Знову небо біжить у блакитну свою височінь,
знов дорозі навстріч спроектовує рух свій автобус,
чорногуз в прохолоду довгі ноги свої замочив,
перекочують шини строкатий обвітрений глобус.
Б’ється крилами даль, ворохобить зеленкою ліс,
бродить тісто ланів в перестиглому жовтім колоссі.
В землю рідну оцю ти душею й корінням проріс,
вперся в небо чолом, а підняти його не вдалося.
Не спромігся – і все, тож не варто тужити до сліз
нам ще світ довкіл нас передати б на радість онукам,
у який ти хоч дрібку жаринок душевних приніс,
до якого доклав би свій розум, і совість, і руки
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246184
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 10.03.2011
автор: Omega