Цивілізація несе людству не тільки добро, але і зло тому, що знищує не тільки природу, але і фауну, і флору. Все менше і менше залишається в Україні первозданної природи, хіба, що у заповідниках. Ось про один з таких заповідників урочище Поповиця, що неподалік села Бербениці, що в Лохвицькому районі на Полтавщині, мій вірш.
Я бачив диво в Бербеницях.
Ні, це не сон мені наснивсь,
Там за селом у «Поповиці»
Шматочок степу залишивсь.
Лише земля тепло відчує,
Зійдуть сніги, розтане лід.
А на осонні вже квітує,
Чарівна квітка горицвіт.
Хвилюється неначе море
Довкола ніжна синява,
То зацвіла в весняну пору,
Не менш прекрасна сон – трава.
Кульбабочок силенна – сила,
Немов ліхтарики горять.
А он розсипалися схилом
Братки, рутвиця, зіновать.
Улітку рідкісна перлина
Різноколірна, зацвіла.
Тут і чебрець , і конюшина,
Типчак шовкова ковила,
Гадючник, звіробій, гвоздика,
Оман, парило і вовчуг,
А каролиця білолиця
Повсюди вкрила зелен – луг
Синіють шавлія, цикорій.
Жовтіють стрілки дивини,
Он спаржа у зеленім морі,
Край балки всюди полини.
Немов обвішаний намистом.
Піднявся гордо з поміж трав
Красунчик залізняк бульбастий.
Он підмаренник засіяв.
Вже материнка зацвітає
Чистець, безсмертник і часник.
Буквиця вогненно палає
А там он видно терновик.
Як буде, люди, наша ласка
То збережемо залюбки.
Це дивне – диво, –справжню казку
І хай живе вона віки
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250741
Рубрика: Лірика
дата надходження 31.03.2011
автор: євген уткін