Вона вперше їхала відпочивати сама. Ще кілька днів назад це зовсім не турбувало, бо була охоплена лише одним бажанням: швидше б побачити море! Всю зиму воно кликало її в снах, приманювало спогадами про солоні поцілунки хвиль... І їй було тоді байдуже: сама вона чи з друзями. Але тепер, спостерігаючи за веселою компанією в сусідньому купе, що жваво обговорювала найкращі способи проведення відпочинку, їй раптом стало сумно. Заздрісно слухала їхні розмови, жарти. Якось навіть соромно було сидіти самотньо біля такої невгамовної компанії. Та і як вона сама буде в Криму? Не сидітиме ж цілий день, спостерігаючи, як хвилі роблять скелям манікюр. Зітхнула. Постелила собі постіль, але навіть не надіялася заснути в такому галасі, просто хотіла виглядати зайнятою. Але як це не дивно, все таки подрімала. Рівномірне покачування вагону завжди діяло на неї заспокійливо, тому , певно, так любила їздити потягом – так спокійно, затишно. Душі.
Подорож видалася їй короткою. Ніби зовсім недавно сідала у вагон, а це вже йде з якоюсь бабусею дивитися на кімнату. Якби ще не забула в таксі свого улюбленого великого капелюха, почувалася б цілком задоволеною.
Кімната їй сподобалася. Чисто, просторо. Ліжко, стіл, стілець і шафа – все найнеобхідніше. Бабуся за окрему платню навіть зголосилася готувати їй. Речі не розкладала – відразу побігла до моря. Воно залишалося таким же, як і сім років тому, коли побачила його вперше, але лише на перший погляд. Насправді, кожного року все було по-іншому, не так. Хоча вона підозрювала, що ті зміни відбувалися не з морем. Змінювалася вона сама. Та і весь світ навколо. А море залишалося все таким. Можливо, саме це її і приваблювало так – його постійність. Десь глибоко в душі вона боялася швидкості, з якою змінювалося все навколо щодня. Не зізнавалася навіть собі, але боялася не встигнути за цими змінами і залишитися позаду та осторонь. А море давало їй впевненість. І змогу відпочити від того шаленого ритму.
Провела рукою по воді, лизнула палець і скривилася. Посміхнулася собі: „Солодким воно не стало.” Хотіла одразу ж пірнути в привітно розстелену перед неї синяву, але була без купальника, а на пляжі стільки людей. І так дехто вже поглядає на одягнену дівчину, що стоїть по коліна у воді, гладить набігаючи хвилі рукою і посміхається брязкіткам, що злітають повсюди.
- Ей, дэвушка! Возьмите арбуз, а! Сладкий арбуз, сочный. Такой
красивый дэвушка отдам совсем дешэво. Возьмите.
- Ні, дякую – спішно обійшла продавця, але він знову став перед нею.
- Ну ладно, я вам отдам его просто за то, что у вас такие красивые глаза.
Возьмите.
- Та не треба, що ви! – знічено посміхалася, відпихаючи руки араба із
великим смугастим кавуном.
- За что вы меня обижаетэ, а, дэвушка? Ведь я же хочу вам приятно
сделать.
Довелося їй таки взяти того кавуна. Це ж треба! І де тільки вони беруться,
такі нахабні?
Але сидячи у себе в кімнаті і ласуючи соковитим смачнючим плодом вона була дуже вдячна арабу за його нахабність і батькам за гарні очі.
Наплававшись, стомлена, але щаслива, коли стемніло вона пішла на набережну. Коли приїздила з подругами, завжди ходили вечорами, блукаючи по незчисленних палатках із сувенірами, різними камінчиками прикрасами. Самій, звісно, буде не так і цікаво, але...
Раптом її увагу привернули художники. Вона точно не знала, чи художники це, але завжди хотіла мати свій портрет, намальований чорно-білими фарбами. Підійшла, почала роздивлятися їхні роботи. Згадала, як на Хрещатику віддала 10 гривень за свою карикатуру і яка потім була розчарована, коли зрозуміла, що портрет зовсім на неї не схожий. Зараз хотіла вибрати того, хто малював найкраще. Їй подобалося спостерігати, як працюють ці люди, дивитися на вже готові портрети, і на ті, де ще тільки починають з’являтися риси людського обличчя, тож її не лякала перспектива пройти у пошуках, здавалося, безкінечний, яскраво освітлений ряд. Зупинилася біля більвого юнака, який зараз малював огрядну тітоньку із надто яскравим макіяжем. Не могла відвести погляду від його рук. Великі долоні із довгими, засмаглими пальцями, які рухалися так швидко і граційно, виконуючи якийсь таємний танець, відомий лише їм. Вона хотіла, щоб її портрет малювали ці руки.
- Скільки коштує портрет?
- 50 гривень.
На Хрещатику за це брали 30, але вона все одно ніяк не може вибратися з
гуртожитку спеціально, щоб „намалюватися”. А коли опиняється там, гуляючи або ж по необхідності, ніколи не вистачає грошей чи часу.
- 30. – сама не помітила, як слова зірвались з губ. Почервоніла від
сорому, бо вважала ганебним торгуватися, навіть якщо розуміла, що ціна занадто висока. Тоді вона просто шукала потрібне в іншому місці. Що ж на неї найшло?
Юнак пильно поглянув на неї. Погляд не був байдужий, але і емоцій ніяких на ньому не можна було побачити. Ковзнувши поглядом по всій її статі, він знову зупинився на обличчі, яке поступово з’являлося на білому полотні.
Вона чекала на насмішку, образу, можливо, що він буде торгуватися, але аж ніяк не на мовчанку. Хвилину постояла, відчуваючи свою безпорадність і сором. Потім повернулася, бажаючи швидше звідси піти, аж тут він промовив, не відриваючись від роботи.
- Я намалюю вас безкоштовно.
Вона завмерла, вражена. Цього точно не чекала. Нарешті він підвів
погляд.
- Якщо ви погодитеся позувати оголеною і дозволите, щоб один портрет
залишився в мене.
Він не відводив погляду. Вона забула зробити ображений вираз обличчя.
- То як? – так спокійно, ніби він пропонував це всім, і всі
погоджувалися; ніби це було цілком нормально - позувати оголеною перед незнайомою людиною та ще й лишити йому свій портрет.
Божевілля якесь. Якби ці темно-сірі очі, які нагадували їй колір моря у
сутінки, не вдивлялися так пильно в її очі, що сяяли кольором морських хвиль, освітлених ранковим сонцем, вона б відвернулася і пішла геть. Навіть не виказуючи нахабі, що посмів їй таке запропонувати, всього, що вона про нього думає. Але відчуваючи, як розливається тепло по всьому тілі від його погляду, вона поступово переставала вважати цю думу божевільною. Чому б і ні? Хіба вона не мріяла інколи, щоб її намалювали оголеною? То чому не зараз? Тут, де ніхто її не знає і куди вона може вже ніколи не повернутись. Та хвилина здалася їй вічністю. Вона ще не встигла перебрати всі «за» і «проти», коли він запитав:
- Ти згодна?
- Так. – навіть не додумавши свою думку до кінця.
- Почекай 15 хвилин. Я закінчу і ми підемо до мене.
- До тебе?
- А ти хочеш, щоб я малював тебе прямо тут?
Вона знічено посміхнулася, починаючи розуміти, що зробила помилку.
Вони йшли такими заплутаними доріжками, що вже через 10 хвилин від
початку їхньої подорожі вона відкинула думку просто повернутися і побігти назад. По тій простій причині, що дороги назад вона не знала. Картаючи і лаючи себе за дурість, злякано здригнулася, коли він почав говорити.
- Певно, уже жалкуєш, що погодилася?
Відчувши легку насмішку в його голосі, гордо підняла голову.
- Чому ж, зовсім ні. Звідки ти це взяв?
Поглянувши на неї, він посміхнувся.
- Навіщо обманюєш? Невже я сподобався тобі настільки, що ти хочеш справити на мене враження?
Почервоніла, але кинувши на нього злий погляд із-під вій зрозуміла, що
це був жарт.
- До речі, ми ж іще не знайомилися. Мене звати Антон.
- Дуже за вас рада! – все таки не змогла стримати образи.
- Так, звісно, ви праві. Усе це зайве.
Він відвернувся, відразу посерйознішавши. Їй раптом стало прикро. У
нього гарна посмішка.
До високого старого будинку вони підійшли мовчки. Піднялись сходами і він відчинив двері, пропускаючи дівчину веред. Коли ввімкну світло, вона роззирнулася навколо. Одна невелика кімната, завалена паперами, незакінченими малюнками. Вони були скрізь: на ліжку, на підлозі, на єдиному в кімнаті стільці, на столику з двома великими чашками.
Вона чекала, що зараз Антон вибачиться за безлад в кімнаті, але, здавалося, йому було байдуже до цього. Скинувши зі стільця ескізи, жестом запросив її сісти. Потім вийшов до ванної і вона почула, як ллється вода з крану. Певно, мив руки. Дівчина чекала, що він запропонує їй чаю чи кави, але даремно. Вийшовши з ванної Антон відгорнув невелику занавіску над ліжком і дістав з прихованої там полички папір і олівець. Потім глянув на неї. Кілька секунд просто мовчав, вдивляючись у її ледь зблідле обличчя.
- Я б міг вас заспокоїти, але ця блідість вам до лиця, тож гадаю нічого
страшного не станеться, якщо трохи похвилюєтесь. Ви роздягайтеся, а потім станете ось тут, біля вікна, трохи боком, щоб місячні промені падали на груди і рот.
Його слова перемішалися у неї в голові, від хвилювання вона не могла
збагнути чого він хоче, тому так і продовжувала сидіти на стільці. Він зупинився біля неї так раптово, що вона злякалася.
- В чому річ?
- Здається, я не можу – тихо промовила вона.
- Чому?
- Просто не можу.
Він довго дивився, потім поклав папір і олівець на ліжко.
- Вставайте.
- Що?
- Встати ви можете?
Вона відчула в його голосі легке роздратування і боячись розгнівати його
ще більше, мовчки встала.
- Я не розумію чому ви боїтеся. Але ж ви прийшли сюди. Ви знали
навіщо. Тож не треба зараз цього всього. Ми просто зробимо, що хотіли, і все. Я проведу вас додому… - його пальці вже розстібнули кілька ґудзиків на блузці, а вона просто стояла, не маючи сили звести на нього погляд, не маючи сили сказати: «Ні». Якесь невідоме почуття охопило її. Ніби байдужість, але було приємно відчувати його руки, які вже зняли з неї блузку і тепер стягували шорти. В такому заціпенінні вона й простояла, доки він повністю не роздягнув її. Потім відвів до вікна, довго повертав із сторони в сторону, то піднімав їй підборіддя, то нахиляв голову. Він робив це так спокійно, ніби перед ним була не гарненька оголена дівчина, а ваза з квітами, і скоро цей спокій передався їй. Тепер вона з цікавістю спостерігала за Антоном, виконуючи всі його вказівки.
Час зупинився. Місяць заливав сріблом тонку смужку зануреної в темряву
кімнати, ледь окреслюючи риси оголеної дівочої постаті біля вікна. Художник був повністю прихований мороком і лише завдяки несміливому вогнику свічки вона могла розгледіти його швидкі, гострі рухи і зосереджене обличчя. Все це здавалося сном, чудернацькою грою, але вона ніяк не могла повернутися до реальності. Всередині народжувалося якесь почуття, воно ставало сильнішим з кожним поглядом на Антона. Але що то за почуття? Любов? Ні. Місяць, як ніхто розумівся на цьому. Пристрасть? Можливо. Хіба не її цілунки палають мальвами на щоках дівчини? Хіба не під її мелодію рухаються пальці юнака?
Закінчивши, він підійшов до неї. Дівчина підвела погляд, ніби запитуючи: «Що далі?». Якби художник захотів її поцілувати, вона не стала б перечити. Але… За мить він уже ввімкнув світло.
- Одягайся!
Вигляд Антона здивував її. Юнак був блідий, краплі поту виступили на
чолі. Здавалося, у нього не було сили навіть ворухнути пальцем. Коли вона одяглася, він взяв одну з картин і пішов до дверей.
Йшли вони мовчки. Кожен думав про своє. А може й не думав. Важко було розбудити мозок від того сну, в який звалила його ця ніч. Побачивши сонну вранішню набережну вона зупинилася.
- Все, далі я піду сама. Дякую, що провів. І за портрет теж… дякую.
- Це я тобі дякую. – мовив він, а потім повернувся і пішов. Вона теж
попрямувала додому.
Наступного ранку, прокинувшись, відразу згадала вчорашній вечір. Але була переконана, що то – лише сон. Посміхнувшись, встала з ліжка і… обімліла. Обіперта б стіл картина була загорнута в папір і не видно було її змісту. Але дівчина була впевнена, що це картина з її сну. Глибоко вдихнувши, вона взяла її в руки. Повільно зняла обгортку.
Це було… вікно. Перше, що привертало увагу. Не дуже велике вікно, в яке струменем вривалося місячне сяйво, таке яскраве, що не відразу помічався посріблений силует біля вікна. Оголена дівчина стояла, спершись на край вікна плечем. Здавалося, вона дивилася на небо, але щось у кімнаті змусило її озирнутися. Довге, розпущене волосся трішки приховувало груди, хвилями спадало на ледь напружену спину. Виникало відчуття, що дівчина дивиться прямо на тебе і в її погляді читався подив, страх і обіцянка. Вона була чарівною. «Невже це я?» - картина так вразила її, що дівчина не мала сили рухатись. Довго просиділа на ліжку, вдивляючись в таку знайому і чужу водночас постать. Потім встала, зібрала свої речі і вже за дві години купувала білети в Київ.
Телефонний дзвінок відірвав її від книги і, зітхаючи, вона попрямувала до кухні, вкотре уявивши, як би чудово виглядав телефон на столику біля крісла, в якому вона завжди читала.
- Алло! Вікторія Павлівна? – почула незнайомий чоловічий голос.
- Так, це я.
- Доброго дня! Вам телефонують із нотаріальної контори м. Алушта. Чи
не могли б ви заїхати до нас?
- Що?
- Ваша присутність необхідна для обговорення умов заповіту.
- Якого ще заповіту? Це якийсь розіграш?
- Зовсім ні. Ви знайомі з Короленком Антоном Сергійовичем?
- Вперше чую.
- А він вас знав. Він помер і залишив вам дещо. Щоб отримати все,
протягом 10 днів ви маєте з'явитися тут.
- Але я не знаю ніякого Антона Сергійовича і впевнена, що це якась
помилка.
- Послухайте, у заповіті він вказав, щоб будинок і лист передали
Ткаченко Вікторії Павлівні і приклав вашу точну адресу і номер телефону. Тож ніякої помилки бути не може. Крім того, у нього є ваш портрет, який він сам намалював.
Вона зрозуміла. Зрозуміла, хто такий Антон Сергійович. Але не
зрозуміла, чому він мертвий і чому… залишив їй дім і лист.
- То ви приїдете?
Раптом подумала, що цей чоловік, а можливо і інші, бачили її оголену. Та
було байдуже.
- …Так. Назвіть мені адресу, будь ласка.
«Я поринаю у спогади. Вони огортають мене, м’які і ніжні, мов сніг…
мов густий, теплий сніг.
Я не можу зупинити його, хоча і намагаюся. Ти навіть не уявляєш, як би я
хотів забути. Не тому, що це неприємні спогади, зовсім навпаки. Вони занадто хороші, вони змушують мене розуміти, наскільки пусте моє життя, наскільки воно марне. Я ніби опинився у замкнутому колі. Події того вечора… навіть не події, ні. Лише відчуття. Я не зможу зараз сказати, в що ти була одягнена, про що ми говорили, яка тоді була погода. Але, якби знайшов слова, то розповів би про кожну емоцію, кожен порух душі від сліду, залишеного твоїм поглядом. Здається, я збожеволів. Мені, певно, варто було б спочатку привітатися, але це було б так… звичайно. А я не хочу, щоб буденність хоч трішечки торкалася нашої незвичайної історії, нас… Хоча чи були «ми» взагалі? Була чарівна ніч, сповнена магії від нестримних чуттів юнака і дівчини, були погляди, в яких намагалося заховатися бажання… і ще щось. Я стільки передумав перед тим, як сісти за цей лист. Я стільки хотів тобі сказати, пояснити. А зараз… зараз я пишу ці безглузді слова і з кожною літерою розчаровуюся все більше і більше, бо ж виходить зовсім не те, що я насправді відчуваю. Але я мушу хоч щось спробувати пояснити.
Не проходило і години після нашої зустрічі…» - різкий телефонний
дзвінок змусив її відірватися. З роздратуванням схопила телефон і, натиснувши кнопку, вимкнула його. Хотіла повернутися до читання, але чари вже розвіялися, раптом стало сумно й незатишно. Крізь скляні двері веранди вийшла на вулицю. Вітер відразу ж почав залицятися, граючись із волоссям, шарпаючи сукню. Дівчина пробула тут вже два дні і він ще ні на хвилину не залишав її в спокої. За ці два дні це був її єдиний… Хто? Друг? Співрозмовник? (Хоча це смішно – вона ж із ним не розмовляла, хіба що подумки).
Може це було й на краще. Мабуть, було б набагато важче, якби залишилася зовсім сама. А гострі цілунки вітру приносили їй певний спокій.
Підійшла до краю скелі. Було не так уже і високо, але якщо довго дивитися вперед, на безкраю синяву морських хвиль, виникає відчуття польоту. Відчуття свободи. Хоча зараз їй ця свобода ні до чого. Зараз вона хотіла іншого. Озирнулася. Невеликий одноповерховий будиночок за декілька десятків метрів від прірви. За ним смуга розкішних старих сосен, які ховали цей шматочок казки від цікавих очей туристів, що любили блукати у віддалених місцях Кримських гір. Проте, ця скеля над морем була дуже далеко від міста, до того ж, сюди не було дороги, лише ледь помітна стежка, яка так звивалась поміж кущів і старих дерев, що навіть порівняти немає з чим.
Коли вона прийшла сюди вперше разом із нотаріусом, була трохи розчарована. Чомусь очікувала на щось справді дивовижне, бо ж і вся ця історія була якась магічна. А цей малий будиночок далеко від цивілізації був таким… простим. Але залишившись на одинці з цим небом, цією скелею, цим божевільним вітром раптом відчула себе вдома.
У будинку всього три кімнати. Невеличка кухня з блакитними фіранками. Набір таких же блакитних тарілок на столі. Дивно, але чомусь відразу звернула увагу на однаковий колір фіранок і тарілок. Спальня із широким ліжком і величезним вікном, ледь не на всю стіну. Першу ніч було страшно спати, її лякали безсоромні зорі, що так нетактовно заглядали до кімнати, лякали голосні пісні цвіркунів, такі пронизливо-моторошні, та ще й вітер, намагаючись пробратися до кімнати, щохвилини виривав ї із обіймів Морфея, бухаючи у шибки. І лише наступного дня вона зрозуміла, чому на вікнах немає штор. Почавши читати його листа перестала боятися ночі.
А ще була маленька вітальня. З м’яким диванчиком, каміном і величезним стелажем з книгами.
«Не проходило і години після нашої зустрічі, щоб я не шкодував, що не поцілував тебе тоді. Не проходило і години, щоб я не радів цьому. Те, що сталося між нами, більше схоже на якусь ілюзію, фантазію, вигадку… Навіть не знаю на що. Якби я тоді тебе поцілував – це було б уже не так… чарівно. Було б як завжди. Як і мусило б бути у такій ситуації. Тоді б не було цих відчуттів. Цих спогадів. Цієї болі… ». Не хотіла читати далі. Відклала цей лист. Погляд упав на чашку з уже холодним чаєм. На велику блакитну чашку трішки надщерблену. Було приємно думати, що раніше з цієї чашки пив він.
«Я не можу так більше. Я не можу бачити тебе по ночах. Я не можу чути твій подих у кожному шелесті. Я більше не можу відчувати твій аромат у кожному запаху. Я намалював іще один твій портрет, щоб можна було знайти тебе. І я знайшов: чого лише не зробиш за допомогою Інтернету. Тепер я знаю твоє повне ім’я, твою адресу, телефон. Але тепер шкодую. Бо щораз більше зусиль потрібно, щоб відмовити себе подзвонити. Це не любов. Це… Я навіть не знаю, що це. Але після тієї ночі в мені щось померло. І щось народилося. Я віддав частину себе, щоб намалювати твій портрет. А ти віддала мені щось своє. Проте, я, мабуть, віддав значно більше, ніж було потрібно. З кожним днем чим більше я дивився на твій портрет (а не дивитися я не міг), я все більше губив себе, залишаючи в твоїх намальованих очах по частинці, які потім вже не міг повернути. Я не хотів повністю розчинитися в тобі. Це найстрашніше, що лише може трапитися з людиною. Тому я вирішив зробити це».
Дрова в каміні перегоріли і їй довелося встати і підкинути ще, бо ніч ховала літери, обгортаючи прохолодним подихом плечі, обличчя, ноги. Веселий танець вогню, що раптом ніби прокинувся, сполохав її і чорноока красуня відступила за двері, залишивши лише одинокий спогад, що ховався від світла по кутках, наповнюючи їх темрявою. Старий годинник на стіні пробив одинадцяту годинну. Щільніше закутавшись у ковдру, вона сиділа на дивані і дивилася на вогонь. Намагалася згадати той вечір, але щось заважало. Здавалося, мозок звів навколо тих спогадів високий міцний мур, ніби боячись чогось. Але чого? Чи не про це він писав?
Ледь посміхнулася. Сумно. Гірко. Досить їй уже цих листів, цих думок, бо вже й сама починає божеволіти. Дізнавшись, що Антона збила машина, була засмучена, але ж з усіма може трапитися. Потім уже почала дивуватися: це сталося якраз після того, як він заніс нотаріусу листа із заповітом. Отже, юнак передбачав щось подібне. Зрозуміла все, лише коли дочитала листа.
«Хочу тобі розповісти про одне місце на Землі… Моє місце. Я ніколи нікому про нього не говорив, але ти… Я думаю, ти зрозумієш. Через це я хочу залишити його саме тобі.
Чи говорила ти коли-небудь із вітром? Не просто йдучи собі по дорозі і уявляючи, ніби розказуєш йому щось. По-справжньому. Чи відчувала, як сонце цілує щоки, ніжно пестячи шкіру золотавим променем? Чи слухала, які казки розповідають-шепочуть листочки на дереві? Чи була ти десь, де б на серці було спокійно і не хвилювали ніякі проблеми, ніякі звичайні справи, бо ти точно знала: це те місце, де ти маєш бути, воно створене для тебе, ти там – своя, частинка якогось цілого.
Я купив цей будинок у одного старого п’ять років тому. І після того моє життя змінилося. Я нарешті зрозумів як це – бути вдома. Після зустрічі з тобою я приїхав сюди, намагаючись знайти такий бажаний спокій. Але трапилося те, чого я аж ніяк не очікував: тут мені стало ще гірше! П’ять довгих років я ховався в цьому домі від образ, гніву, болі – і завжди повертався звідти заспокоєний, з новими силами і надіями. А тепер…
Пам’ятаю, як любив вечорами лежати в ліжку і дивитися в небо. Зірки тут такі яскраві, як ніде. Мені подобалося спостерігати за ними і уявляти, що десь там, на іншій зірці, хтось теж лежить у ліжку і дивиться на Землю, уявляючи… Я любив всі ці таємничі звуки ночі, шепіт трав, голосні розмови цвіркунів, моторошні пісні вітру. Як не намагалася красуня в оксамиті налякати мене, я залишався спокійний, бо знав, що тут – в безпеці.
Після нашої зустрічі все змінилося. Я приїхав сюди, хворий і розбитий, надіючись на ту підтримку і допомогу, на те почуття захищеності… Тут стало ще важче. Ти ввижалася мені скрізь. Кожна пилинка, кожен камінь навколо кричали мені про тебе. Я не міг поїхати до тебе. Я страшенно боявся. З цього б не вийшло нічого хорошого. Я не міг жити без тебе – це була пекельна мука, яка з кожним днем робилася все сильнішою.
Якось я стояв на краю скелі і дивився. Дивився на море внизу, на гострі вищирені скелі, об які розбивалися хвилі, на сяючу блакить неба і одинокого птаха, що завис у повітрі. І тоді я зрозумів, що мушу робити. Знаєш, думка про смерть ані трохи не лякає мене. Сьогодні я напишу заповіт. А завтра… Завтра я відчую як це – літати.
Я вірю, що ти з’явишся тут рано чи пізно. Я літатиму безтілим духом і спостерігатиму, як ти живеш в моєму місці на Землі. Я цілуватиму твої губи, але ти не відчуватимеш цього. Я буду шепотіти твоє ім’я, але ти не чутимеш. Проте знатимеш, що я тут, помічатимеш мою присутність у всьому. Цікаво, чи цього хотіла доля, коли зводила нас разом?»
Підійшла до вікна, в яке делікатно зазирала ніч. Вгорі пустотливо сяяли зорі. Уявила собі, що на якійсь зірці стоїть хтось і дивиться у вікно на зорі, найяскравіша серед яких – Земля. Образ вийшов таким яскравим, аж посміхнулася. Відвернулася до затишного палахкотіння полум’я. Він помер не тут. То де ж тепер його дух? Чи цілує він її, чи шепоче її ім’я? Вона не знала і не бачила його присутності у всьому. Може, просто ще рано? Що робити далі? Їй все більше починало подобатися це місце. Звісно, вона не зможе жити тут, але часто приїжджатиме. Було трохи незручно, але вона не відчувала провини за його смерть. Не розуміла його. Чому та подія так перевернула йому життя а їй залишила лише затуманений спогад? Чого ж хотіла доля, коли зводила їх разом?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=257333
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.05.2011
автор: Bezsoromna