Вони, певно, вже не люди,
Злились голоси в один,
Вдихнувши на повні груди,
В підгірок вгризався клин.
Під стрічками кулемета
Тремтіли його ряди
І гострі смертей багнети
Кололи: туди... сюди...
Лягали криваві роси
На вранішній білий сніг,
В безодню косили коси,
Збивали кинджально з ніг.
І вже в передсмертнім хрипі,
Коли він зі світу зник,
Хтось чув материнські хлипи
Та отчої хати крик.
На мить розумів - то сниться,
Тікало ж кудись життя,
Бо в'язнем ставав темниці
Проклятого небуття.
Зсочилися кров'ю рани,
Дурманив червоний сніг.
З цих хлопців ніхто не встане,
Немає для них доріг.
Лиш зирить могила ласо,
Як в чорну її глибінь
Лягає гарматне м'ясо
Знівечених поколінь.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=252411
Рубрика: Воєнна лірика
дата надходження 08.04.2011
автор: Терен