– Знаєш, Джоне, я, нарешті, досягла деякого успіху в мистецтві. Люди визнали мої картини, а це для художника – головне.
Флора і Джон вийшли з їдальні в хол.
– Я радий за тебе, сестро. Твої роботи варті цього, – Сендел тепло обійняв сестру. – Це добре, коли людина може розвинути свій талант. Саме тоді вона здатна досягти щастя.
Вони зупинились перед однією з картин і Джон глянув на полотно.
– Іноді я дивуюсь: ти – жінка, а твої картини зображають переважно чоловічі фантазії...
Флора усміхнулась.
– Повір, Джоне, жінка чудово знає, як чоловіки її собі уявляють. Тільки жінка знає, що таке жіночий ідеал.
– Ти тепер завжди малюєш... е–е... з Лейсі?
– Ні, не завжди. Іноді прямо з голови. А ось це, наприклад, автопортрет, – Флора кивнула на одну з великих картин.
На полотні було зображено величезне дзеркало, раму якого прикрашали грифони і сфінкси. З дзеркала виходила струнка оголена брюнетка, тримаючи в одній руці пензель, а в другій – палітру з фарбами.
Джон усміхнувся і глянув на сестру.
– Що ж... Це вражає, – він підморгнув. – Не гірше ніж з Лейсі.
– Дякую... – Флора почервоніла. Джон розсміявся, обійняв її і вони пішли далі через хол.
– Знаєш, я планую дещо змінити в домі і навколо нього. Дім надто похмурий, як для двадцять першого століття. Думаю, що й парк треба зменшити, бо він вже не контролюється. Що скажеш?
Сендел раптом спохмурнів і опустив голову.
– Навіщо тобі ці зміни? – тихо запитав він після паузи.
– Це все... надто старе. Від дому віє середньовіччям... Він відлякує людей, Джоне. Настав час стати нам більш сучасними!...
– А по-моєму, тут все чудово... – пробурмотів Джон.
– Все чудово?! Ти що, серйозно?!
– Я б не став тут нічого змінювати, Флоро. Цей дім – збудований багато років тому і він повністю відповідає своєму стилю. Як ззовні, так і всередині.
– Джоне! Та ти запеклий консерватор! Прокинься! Час не стоїть на місці!
– Я це чудово розумію, сестро, – Сендел глянув на Флору, яка відступила на крок і вражено розглядала його так, ніби бачила вперше, – але є речі, над якими час не має влади. Цей дім – частина вічної епохи...
– Він страшний, Джоне! Невже він мусить залишатись таким?! А парк? Ми живемо тут як в лісі! – Флора знову розчервонілась, але тепер вже від збудження.
– Ти чудово знаєш, що культуру неможливо переробити насильно. Її можна тільки знищити. Коли намагаєшся змінити її, перетворити у щось інше, то виходять абсолютно потворні речі. Цей дім і цей сад поєднані. Органічно і духовно. Один без другого вони не існують. Це композиція.
Флора раптом вибухнула:
– Та що ти можеш знати про сучасну культуру?! Про сучасну моду напрями і стилі?! Тебе три роки не було на континенті, а тепер ти з'являєшся і вчиш мене жити! – вона збуджено розвела руками і перевела подих. – Я, нарешті, досягла свого і в мене свої плани на майбутнє. Ти не маєш права заважати мені в цьому!
Сендел нахилив голову, ховаючи очі.
– Що ж... Цей дім належить тобі. Роби як знаєш.
Джон тихо перетнув хол, і чорні двері зачинились за ним.
Флора раптом зрозуміла, що наговорила зайвого...
Темряву просторого бару "Норд" розсікали різнокольорові лазерні промені. Голограмні проекції танцювали поряд з людьми. Молодь інтенсивно рухало стегнами під звуки гарячих латиноамериканських хітів. Різкі вигуки і веселий спів вилітали з розпашілого натовпу.
Полковник Сендел сидів за столиком у темному куті. Він сидів тут вже кілька годин, нічого не бачив і нічого не чув навколо себе. На душі в нього було огидно.
Той світ, який він колись знав і в якому він колись жив розвалювався просто на очах. І він нічого не міг зробити. Все його мистецтво було безсилим проти цього. На жаль, він не був Богом...
– Джоне?
Сендел неохоче розплющив очі. Кетрін стурбовано дивилась на нього.
– Може все-таки тобі щось принести?
– Ні. Дякую.
– А може потанцюємо? – Кетрін підморгнула і енергійно крутнула сильними стегнами. Вона усміхнулась, її очі заблищали.
Джон заперечно похитав головою. Його рухи були якимись втомленими.
– О’кей. Я поважаю твою самотність. Але коли щось треба буде – шукай мене сам.
Сендел прослідкував як її гнучка спина зникла в натовпі. Він сумно усміхнувся, знаючи, що Кетрін сама ще не раз і не два підійде до його столика. Він знову пошкодував, що не відчуває до неї того, чого вона хотіла всім серцем...
Джон закрив очі, але відразу ж відкрив їх. Щось мов ножем різонуло по його свідомості. Він знову заплющив очі і відчуття повторилось. Тільки не щось, а хтось.
Повільно вдихнувши повітря і відновлюючи спокій, полковник почав швидко, але невимушено роздивлятись навколо себе.
У людей, які активно використовують і навіть тренують всі п'ять відчуттів у своєму повсякденному житті, зір іноді стає зайвим і заважає всім решта. І коли вони заплющують очі – на зміну зору приходить дещо інше. Воно є похідним від всіх п’яти відчуттів і стоїть на порядок вище від них. Називають його по-різному. Але властивість у нього одна – відчувати інших людей на енергетичному, біологічному чи ще якомусь рівні. І найлегше, звичайно, відчути людську активність, агресію, небезпеку...
Погляд Сендела зупинився на трьох кремезних парубках. Вони стояли біля стійки бару і, щось потягуючи зі склянок, свердлили Джона очима. Всі троє швидко відвели погляди, коли Сендел помітив їх. Але Джон дивився вже не на них. Біля парубків спиною до Сендела за стійкою сидів чоловік в сірому плащі з високо піднятим коміром. Він тримав у руці свій капелюх, використовуючи його як віяло.
Сендел впізнав його.
Музика раптом стихла.
– О'кей! – пролунав підсилений голос Біла Вуда. – На сьогодні досить! Дякую всім! Бар "Норд" чекає всіх вас завтра!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245410
Рубрика: Нарис
дата надходження 07.03.2011
автор: Corvin