Вбити Бога… Дозвольте я це зроблю, він вбив усіх, всіх тих , кого я так любила, і навіть мене, дозвольте я його вб’ю, він знищив все те, що я мала… Я ж не зі зла, я просто його вб’ю, - обережно, щоб було болю, зовсім мізерна кількість, бо він святий, можливо, я його отрую, а можливо, дуло пістолета до виска, і в вічність ввійде лише писк (цікаво… А Боги… вони вміють пищати? Та й чи відчувають вони щось), але… я мушу все це розгадати і вбити його, - брудно, тихо і без болю, всерівно ніхто ж не помітить…
А, можливо… я зможу вбити Бога, того, що мене кохає, солоно і похапцем, а я його – брутально і ненавидячи… Я не стерплю цього усього обману, омани його очей, я не стерплю, я більше не кохаю силу, вона мене стомлює, ось тепер я, як дешевий кран з якого, ледь-ледь ллється іржаве кохання, на мить застрягле із сміттям в старих трубах… Є він і є я, і інший він, і інша вона, зовсім не трикутник, чортовий квадрат, з’єднаний діагоналями під найменуванням «навпаки»… Я хочу його, а він змушений хотіти її, тому що інший він хоче мене, і, як для чого, я цього іншого ненавистю вбиваю, спроста, так собі, а по ньому ллється секс під присмаком солоного кохання… Я зраджена і зраджую, але ж не в змозі припинити… Ось так ми сильно заблукали… Ми ходимо вчотирьох… а я блукаю в однині, і не можу відірвати від нього, зачарованих махоркових очей, єдиний, мій і назавжди, так смачно повзає під нею, на ній і збоку, а я… повзаю по асфальті, о ні, по улюбленій бруківці… але… проблема в тому, що та суча бруківка улюблена лише під його ногами, а так… мене змусили кохати бездоріжжя… І так хочеться ревіти, пищати слабким, приблудним цуценям, повзати, як гусінь від болю… але лишатися собою… та більше цього ніколи вже не буде… Я не помираю, ні, і Бога я не вбиваю, він мені не під силу, але… я тримаю за руку Мефістофеля і відчуваю себе пустою та незалежною… Так, це я, Боже, дивись, це я, поглянь в що я перетворилась, скинь із неба, хоч краплю бруду, я сумую, скинь… А Бог… він все-таки колись помре… а плакатиму над ним я, та… сильна жінка, яка все життя задихалась від ненависті та жодного разу не подавилась марною надією… а потім все життя… похоронить… від вірності й кохання… Як вірна і породиста собака, мала б силу стати звичайним дворовим цуценям, лише б дозволив, лише б взяв, а так… вічно в самоті, і зовсім не в пошуку хазяїна, просто справжні собаки не зраджують, лишаються вірними одному, ти мене чуєш, тупа істото, я ж не можу далі так… Вона тебе не чекає, ти їй ні до чого, а я… я відповідаю на дзвінки іншого лише… через те, що він дзвонить з твого телефона… Я живу всього лиш через те, що мій біль сильніше сили дає жити… Розумієш… та нічорта ти не розумієш, а мені й не потрібно, щоб ти розумів, просто стій… поруч, або через дорогу, або крізь міста і кілометри країн і дихай зі мною… спільним повітрям… нашим повітрям хімікатів, дихай, дихай, Боже, дихай зі мною, а не нею… Так, так, ти, як завжди правий, я хвора, то штовхни мене під медикаменти псих-лікарів, або ж лікарів психів, або ж просто штовхни… з вікна… чи під поїзд… давай… роби щось… можеш мене бити та ненавидіти, але досить, усміхатись і бути моїм другом, досить… Давай, милий, скрипка стомилась, вона постаріла, струни порвались, її майже не має… але вона грає… грає на одній струні, грає для тебе… лише для тебе… а ніхто не чує… і ти не чуєш… А вона гратиме далі, тому що майстер так велів… єдиний майстер так велів…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255989
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.04.2011
автор: Mart.O.