Я напишу тобі листа тремтячою рукою. Розповім у ньому, як серце боліло, коли все моє життя гайнуло у прірву. Згадаю в нім про недоспані ночі, про самотні сніданки, про загублені мрії. І, можливо, якісь докори сумління похитнуть твою душу. Втім, скоріше апокаліпсис знищить землю, аніж ти побачиш вину за собою.
Я напишу тобі, як болісно спостерігати за повною руйнацією душевних надбань. Не лише своїх, але й близьких. У якусь мить дім став пустим, у ньому оселилися розпач та біль. По заляпаному паркету крокувала смерть, прагнучи забрати мою душевну перлину та віковий спокій. Вона показала мені, наскільки нікчемними можуть бути люди, як легко втратити дім та родину. Від мого минулого залишилися лише червоне ведмежа та старі, пожовклі від часу, знімки. А ще, цей лист, якого ти не отримаєш.
Я напишу тобі листа, а потім спалю його. І спробую все викинути з пам’яті.
Я знаю, що колись ми випадково зіткнемося на розі вулиці, але пройдемо повз одне одного.
Можливо, колись я шкодуватиму, що так легко змогла ви черкнути тебе з мого життя, тату. Можливо, колись…
А поки що я сподіваюся, що якось прийду до мами на могилу і побачу поруч з нею ще одну – твою.
Це означатиме, що ти усвідомив свої помилки. І якщо я змахну з очей сльозу, тоді знатиму, що ненависть не змогла до кінця вбити дочірню приязнь.
Тоді я засміюся. Тоді дихати мені стане легше. Якщо ж ні… Не я тобі бажала смерті, батьку, не я…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255137
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.04.2011
автор: Даринка Квач