Буває так, що слів бракує. Часто так буває. Слова окремо, а голос окремо. Те, що з тобою – твоя музика, музика твого голосу. Вона з тобою, навіть коли мовчиш. З голосу виринають тунелі, давні дороги, таємні печери; в них переховується пам’ять. Без пам’яті ми не знаємо як жити. А слова деколи болять – коли не можуть напоїти душу, коли не можуть стати джерелом.
Деколи слова нам не підвладні. Як впольовані звірі вони помирають від наших рук. Ми до цього звикли. А ті, які вижили – тікають. Слова мають свою свободу, яка не підвладна нам, яку ми не можемо полонити. Як добре, що те, без чого ми не можемо жити, нам не підвладне. Завдяки цьому ми ще люди.
Іноді нам дуже самотньо без слів. У слові можна знайти свій дім. Він міцніший за камінь, нагрівається від сонця зовні і береже прохолоду всередині. Так ми можемо вижити в спеку і в холод. Нам призначено жити у слові. І його берегти.
А що стається коли ми забуваємо мову? Коли полишаємо її правдивість, коли закриваємо слова у клітках, ранимо їхні крила, продаємо слова на ринку? Нас тоді стає щоразу менше. У нас зникають імена. Ми перестаємо народжуватись. Ми страждаємо від спраги.
Спрага примушує шукати. Доки є життя – шукати. Справжність слів – як вода у підземних джерелах, холодна і ще ніким не скаламучена. Жива мова повертає нас до нашого дому. Тільки в мові є поняття батьківщини.
Наша дорога – нескінченна. Коли розуміємо, що слова – окремо, а ми – окремо, тоді починаємо шукати єдності. З трепетом і з вдячністю знаходимо. Слова не підвладні нам. Але ми можемо їх знайти як дар. Коли зникає вдячність – вмирають слова. Стають як порожні мушлі. І шум моря в них стишується... Хто говорить? До кого?
Кожен з нас мріє винайти нову мову. Таку, щоб об”єднала всіх. Вільні птахи прилітали б на плече до кожного і говорили б. Нова мова – це свобода, це нескінченність можливостей. Це відсутність старості, хворіб і смерті. Відсутність болю, обману. Це світло, яке дозволяє кожному рости.
Нам тяжко жити без мови. Ми звикли боятися за неї, а потім – не довіряти їй. Тому ми впольовуємо слова і замикаємо у клітках. Вони не можуть літати. І не можуть нам розказати, що таке небо... Ми боїмось не почути самих себе. І тримаємо мертві слова біля себе.
Коли позбуваємось мертвих слів – нам залишається голос. Це єдине, що залишається для пошуку порозуміння з собою, іншими. Голос, який виривається на волю – не обманює. Чи це пісня, чи тужливий крик – він однаково шукає. Він може знайти слова.
Голос – це ти...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251430
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 03.04.2011
автор: Лілія Демидюк