Як давно, ніби в вимірі іншім було те:
закосичена даль в березневі кісниці,
сонцесхід крізь імлисту вуаль позолоти,
небокрап у самісіньке серце криниці.
У відлуннях думок заросилися вії -
ніби знову тримаю пучок білих квітів.
Те освідчення перше юнацьке несміле
крізь літа сивим спогадом серця зігріте.
Хто поклав уночі їх у скриньку почтову,
мов листівку живу, в якій кожна пелюстка
промовляла: кохаю – без імені, хто він,
адресат, що до серця послав перепустку?
Чи не знала напевне, чи то лиш вдавала,
набухала весна в юнім серці, мов брунька.
Інші квіти були, що в житті дарували
на додачу до слів та коштовних дарунків.
Я дізналась, відкрила оту таємницю,
під чиїм ті підсніжники серцем розквітли.
Був юнак, що ніколи мені не приснився –
на землі впав афганській у розпалі літа.
Пригадую
білий пучечок підсніжників –
не схожий на інші, любов’ю освячений.
Душа моя в споминах сповнена ніжності,
і просить прощення
за сум непобачень.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245110
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.03.2011
автор: Omega