Вже ж бо білі сніги
Зжовкли з часом на дідових скронях.
Напріч висохлі руки –
Кисті сплелися в замок.
В нього очі мов дим:
З поволокою сивих туманів…
В нього думи важкі:
Пригадалося – був молодим…
Він так довго мовчить
Відмовляється їсти, при чому
Він ночами не спить:
Не приходить із примусу сон.
Все сотає думки,
Проникаючи в глиб невідому,
Мов бажає збагнути
Чому так спливали роки?
І пригадує щось,
Щось із часу задавнених років:
Витягає мов з клуні
Картинки з життя:
Теплий батьківський дім,
В раннім сні - тихі мамині кроки,
І пісні чарівні,
І любові ласкаві слова.
Раптом звівся – пішов,
Не збагнути де взялися сили,
І упав долілиць, не дійшовши стола…
Тихо плакав,
Ховаючи сльози,
І благав, щоби мати йому помогла.
Згодом довго лежав
На своєму тапчані…
Марив світом
Неквапно збирався у путь…
І нарешті затих,
Ніби в роздум тривалий зануривсь.
Дід умер…
Дід пішов…
Але внуки живуть!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=252045
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.04.2011
автор: schasnyi