Мільйони років блукають по небу яскраві зорі, з яких складаються холодні і сумні сузір’я. Блукають вони, не знаючи розваг, тривог і радостей. А на тих зорях тисячі років живуть ні ким не доглянуті квіти, що розквітають вночі, а вдень ховаються у свої голівки-бутони. І так цвістимуть і ховатимуться ще мільйони і мільярди років, допоки існуватиме Галактика.
Але в один з тисячних років у сузір’ї Кассіопея згасла яскрава Зірка – мабуть Олімпійські Боги зжалилися на дружину Кефея і відпустили її з холодного і сумного неба назад на Землю.
А з тієї згаслої Зорі втекла Квітка небаченої краси і незнаного людьми досі аромату. Блукала вона чимало часу по небу, стрибаючи з одного сузір’я на інше. Але ніде так і не знаходила собі бажане пристанище. І забажалося Квітці недосяжного, але такого омріяного дому. Дому – на величезній Планеті, на яку ніхто б ніколи не наважився зійти, адже її розмір і ошатність манили своєю величчю, але і відлякували непізнанністю просторів і середовища.
І розійшлися хмари над Землею, і показався з Космосу блакитний Океан… і зеленобока краса Суші. І замріяна Квітка кинулася стрімголов на Землю, не відаючи, що чекає її там, унизу, на чужій землі, де ростуть безліч не менш прекрасних квіток. Але ж Квітка наша була особлива, адже виросла вона у сузір’ї Кассіопеї, яка була поміщена на небо саме за те, що вважала себе красивішою за земних красунь, морських нереїд, ба навіть – за Богинь. Тому така егоїстичність і деякий ступінь нарцисизму були притаманні і Квітці. Але що у цьому дивного? Вона ж зросла у такому середовищі і така поведінка і думка про себе їй передалася ще зі стану зернини.
Впала квітка додолу і знепритомніла. Довго чи ні вона так лежала, не знаємо. Та йшов повз молодий юнак, збираючи проліски у глуху осінню ніч. А те, що він нічого не назбирав, зрозуміло нам. Але не йому. Бо був він трохи несповна розуму, вірив, що навіть вночі серед пізньої осені у лісі ростуть квіти. І коли, наближаючись до Квітки, він вдихнув незнаний раніше аромат, у нього запаморочилася голова і відкрилося злякане та відгороджене від інших Серце. Він зустрів ЇЇ – Квітку, яку шукав кожну пізню осінь в найглухішу ніч. Побачив він, що Квітка осяває все довкола своїми пелюстками і наповнює повітря солодко-нестримним ароматом Любові та Щастя. Взяв він її на руки і притулив до свого блаженного тіла. В ту мить Квітка опритомніла і зашарілася. Ще ніколи досі вона не бачила такої блакитної безодні (очей юнака)… ще ніколи досі не відчувала такого тепла і затишку. І в цю мить зник її егоїзм, з яким народжена вона була і виростала. А з’явилося досі незнане почуття – Вдячності та Покірності.
- Приймеш мене за друга? – спитала вона, затремтів пелюстками.
Юнак же не почув її голосу, адже квіти в нашому світі безголосі. Але відчув, що вона відповідає йому таким теплом і так мило горне свої листочки і пелюсточки до нього, що він поцілував один з них своїми спраглими до Любові губами і мовив:
- Я з тобою, мила Квітко неземної краси. Я знайшов тебе і берегтиму все життя. – І на очах у нього виступили солодкі сльози Блаженства.
Квітка омилася його сльозами і відчула себе Потрібною і Вагомою. І зацвіла ще ясніше, і запахла ще ароматніше, ніж цвіла досі на своїй сумній Зорі у сузір’ї Кассіопеї. Вона була винагороджена за Відвагу і Мужність, які допомогли їй здійснити таку подорож, ціною і довжиною у все її життя.
Аж ось стало прокидатися невблаганне і осяйне Сонце. Його промені пробиралися крізь хащі темного лісу, його тепло прокладало шлях крізь морок нічної пітьми. І ось один із невмолимих променів добрався і до Квітки. І вона закрилася у свій сховок-бутон, а потім посипалася пелюстками на землю. Побачивши це, юнак скрикнув від болю Розпачу та Незнання. Він плакав над Квіткою довго та рясно, але його солоні сльози Горя не воскрешали її зі смертельного сну…
У цю ніч дві істоти Галактики здійснили свої найзаповітніші мрії. Квітка, яка росла у Сумі і Тиші холодного Космосу, у Егоїзмі та Себелюбстві зірок сузір’я Кассіопеї, здійснила подорож усього свого життя до незнаних, але таких жаданих просторів великої Планети. Відчула почуття, які непритаманні ні одному нарцису та егоїсту. Вона відчула, що означає – ЖИТИ.
А юнак віднайшов таки ту квітку, яку шукав усе життя і вірив у її існування своєю хворою для інших людей головою, але найбільшим серед усіх жителів Землі Серцем. Він пізнав такі почуття, які не дано пізнати нікому іншому з людей у метушливому ритмі повсякденного життя.
Мрії – це те, що веде нас до Вічності. Їхньою метою є – самопізнання через призму цілей – самовдосконалення, самопошуку та самовідречення.
МРІЯ – чекай на мене. Я йду!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=259317
Рубрика: Нарис
дата надходження 13.05.2011
автор: Троянда Пустелі