Нас було четверо. Четверо напівбожевільних невдах. Четвер – заповітний день. По краплі «De Kuper» чи «Molinary». Слайдери відключені. Напівшепотом про основне.
Нас четверо: Римка, Ліля, Таня і я (Катя якби хто питав).
Римка з нас найматьоріша. Точніше найбільша пофігістка. Втомлена надмірною увагою татка-фабриканта і його чимраз молодшими коханками. Післала Литву-батьківщину у дyпу і повернулася в Україну-батьківщину, де ще три роки тому жила мамa. Матуся померла від раку лімфи, залишивши двокімнатну і море проблем. Матуся любила чоловіків і шик, але все ж таки рідна, отже закриваємо тему. Римка періодично відвідує все можливі гуртки(крій та шиття,сальса, масаж, бісероплетіння, мовні курси, клуб парашутистів… далі просто міфові радіо гуртки, клуб юних хіміків, аквадизайн) і жодного з них звісно ж не закінчила.
Єдиний її диплом – посвідчення водія. 300 у.о. і маєш (якби хто питав). Єдиний її досвід – гроші закінчуються швидко. Але як фігура досить самостійна, від батьківських грошей відмовилась, натомість із радістю прийняла «подаруночок» - приміщення у центрі міста, за оренду якого отримувала щомісяця близько 3000 євро – це вже як «чемна доня» звісно ж, нічого не подумайте!
Римка говорить ламаною українською або плутаною російською, чим усіх веселить. Але хлопці з розуму сходять від її прибалтійського акценту( а можливо від глибоких вирізів і довгих ніжох). Але вона то все на право і на ліво, бо «Хлопці – собацюри невдячні. Виляють хвостом поки ти годуєш. А як пригріє ше хтось то ясен пень ю а велкам!». Римка не любить рокерів, але любить Курта( «бо він мертвий!!!»),не терпить матюків, не вживає таблеток і не цілується у перший вечір знайомства( тільки після 24:00). Отаке.
Об’єкт під номером два – Таня. Мила, спокійна дівчинка з довгим волоссям і бірюзовими айсами. Ніжний і тихий голос, підкреслено коректні звертання. Проте не без запар – ясна річ. Таня має маніфест і вирок – «Я груба» - говорить зі слізьми на очах. Трохи є, але ж файна вбіса! Просто не в маму пішла (татечко Анатолій відзначився схожістю з бегемотиком і не відзначився ростом). Раз на місяць наша дівчинка (до речі, наймолодша серед нас) оголошує бойкот. Минулого року це мало не коштувало їй життя. В один вечір мала прийняла таблетки для схуднення, зверху фiгню для «очищення організму», потім ліки від зобу і в решті снодійне( 2 шт.), бо «дуже кортіло ригати». Так от, о 10 ранку наступного дня я сиділа під реанімацією, матюкаючи всі засоби для стрункості і молячи Бога зберегти це маленьке – ще геть дурнувате життя. Меседжі ішли в різних напрямках. Так що Бозя не образився і дівчинка Тетянка залишилася в цьому грішному світі, проте з виразкою.
Ліля – геть інша тема. Ніхто і ніяк не второпає, що робить ця мишка серед таких відмочок. Ходило собі створіння в бібліотеку щодня і щонеділі на ранішню, а тут на маєш тобі: розмово про фатуми і психодиліку, 40 оборотів(мама: «фу, слава Богу, почулося 40 абортів…»), «ACDC”, “Led Zepplin”, кальяни і Карпати не рідше разу на сезон. Ліля читає Шопенгауера. Я знаю її 5 років і всі п'ять вона читає Шопенгауера. Може на пам'ять вчить і не признається?! Цитує іноді грецьких філософів. А в дорозі слухає аудіокниги французькою. «Kум тель а вів син таля пас» - от все, що сказано нам нібито французькою, хоча маю підозру: все вона зарaза знає.
Ну і я. нереалізований юрист, невдалий комерсант і врешті решт шустрий агент з продажу нерухомості. Живу з папугою – він феноменально дублює моє мовчання та фразу з реклами «Імідж ніщо!». Любить серіал «Секс і місто», можливо тому, що після нього я годую його яблуками. У мене нема родичів, тому кожного літа я тарабаню клітку з Вітольдом у село – на фазенду. Хатка залишилась від бабусі. Її матеріальна цінність геть не йде у порівняння з оточуючою природою та тишею, що зцілює краще «Новопаситів». Отож Вітольд і пару подруг – ось всі,хто міг би подати до розшуку у разу мого зникнення. Хоча ні, Вітольд би просто здох від нестачі яблук і «Сексу і міста»
ІІ
Ми сидимо в «Трініті» вже другу годину. Графіки наших відпусток ніяк не співпадають. Виходить так, що Ліля зможе приєднатись до нас аж через тиждень. Це трохи по-свинськи було би. Ми вирішуємо зробити їй лікарняний – хвала анархії України, де все продається і могоричиться.
Отож 14 липня чотири кікімори з торбами об’ємом, як на піврічний вояж, сідають на потяг до Сімферополя. Клеять дурня в купе, умудряються наклюкатись дрінку в 30 дігріз білоу зеро і спати цілий день. Прокинутись о 23:00 і шукати пригод з ароматичними сигаретами і небритими (пардон недоглянута іспанська борідка) бахурами і тамбурі. В 3 ночі (ранку?) ми таки вляглись, щиро переконані, що «то всьо мудаки» (ну подумаєш викинули у вікно його sonyericsson – не тре було з ним постійно носитись!!!).
Вранці ми випхались на перон і з будуна ще довго рахували, чи справді аж вісім торбочок має бути, якщо нас лише четверо. В автобусі до Партеніта таки второпали, що парасоля від cонця і Canon (мій до речі) нещодавно забуті на верхній полиці купе - найкращий подаруночок ґіточкам на Николая.
Поселились з горем по полам в кімнатці два на п’ять з вдома розкладними канапами і довго тягнули сірники, хто з ким буде спати. Поки таки не pevskb Лілю(бідна дівчинка) покласти разом з Римкою, яка хропить і чмакає всю ніч. Згодом з’ясувалось, що метр – це не є безпечна відстань для спокійного і мирного сну без муз супроводу.
Наступного дні ми прокинулись рано(якраз час до обіду валив) і пошльопали (реально такий звук від від резинових в’єтнамок) на пляж.
- Дівчата дівіться паруснік! – це Рима репетує.
- Не радуйся, тебе не візьмуть покататись на ньому, - Таня відрубує.
- Це тебе не візьмуть. Затопиш… сваімі крикамі, - зараз буде буря думають всі.
- Позакривайте роти і думайте про тишу. Хто зараз вякне – готує вечерю і миє посуд! – це я вже. Псевдонім «народна самооборона», от тільки картавити ніяк не навчусь – ганьба і «ужозз».
Ви коли-небудь пробували заснути під хлюпіт хвиль, який нещадно перебивають крики «пахлава, сємєчкі!!!» (тонко із скигленням), «холодноє піво, рибка» ( басом із наголосом на останній склад), «бананипєрсікі»( зрештою наймиліше для мене по звуку). Дівчата раз у раз бігають по морозиво і сік в кіоск( «там такий мальчік!»), а я читаю Карпу, здерту з нету і факаюсь, що помилок капєц як багато! Іноді просто прусь.
IІІ
Так минає перших два дні, поки ми не погоджуємось на турпохід в гори. Спеціально для цього купляємо китайські кеди і спортивні штани. Наплічники напихаємо печивом «Марія», яблуками та мінеральною негазованою. Два батніка, пачка «давідоф», i-pod та прокатний спальник. Отож ідем і пихтимо.
- Це вам дівки за смокінг, - затягуючись резюмує Рима на привалі.
Ми б її післали куди треба, але шось сильно в голову кровця прибула і дихалка в паніці. Я опускаю голову вниз, нахиляючись, спираюсь руками на коліна. Чудова поза – в німецькому масмедіа бачила,ахахха! Але це реально легше ніж сісти, а потім не могти піднятись. Інструктор теж курить (фiговий він спортсмен, а м'язи таки нічогенькі). От посміхнувся зараза, може думки читає... Так, все – думаю про ХІІ з’їзд КПРС – він засміявся. Ото дiдько! Таки читає.
- Ідем, бо зараз позасинаєте, - ну це я звісно, куляґьол, шо казати.
Через годину ми таки вилізли на поляну. І в прямому значенні вилізли, всі на чотирьох повзли в прямому значенні( кулґьорла, прикиньте, теж). То як виявилось був top. Таке собі видовище. Геть як в Карпатах, тільки більше скель і не так високо.
- Ну звісно ж, адже Кримські гори це фактично продовження Карпатського хребта, - констатує інструктор петрик ( увага геть не Педрик).
- Ага, копчик, - я чогось з гонором тут виступила.
- Гиги, - це Римка.
- Ой, як ноги боляяяяять! – Ліля стогне як маля.
- Обідати будемо??! – ну це ви здогадались хто.
Петрик розкладає ті прибамбаси, які згодом оформляться в нашу хибару, я гризу яблука і витріщаюсь на інших туристів, дівчата нарізають харчі. Лише сонце дивиться на це все зверхньо і хіпує собі.
- Тут є гадюки! – несподівано вкладає Петя свої думки в монолог бідного альпініста Лілі.
- А вночі залізти можуть, - я таки налякалась. – Страх як боюсь!
- Ну так. Можуть.
- А шо робити?
- Продукти треба надворі лишити на ніч, - мовчить втупившись у вогонь хвилинку, вдих-видих. Продовжує:
- Як маєш молоко, то вилий десь подалі, а краще в річку…
- Ага, ми такі западенківські ідіоти, що тягають в гори молоко і морозиво! – я.
- Отож, і торт «Кучерявий хлопчик», - Таня.
Стиснув плечима, посміхнувся. А непогано собі чувак влаштувався. Водить дівок в гори, тусується собі з ними по пару днів, вони його годують, поять, люблять… А ми його не будемо любити. Ми будемо знущатися. От так!
Я оголошую про це дівкам, щойно ми відійшли в туалет ( так тут називають кущик ліщини).
- А вночі ми його пастою намастимо! – Ліля в захваті від своєї «вигадки».
- Мала, розслабся і забудь. Це треба було в «Артеку» робити. Тут все серйозно, - Таня в глибокій задумі схрещує руки на грудях.
- Баби, ми йому влаштуємо сцену-імпровіз «Ніч в засаді». Я проносне маю! – це Римка, ах ти ж моя зозулька.
- Треба його чаєм споїти…
Щасливі і радісні ми повертаємось до вогню. Петрик втикає на наші задоволені пики з острахом (може про оргії подумав, я ж кажу – негідник). В казанку водичка булька, зараз буде малиновий чай, а тобі сонце – по спецпризначенню.
Відтак ми майже спокійно (під Римчене «хрю-хрю») спимо, поки Петрик мужньо сторожить нашу палатку в кущі ліщини.
На ранок інструктор спить без задніх, а ми варимо гречку. Таня мутить собі канапки, бо їй гречана каша бачте дієту нагадує. Цигарки офф – у всіх. В хід пішов Петриковий Winston, але й того вистачить до обіду максимум. Ми почули від сусіднього кемпінгу про гірське озеро (назва закручена така, що і не запам'ятаєш, грім би його впік). Малому лишаємо короткий меседж: « Спи до шостої. Ми купатись. Вари вечерю. Як не звариш, то великий бог Пронос тебе покарає!». І таки злякався бідося. Ми ще сушимо волосся біля вогню, а красунчик вже й зупку замутив, і цигарки десь із дна наплічника дістав. Потім було тепле вино, потім сусіди розказували анекдоти і грали на гітарі, а ми волали з своєї стоянки «Голосніше!!! Браво!!!». Пам'ятаю ми танцювали ще з кимось і щось. А потім… стало вбіса холодно і я прокинулась. Сирість всілася краплями на траві. Хотілось кави і «Підйому», а ще щоб сусід пробемкав у стінку «зро-би ти-хі-ше», а Вітольд репетував «Імідж ніщо!». Додому схотілось одним словом. Як там мій маленький червоно-синій друг у батьків Тані? Чи не шкодують вони йому зернят, чи не забувають йому водичку міняти, чи не задовбав він їх лозунгами, чи не вбили вони його за нічні марення?
Рачки з палатки вилазить Петя. Дивиться виключно уважно і виключно лівим оком.
- Кави хочеш? – питаю.
- Ага!
- То тусуй по дрова.
Широка посмішка змінилась на закапущену губу і наморщений ніс. Але таки просовує решта тіла далі по курсу, всідається на дупу і випорпує з-під катранів кроси. Але й гарний Аполончик, цьомала б і дивилась, та дуже кави хочеться просто.
На горизонті з'являються новоприбулі. Отже, вже десь біля дванадцятої. Раніше не дійшли б.
Мучачека веселі і сильні, дівчата мовчать і фальшиво либляться. Проте замість того, щоб одразу ж розкладатися, вони сідають просто на землю і омкають хвилин з десять, до болю у вухах. Але таки знаходжу у голові мудру думку, розбудити подруг на ранкове шоу. Петро порпається в сумках, заварки здається нема, як і кави. Ми посилаємо його за м'ятою і взагалі до дупи, бо тута ці буддисти і зарядку почали робити.
- Вони не буддисти, просто йогою займаються, - потім розповідає містер всезнайко. – Кожного літа сюди по три рази приїжджають аж із Запоріжжя.
- Ого!
- Ага.
Треба звалювати. А так впадло. З радістю скотилась звідси – пара поламаних ребер і ніс в чорнобильський гарбуз, зате збиратись і топати не треба.
Врешті ми спаковані. На дорогу посиділи тихо п'ять хвилин. Наплічник неприємно тягне назад. Але ми зосереджено чешемо, нахилившись вперед. Я перемигуюсь з дівчатами, мовляв, які ми молодці, що інструктору двокілограмовий камінь в рюкзак поклали. Ми просто ще не знаємо, що він кожній із нас по п'ятикілограмовому закинув.
Петруччо – романтик. Збирає ромашки і дзвіночки там всякі. Ми би теж так вар'ювали, але дуже «кєшко» з такою от бандурою за плечима нагинатися.
На автобусній сидимо, як в німому кадрі «звєзда в шокє» - роти повідкривали і вилупились на хату навпроти. Ми дрібку не встигли на останню маршрутку до міста, тож наразі чекаємо на повернення здорового глузду у Петра і доброго гумору ourself.
- Педро, - Римка хляпає йому долонею по коліні, - я придумала. Ти зара пензлюєш по дірєвні і продаєш ромашкі, приносиш баблоси і ми повертаємось на таксі.
- Гигиги, - це ми з Танькою.
- Для таксі в мене гроші є, зрештою я би за вас теж заплатив, бо то таки в більшій мірі моя вина…(нормально сказав «в більшій мірі», сам забув розклад руху).
- Ну і шо ти тоді випендрюєшся?- Ліля не витримує.
- Того шо я не за то з вами два дні морочився і ніч в окопі провів, щоб отак віддати…
- От дибiл! – Римка любить сам процес номіналізації – ви не подумайте.
- Рима, заспокойся. Голова болить, - я хочу скиглити, репетувати, показувати прохожим тріснувший мозіль або на крайняк хоч зняти кроси. Я хочу залізти втеплу ванну або холодний душ. Хочу попрати просмерджене димом шмаття. А натомість мирно заспокоюю цих двох овець.
На 15 хвилин западає тиша. Але ось Петро приносить з кіоска Camel, всім так мило простягає вогник, що і бовдуру стає зрозуміло: трубка миру розкурена - ховай кастет у тапок.
- Тут живе одна бабуля, вона на ніч бере і годує. По тридцять гривень за людину – ну за мій рахунок звісно ж… - він так стиха говорить, що ми аж витягуємо шиї.
Від усіх цих кольорових картинок з домашньою зупкою, з білою білизною на м'ягенькій постелі, зі звуком телевізора – нехай буде навіть серіальний час, нехай рулять новини чи реаліті-шоу, байдуже. І ми всі четверо як ослики синхронно киваємо на знак згоди. Рима толерантно штовхає його буц носком свого кеда – типу,вибач і всі діла. Він посміхається.
Бабця – це уже голосно сказано. Двері відчинила така собі молодичка років 45-50-ти.
Товстенька, пухленька, з бородавкою над губою, з глибоким вирізом картатої сорочки, зате у хустці.
- Патєрались, рєбята? - спитала вона якось надто тепло.
- Да нєт, на автобус апаздалі, - відповів Петро, переступаючи поріг.
Жінка розстелила нам ліжка і налила всім окрошки, я таке місиво з дитинства не люблю, тому відмовляюсь від вечері.
- Мілашка, я тєбє тога кашу рісавую сварю, - і полетіла.
Ми сидимо на веранді, палимо і граємо в карти. Кущі обсіли світлячки, а з трави чути сюрчання світлячків. Баба Віра дістала домашнє вино, ми гриземо яблука і програємо всі по черзі крім Петра.
- А я вам погадаю, - дещо не очікувано сказала хазяйка.
- Та нє… - Таня набожна дівчина, боїться цього, як вогню. Але бабця бере її за руку і заглядаючи в очі каже:
- Ты хочешь выехать за границу. Мечтаешь о Европе. А еще у тебя парень был, спортсмен. Он сейчас очень болен. Но все пройдет. Ты к нему вернись. И скоро у тебя в семье пополнение будет – твой брат невесту приведет в положении.
- Хватить! – Таня висмикує руку і відвертається.
- А мне можете? – Римка простяга руку.
- Я тебя, милочка, насквозь вижу. Тебе нечем в жизни заняться и ты решила ,что будеш знаменитым фотографом. Только ничего у тебя не выйдет, пока отец не доверити тебе под командывание свою фабрику, а это будет не скоро.
- А тебе, родная, уже пора подумать о семье, - наче між іншим кидає Лілі.
- А у тебя , – це до мене, - будут проблемы с легкими. Ты любишь свого женатого боса. Не начинай с ним отношений – он этого не стоит.
Мені стало так соромно, що одразу ж потягнулась до цигарки.
Тьотя віра глянула на Петра і очі її стали великими.
- В этом году ты попадешь в аварию. И скорее всего умрешь. Молись мальчик мой.
«Аррріва!» - почулося з динаміків, а шестеро людей завмерло від страху…
IV
Ми покидали Крим із тяжким серцем. Кожен ранок Петро приходив до нас і ми брели на море. На вихідні він таки взяв екскурсію і довго не дзвонив, за що був оспіванний найгіршими словами. Лице його стало неприродно загостреним, погляд надто зосередженим на випадкових речах. Іноді він закидався пивом так, що сміявся та жартував, як раніше.
- Ви дзвоніть мені, добре? – він якось так несміливо глянув.
- Звісно ж! – Римка обіймає його. – А ти в гості приїжджай, - і закусила губу.
Я бачу його сумну постать з вікна автобуса. Вона розмивається краплями дощу на склі.
Робота поглинає мене всю і повністю. В найближчу п’ятницю ми з друзями плануємо піднятися на Хом’як. Вечорами хочеться напитись. Вітольд злиться на мене ще від часу повернення. Постійно повторює «Де Катя. Нема Каті. Де катя. Лишила тебе здихати» - це Таніна мама його навчила. Я піддобрююсь, як можу: приговорюю, сюсюкаюсь, годую. А він гризе мій палець і каже «Нічтожество!» - то з фільму. Та що з пташки візьмеш?!
В сумці розривається мобільний. Я втомлено бреду до нього з думкою, що якщо це з роботи, то буду матюкатись.
- Мася, здоріу! – це Петро.
- Привіт, пташенятко! – я справді рада його чути.
- Я вирішив приїхати до тебе в гості. До вас тобто. Ну хто прийме…
- Та до мене звісно ж. Я сама живу… - і тут Вітольд такий «Нічтожество!!!»репетує. Ми сміємось.
- Я тут з розуму сходжу, - голос реально сумний.
- Я буду чекати. Коли тебе зустрічати?
- В цей четвер. Зранку буду. Потягом.
- Ок. Молодчинка. Слухай, а може в гори підем? Я збиралась з дівками…
- Ну звісно ж. Тоді я палатку захоплю.
- Ага, а то моя нікудишня – китайське гiмно.
- Ахала. Парусник від вітру.
- Точно.
- Ну все, тоді цілую.
- Добраніч, зай. Скоро зустрінемось.
Вкотре чую «Абонент знаходиться поза зоною досяжності». Ненавиджу цю дівку всією шкірою, кінчиками волосся, струпиками на розбитому коліні. Петро вже чотири години в дорозі і три з половиною, як ми не розмовляли. З дуру я переглядаю новини в неті – чи не ставалось аварій на залізниці. Я не сплю всю ніч. В п'ятій закінчуються цигарки. Я іду до цілодобового. Там черга з алкоголіків. Нація чотирьох бід: крадійства, халявності, алкоголізму та понтів. Доки доходжу до вокзалу, сонце вже добряче шкварить. Я сиджу на вогкій лавці і намагаюсь на замерзнути або не заснути. Приходять потяги, від них смердить вугіллям, туалетами, немитими ногами і домашньою ковбасою. Жінки, як штангістки перекидають здоровенні торби в клітинку з перона у тамбур.
У вікні потяга Львів-Чернівці я побачила дівчинку років так шести. В неї білі кучерки і дуже червоні губи. Вона розтягла долоньки по віконниці і прилипла губками до скла. Я помахала їй рукою. Маля роздивилось по боках і, зрозумівши, що мені більше нікому привіткати, відповіла тим самим. Всі п»ятнадцять хвилин стоянки ми переморгувались. Потім потяг пішов на захід, а я на схід – до залізничного мосту. Там мене цілувало сонце. Дуже відверто і нахабно. Спершу воно витягнулось у сонному позіханні, потім з-за піристих хмар показалась його ліва п'ятірня, а за нею і права. Я мружилась, але не відверталась. Чомусь стало спокійно. Я подумала: якщо сонце отак запросто собі мене ніжить теплом, втішає і заграє, то нічого поганого не може статись. Помалу спустилась і сіла на пероні. Сонце не досягало мене у піддашші, але я могла його бачити. Далі йшли потяги, тягнулись втомлено рейками. Але якщо зі сходу не було затримано жодного локомотива, отже там нічого не сталось…
Було дуже тепло і хтось цілував у вухо. Я зірвалась на рівні ноги і не могла зрозуміти, де і що сталось. Поки пригадувала, чого я на вокзалі, мене перебив з ясного розуму новий шок – той, через кого я проревіла ніч, гучно реготав наді мною.
- Свиня! - я не витримала і штовхнула його в коліно. – Я так переживала, чого ти не відовідав на дзвінки?
- В мене мобільний офф, розрядився…
- Як то так?
- А так. Я провтикав.
- Я з тебе втухаю…
Він мовчить. Ми сідаємо в таксі. В квартирі досить холодно – я не зачинила кватирку. Вітольд репетує своє «нічтожество» - це його коронне слово, коли щось не до вподоби. Мабуть мій папуга таки москаля, бо слово «нікчема» ніяк не вимовить.
Переживати за Петра – все одно, що злитись на дощ. Він наче випробовує долю. Спочатку заявив, що досить з нього потягів і ми тряслись(фізично і психологічно) разом у маршрутці. Потім він відмовився пройтися пішки лісом і ми брели краєчком віджиґорної траси з різкими право-лівими поворотами. Він таки забив собі зап’ястя підсковзнувшись на корені, порослому мохом. До вечора руки мала гламурний рожево-бузковий відтінок. Тож ми всі господарські справи поклали на Велика – Римчиного чи то друга, чи то коханого, чи то коханця. Решта народу мали б прибути недільного ранку. Таня спала в тіні, як заєць під корчем: періодично зриваласть і оглядала, чи бува не стався за час її дрімінга кінець світу. Римка пішла по дрорва з Великом ( той від роду Веліамін, але став Великом щойно я спробувала зукраїнізувати його ім’я. Так і залишилось). Я варила банош, точніше мамалигу, бо ні молока, ні масла не було. Ліля сиділа сонна і все доливала з термосу кави. Петро задумливо шпортав прутиком і багатті.
Ми пішли шукати гриби – я і Петро.. .дівчата відмовились. Вони думають у нас шури-мури, але нічого нема. Ми дійшли до вершини гори, не зустрівши навіть блідої поганки. Може вони просто занадто бліді. Я лежу на його вітрівці і жую травинку, він стоїть, заклавши обидві руки у кишені, і оглядає поляну. Навколо повно синіх квітів, а він їх не збирає – шкода. Я б їх собі заьрала і сплела б вінок.
- В тебе жoпа вібрує, - мені хотілось сказати якомога грубіше, все через грьобані квіти.
Петро дістає з кишені штанів мобільний і відходить в сторону. Повертається блідий, як смерть.
- Що сталось?
- …
- Що сталось??? – я хапаю його обличчя в долоні.
- От тобі і доля…
- Ти про шо?
- З’їзд альпіністів. Змагання а Судаку. Я там кожен рік. А тепер не поїхав…
- Ну то на другий рік поїдеш, не пропадуть без тебе.
- Нема кому пропадати. Весь автобус – тринадцять моїх корифанів , всі загинули. І шофер. Двоє вижили, попутніх. Стояли.
- Таке може бути?
- Не знаю, може того, шо стояли…
- Я не про то! Що за аварія така?! Цілий автобус і всі…
- Всі. Дівчата, хлопці. Всі!
Він сідає навколішки і обхоплює руками голову. Мене заціпило. Чую тільки як пульсує кров, цей звук наростає і здається зараз розтрощить мені голову. Я закриваю очі і стає холодно. Я стратила свідомість. Петя б’є мене по щоках. Я не знаю точно, де я, але знаю, що це він. Я зупиняю його руку. Моя голова у нього на колінах. Я боюсь розплющити очі і побачити, як він плаче… Але його очі сухі, сухі і порожні. Я обіймаю його за шию, але виходить так, що то він мене притискає до плеча і втішає.
- Чого та стара сyка не сказала, що там будуть інші?! Я би здогадався! Я би їх спас…
- Думаю, вона цього не знала. Вона ж їх не бачила…
- І шо? Це все?! Я втік. Отак я нафакав фатум?
- Ніхто не може цього зробити.
Він мовчить деякий час.
- Я мушу їхати.
- Я з тобою.
Він коротко глянув і кивнув.
Ми вилетіли того ж вечора з Франківська. Він не забрав усі речі. Сказав, що хоче повернутись. Я погодилась. Він не спить. Я чую його блукання кімнатами. Чую, як з третього спалахує його запальничка. Кожного разу з третього… я теж не хочу спати, але таки засинаю на годину. Прокидаюсь від тривоги, що він не тут. Плутаючись у покривалі, влітаю в його кімнату. Він сидить на підлозі в одних плавках. Голова закинута на диван. Світає… Може, він спостерігає за світанком чи спить?.. Я беру з дивана подушку і ковдру, вкриваю нас обох.
- Підлога холодна, - його голос хриплий і стиснений. Очі далі у вікні. Він згрібає мене правою рукою і садить собі на коліна. Ми так і засинаємо. Я точно знаю, що він теж засинає – його тіло м’якне і теплішає. Світанок настав. Нема на що більше дивитися.
Ми прокидаємось о першій. В нього затерпла дyпа, в мене руки від надто міцних обіймів. Ми по черзі приймаємо душ і п’ємо чай з ромашки. Я вже ненавиджу аромат ромашки. Він буде мені нагадувати масовий похорон, де нерухомо стояли друзі, де марили жінки загиблих, де матері були байдужі через велику дозу заспокійливого. Ми тримались за руки. Петро стискав мою долоню все сильніше і сильніше. Мене боліло і від цього ставало легше. Ми вкинули по жменці в кожну з дев’яти могил – всі його друзі.
- Ну от і все… - сказав він в таксі і зняв окуляри, потер пернісся і, мабуть, таки заплакав. Я не бачила, бо відвернулась. Ще кілька днів ми пили горілку з ябучним соком. Я блювала і далі пила. В п’ятницю його лице стало сірим, шкіра пахла нікотином і спиртом. Ми спакували речі, заїхали на пляж і пролежали там до сьомої вечора. З'їли по дині і кіло бананів, випили по чотири бокала квасу, скурили по пачці цигарок і ще по три ароматичні сигари. Відтак обгоріли і поїхали на вокзал. Ми мало говорили. Але я точно знала, що він не скоро повернеться в рідне місто, що крім мене в нього більше нікого нема. Він знав, що крім нього в мене є папуга і троє подруг, але він на першому місці. І що так буде доти, доки він схоче. А отже завжди. Арріва!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245748
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.03.2011
автор: Наталка Тактреба