Йшов холодний осінній дощ. Вона сиділа й дивилась у вікно, утираючи сльози: «Він поїде і більш не повернеться… Я вже ніколи його не побачу». Час від часу з затуманеної підсвідомості виринали думки: «Треба бігти…Треба наздогнати його, не допустити, щоб він поїхав. Я йому відкрию своє серце. Я його не втрачу..».
Ще якийсь голос просинався, уїдливо повторюючи: «То й що з того, що відкриєшся? Яке йому діло до твоїх почуттів? Як ти поясниш йому таке довге мовчання…ти ж закохалася в нього ще тоді давно, коли між вами могло щось бути..»
Важкі дощові краплі розбивались об віконне скло, неквапливо спадаючи до землі. Так розбивались і останні надії на те, що все буде добре. Вона вагалась: бігти до нього, діяти чи сидіти тут, вдивляючись кудись у далечінь і нарікаючи, що втратила Його – того Єдиного, Коханого?..
В міру того, як посилювався дощ, все сильніше вона ненавиділа саму себе. Ненавиділа за те, що не сказала йому раніше про свої почуття, за те, що втратила останню надію на щастя, за те, що зараз сидить тут і плаче замість того, щоб піти до нього, сказати, як сильно кохає, повернути його…
Дивна історія. Колись вони були один одному всім: небом і землею, повітрям і водою, а зараз нічого більше не значать… Як безглуздо байдужість руйнує іноді людські стосунки, лишаючи після себе порожнечу і безнадію!
Отак і з ними трапилось: вона не зрозуміла його – він пішов, пішов, не озираючись. Вона не наздоганяла його, не просила залишитися, а він не повернувся. Можливо, сталося б інакше, якби обоє вони зрозуміли, яка сила їхньої любові. Але..
Безнадія і далі терзала її серце, розриваючи його на маленькі шматочки. І тут її мов громом вдарило: «Йти. Треба йти до нього, повернути його! Мені все вдасться. Сонце ще світитиме нам обом!»
Вона поспіхом одягла плаща, без парасолі вибігла на холодний дощ… Йшла швидко, майже бігла, не знаючи, чи вдасться її задум, чи поверне свого Єдиного…
Куди бігти? Може, він уже поїхав? Тоді всі надії марні: його не повернути. Та ні, він ще не поїхав, він ще, можливо, чекає її. Може, і він ще не забув свою любов?
Швидко біжить до його будинку… Холодний дощ змочив зморене чоло. Чи може то сльози – сльози розпачу?.. І от вона, змокла до нитки, вже біля його будинку. Ось і він – чомусь сумний – виходить з дверей, несучи валізи.
Серце її почало шалено калатати, ноги, здається, самі побігли до Нього. Кудись поділась уся життєва енергія і сил вистачило лише, щоб сказати:
-- Я тебе дуже сильно люблю! І я знаю, що ця любов – остання…
Сльози рясно потекли з її очей: як він відреагує на цю звістку?
Несподівано він зробив крок назустріч, пригорнув її до себе і прошептав:
-- Я теж тебе люблю. Як гірко було б втратити тебе сьогодні…
Дощ помалу вщухав… Вони стояли вдвох, обійнявшись, і нікого більше для них не існувало. Вона плакала… Сльози радості помалу стікали на землю з останніми дощовими краплями…
13.04.08.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246231
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.03.2011
автор: Вікторія Красюк