Чи пам’ятаєш, Ти, нашу першу зустріч? Перше побачення, подих та загадковість думок?!
…а я пам’ятаю все з того моменту.Все до останньої секунди… Ти лише послухай мене, и неодмінно пригадаєш той день. Який я тобі зараз намалюю …
Ти зустрічав мене прохолодним ранком серпня. Вулиці.Люди. Машини. Бруківка…
Тибувмоєю далекою та майже забутою мрією.Але дехто мав змогу нагадати про Тебе.Такого далекого, невідомого і майже недосяжного.
В ту ніч, в ніж подорожі до Тебе - я навіть не уявляла, що саме ця зустріч стане коханням. Справжнім коханням з першого погляду….з першого подиху. Саме того єдиного і неповторного, якого запам’ятаю на все життя.Лише Ти маєш такий смак. Смак мрії… Здійсненної мрії.
Потім ми з тобою знайомилися. Так, часу було обмаль. Лише 36 годин… 2160 хвилин я була в Твоїх обіймах… Ти розумів мене,по особливому, -тишею. Променями серпневої спеки та старих вулиць. Ти розумів мене, як ніхто інший.
А ще ,ти дарував захід сонця. Твого сонця. Той захід був особливий, тому, що ми вперше були разом…
Неусвідомлюючи,що відбувається насправді, але на моїх вустах вже тремтіли слова
« …кохаю. Кохаю Тебе. Назавжди…»
« Я кохаю тебе…» - як часом важко вимовити ці слова, головні слова… Чому?!Тому, що насправді цінуєш… Тому, що знаєш, що на тебе чекають і цінують без певного відвертя душі.Але все одно, вимовити ці слова іноді важко.Особливо у той, найважливіший момент життя…
Тільки зараз розумію, що хотіла давно тобі про це розповісти, а все ж таки, чомусь стримала свою душу…. Можливо Ти і без зайвих слів зрозумів все те, про що я мовчала в ті хвилини. Можливо зрозумів всі мої думки… Саме ті найпотаємніші, найсильніші від усіх інших. Тому. Що вони є особливі. Тому, що в них є Ти (…)
Після подарованого західу сонця, ти продовжував дарувати частинки щастя.Наступним твоїм подарунком стала – ніч… Найособливіша ніч в моєму житті.Не спокійна і не тиха. Вона була одна-єдина і зовсім не схожа на звичайну серпневу ніч…І тим самим не схожа на твою полудневу спеку. В тій ночі були лише Ти і Я. Вітер. Літня злива. Гроза. Несподіване відвертя душ і тендітна щирість мовчання…
В той час я ще не розуміла,ким Ти станеш в моєму житті. Яке саме місце посядеш в ньому.А також, я не замислювалась над тим, чи справжній Ти…Коли я була поруч з тобою,я ще не розуміла , що це саме справжнє і істинне…Що ці відчуття залишаться назавжди. Назавжди в Тобі.Назавжди Твоя,а Ти – Мій.Лише згодом, я зрозуміла… Такий, як Ти – буває один раз на все життя… Але чомусь не розуміла саме в той ранок. Ранок який зустрічав нас прохолодною ніжністю міста.
…бути разом, нам залишалося лише десять годин – а потім все мало зникнути . Так само, як і ми в житті один одного; ніжно… на заході сонця… Того самого, що дарував мені Ти (…) На заході останнього дня, де існуємо лише Ти і Я.
Старі будинки і бруківка навіть і не нагадували про нічну зливу. В ньому, так як і у вчорашньому дні було спекотно і тісно, але по своємузатишно і спокійно… Йдучи старими вулицями, я замислилась над тим, чи повернусь до тебе ще одного разу… Чи може,мені тільки здається, що це саме кохання с першого… першого подиху ?..... В ті моменти, Ти став для мене усім найголовнішим в житті. Тоді я мріяла лише про одне, щоб через десять годин за будьяких обставин Ти не відпустив мене зі своїх обійм і цих старих вулиць...Я бажала залишитися. Залишитися і розчинитисяв Тобі, ніби повітря …. В той день Ти став для мене як жива вода, як лікувальний бальзам і зараз…
Хоча внас було обмаль часу, але Ти все таки встиг мене почути і зрозуміти. Ти встиг доторкнутися до моєї душі своєю ніжністю та обіймами.
Ти ставав водночас таким близьким, і таким безмежно-далеким… Але ти залишився поруч… В моїх думках і серці…
Я кохаю,Тебе….
А чи пам’ятаєш, Ти, мій від’їзд? В ті хвилини, коли ми крокували вулицями,- нас веселив дощ… Він був всюди. На всіх будинках, зупинках, накожному із нас…В усьому Тобі. А Ми с Тобою посміхалися.Сподівалися, що це не кохання. Сподівалися що не запам’ятаємось на цих сторінках пам’яті…Потім був вокзал. Те саме місце-яке я ненавиджу,лише за те,що саме там залишаються і розлітаються всі надії на майбутнє багатьох з нас… Таких як Ти і Я…
На годиннику було о пів на восьму і мені було час залишати Тебе…. Вокзал.Сірий перон.Рельси.Люди. Сподівання… Мовчання. Вагон. Сльози і потяг рушає… Рушає у невідомість…Все головне та щире залишаю Тобі. Почуття.Посмішки. Слова. Сонце. Дощ. Нічну зливу і ті сльози. Свої сльози щастя.Сльози любові на згадку про себе у Твоєму довгому житті.
Я розуміла, що такий як ТИ-один. Один на все моє життя…А така, як Я- лише одна з твого мільйона..Але будь певний, що буду кохати Тебе, навіть, якщо ми ніколи не побачимося.Я залишусь Твоєю.Мої тінь та голос збережуть старі вулиці, бруківка і Твої кам’яні леви. Назавжди(…)
Япоїхала від тебе…Ти не тримав. А подорозі, той рожевий захід сонця продовжував нагадувати лише про Тебе. Рідного і в одночас, далекого. Щирого і загадково-мовчазного. .. Він грався у полі з вітром, з моїми думками та сумом…А я продовжувала мріяти про Тебе. Про те, яким Ти будеш коли я знову захочу зустрітися с Тобою. Чи залишишся тим самим, яким я вперше Тебе відчула?! … Чи буде місце для мене в Тобі?!...Також я думала, чи повториться така ніжна зустріч? Мріяла, про те, щоб ти зустрів мене і ми знову крокували містом. Вузькими вулицями, тими самими-мої улюбленими зі смаком кави та кав’ярень.Відвідали Твої храми та костьоли.Мріяла, щоб знову зачарував своєю знайомістю та затишком…
Я кохаю,Тебе… Ти незабутній…Люди кажуть,якщо дуже часто повторювати ці слова, то згодом вони втрачають свою якусь «магічну силу ». Але я впевнена, що це не так.В нас все інакше.Тому, що я мрію про Тебе. Про зустріч. Бажаю нашу прогулянку. Саме таку мовчазну і тиху, але таку відверту і справжню.
Я певна! Я обов’язково повернусь до Тебе. Можливо лише на декілька годин… Можливо назавжди. Але я повернусь, і Ми залишимося на одинці - така Я і такий Ти… Той самий, що не має повторних у світі. Той самий, що дарує себе не вимагаючи нічого взамін. Той, який чекає. Завжди когось чекає. Як чекають і його леви та костьоли.Старі трамваї, бруківка та Замкова Гора…
В нього лише одне ім’я. Назавжди. Навіки. Ім’я ніколи незабутнє . Ім’я, яке я згадую і повторюю коли невимовно болісно. Коли виникає необхідність когось відчувати поруч. Саме коли посміхаюсь вітру і відчуваю наближення літньої зливи. А особливо коли спостерігаю за рожевим заходом сонця. Саме таким,який Він подарував мені в той день… А ще, тоді коли розумію,що такий Він-залишиться для мене єдиним. На все життя. Хоча це буде кохання,можливо яке і не відповідає взаємністю,все одно для мене Він особливий. І ім’я його, запевняю вас, особливе. Його ім’я- Львів… Місто кам’яних левів та посмішки вітру зі смаком кави …
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255866
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.04.2011
автор: Kso-kso