По зеленій галявині пахучого саду тікає останній світлий промінець, ніби прощаючись із замріяною природою травневого вечора. Теплий вітерець лагідно пестить дерева, ніжно хитає білі крони, осипаючи цвіт додолу, обіймаючи шовкову траву.
Червоні троянди вкриваються крапельками прохолодної роси. А на небі з`явилась рожева смуга, сповіщаючи про кінець дня. Далеко за полями, високими пагорбами заходить воно – весняне, трохи смутне сонце, падаючи в глибокий яр.
Рожева смуга все більше затягує стомлене небо, поєднуючись з його блакитним кольором, створює щось неймовірне і небачене людським оком. А сонце заходить. Воно ховається, спалахує золотим вогнем, що падає між високими деревами, надаючи чарівного захоплення душі. Іскри палахкотять над ставом, переливаючись і виблискуючи, гаснучи і знову з`являючись. Справжнє чудо.
Легкий туман охоплює рожевий горизонт, затуляючи зелений ліс, де й досі ледве світяться золоті промені. Згодом туман огортає весь вечірній світ, навіюючи якусь романтичну прохолоду.
Навколо тиша, свята тиша, яку приємно слухати і гріх порушити. Її мелодію доповнює тихий шелест гілля та моторошний спів сови, яка сховалась серед вечірньої природи. Прохолодний смуток стає дедалі ближчим. Швидко пробігають хмарки. Раптом сонце погасло, сколихнувши землю, огорнувши її мороком. І дивно так, і чарівно, і якось незвичайно.
Повільно лягає темрява. Лише видно вогники далеких хат та верхівку старої церкви, хрест якої,ніби ніби підпирає небесні ворота, де тільки що так чарівно заходило воно – весняне, трохи смутне сонце, падаючи десь в глибокий яр…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=259206
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 12.05.2011
автор: Ендрю Мітін