Інколи думаю,
Що заставляє мене брати перо?
Писати всякий ідіотизм,
Який навіть ніхто не читає.
Висловлювати потік думок, яких ніхто не розуміє.
Я німію, я мовчу.
Я мовчу, а перо пише.
Рядок за рядком з’являється на папері,
Легше…
Мені легше від того що розмовляю з собою,
А з ким мені ще розмовляти?
З самотністю?
Так!
Вона теж одинока,
Тому і чіпляється до людей.
Всі огризаються, тікають від неї.
А вона біжить, спотикається, і благає.
Благає людей побути з нею.
Але ніхто не чує і не бачить її.
Або не хочуть чути і бачити.
І я не хочу!
Але бачу….
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251314
Рубрика: Білий вірш
дата надходження 02.04.2011
автор: Володимир Любко