканців…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260867
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 21.05.2011
автор: William Mirovich