Gałczyński Konstanty Ildefons
Bal zakochanych
Jest dom taki w pewnym wielkim mieście,
pospolity z zewnątrz, mglisty, szary,
a w tym domu par mieszka ze dwieście
i są wszystkie zakochane pary,
bo to widać nawet z blasku okien,
że tam dzieją się rzeczy wysokie.
Panna Klara siada u pianina
z lisią skórką na szyi chudziutkiej -
i się bal zakochanych zaczyna
takim smutkiem, wirującym smutkiem
w owej mroźnej ujeżdżalni bogatej -
bo to była ujeżdżalnia przed laty.
(I dziś straszą jako w lata iońskie,
ot, jesienią, gdy pora niepewna,
ponad bramą z drewna mordy końskie,
końskie mordy z zmurszałego drewna,
i ta lampa w kształcie zwykłej kuli,
co się nocą do księżyca czuli.)
Panna Klara niby czyta nuty,
ale innym okiem widzi wszystko,
cały bal, bal mgłą złotą zasnuty -
bo to stare, zamarzle pannisko
lubi patrzeć, jak sali obszary
ożywiają takie młode pary.
Gdy czerwone świece u powały
krąg czerwony kreślą w meluzynie,
jeszcze nim się pary ukazały,
nim brzezina przemówi w kominie,
przyjdzie dziadziuś, świece pozapala
i dopieroż rozwidni się sala!
I dopiero wtedy wszystkie ściany
jako skały złote wyjdą z mroku
i zaczyna się bal zakochanych,
i to zdarza się tylko raz w roku,
gdy śnieg nocą zawiruje modry,
pląsem łącząc owe końskie mordy.
Tam, gdzie nawet muzyka nie dotrze,
w takim niebie krążą wszystkie pary -
panny piękne jak siostra przy siostrze,
chłopcy piękni po prostu bez miary.
Chłopiec pannę, panna chłopca przypomina -
jakby jedna tańczyła rodzina.
Skaczą nad pianinem małpie łapki,
w bok zezują oczy roztęsknione,
łańcuch złoty, podobno od babki,
tak na szyi wisi jak postronek,
ciągle spada owa lisia skórka,
walcem skarży się upiór podwórka.
Czasem Klara się zmęczy, rozzłości
l muzykę rozpoczyna tańszą:
"Marsz żandarmski" lub "Moje śliczności",
lecz znów walca i znów pary tańczą...
Dziadziuś świece zmienia w meluzynie,
cienie koni tańczą przy pianinie.
Roziskrzyły się znów wszystkie ściany
przez to światło świec, które się lęka -
bo to zaczął się bal zakochanych,
bo to zaczął się bal tak jak męka
i tańczących twarze oświetlone.
zakochane są, lecz umęczone.
Chyba łoża z barw, skier szafirowych,
chyba schody z samych gwiezdnych pyłów!
W takich światach wirowały głowy,
w takich krajach stopą się tańczyło
i tam oczy! ale noc pochmurna
koło warg i ból, a potem furia.
Zaraz obok, wyżej, w górnej sali,
była nisza zwana Niszą Zwierzeń
i tam się niektórzy oddalali,
żeby patrzeć na holandzkie talerze,
żeby, patrząc na wiatraki, marzyć
i dalekie z najdalszym kojarzyć.
I był balkon tam też, niedaleko,
wyginany w zmyślne ornamenty,
do balkonu przybijały lekko
małe gwiazdy jak małe okręty;
pewna para urzeczona gwiezdnie
wsiadła w okręt i spadła na jezdnię.
Śnieg był taki ciepły, taki biały,
a noc mroźna, z dzwonkami, z szafirem...
i szafiry, i dzwonki wirowały,
potem księżyc przemienił się w lirę
i kot błędny z tej liry ogonem
pieśń wydobył swoją kocim tonem.
Kiedy gwiazdy przybladły jak fosfor
w cyfrach, w owych świecących zegarach,
rozpoczęła rozmowę miłosną
wpóluśpiona tańcem każda para
i po sali chodziła jak w cieniu
w tej miłości, ramię przy ramieniu.
Wtedy wszelką wstrzymały muzykę
świece, cienie i gwiazdy pobladłe;
bo miłosnym mówiono językiem,
bo takimi słowami jak światłem -
a za każdym anioł-stróż się skradał
i trudniejsze słowa podpowiadał.
I z tych słów powstawały altany,
i pergole włoskie, i portyki,
rzeki małe, wielkie oceany,
usta z kwiatów i serca z muzyki,
świt na ścianie, jabłek pełne kosze,
liść dębowy i rzęsy najdroższe.
Potem znowu walc wyszedł z pianina
tak jak postać smutna, która siada
i za głowę się chwyta, i przeklina,
lampy tłucze, bo światłu nierada,
ni to chłopiec, ani to dziewczyna,
półmaligna, a na pół ballada,
zeschłe liście, wieczne wirowanie,
wiatr, ciemności i taniec.
(ПЕРЕКЛАД З ПОЛЬСЬКОЇ)
В будівлі дивній у великім місті,
величній зовні та старій, примарній,
там пари мешкають, їх певно з двісті
і всі вони закохані й напричуд гарні,
помітно це вже з блиску вікон шиб,
що все, що діється – то є високий штиб.
А Клара, подруга, присіла до роялю,
із лиса шкіра обвиває звабну шию -
тут бал закоханих в тремтливому реалі,
іще не звідана ніким оця затія
у дивно розцяцькованому залі -
де купа літ торкає призабуту пам’ять жалом.
(От й зараз, якось трохи лячно,
Мабуть від осені, бо то пора непевна,
дві кінські морди в брамі наче
із мореного дуба, охороняють ревно
вхід до земного напівраю,
і лямпа звикла, та що в формі кулі,
до місяця щоночі щічку тулить.)
Панна Клара наче дивиться у ноти,
та споглядає науколо іншим оком,-
і бачить бал, і загравань польоти -
стара розпусниця так ненароком,
о, підглядати любить, як у залі
кружляють пари у любовнім шалі.
Свічки червоні, що на стінах,
відсвічують червоні дивні кола,
і перед тим, як пари закружляють,
і затремтять у полум’ї любові,-
дідок прийде запалювати свічі,
щоб в цьому залі було ясно ніччю!
І тоді лиш стіни в дивнім залі,
неначе з мороку блискучістю повстали,
от бал закоханих почнеться, а що далі?
а бути йому лише раз у рік, і на поталу…
як сніговиця ліпить коням в морди,
вони заржуть, скликаючи народ негордий.
Навіть в закутках, де музика не лине,
пари там красиві неможливо,
кожна панна, як сестра небесна,
юнаки такі ж, до надміру красиві,
панна і юнак, юнак і панна, так єдино-
всі кружляють, як одна родина.
А по клавішах все скачуть, скачуть
мавпочки маленькі вправні лапки,
ланцюжок на шиї блиска лячно,
давній, подарований від бабки,
і руда спадає шкірка лиса,
вправно грає вальс стара актриса
Клара змучиться і вже вмліває:
«Марш жандармів», чи «Мої принади»,
музику вже іншу грає,
та ніхто не бачить в тім завади…
той дідусь, улюблений усіма,
гасить свічі і відходить німо.
Фосфор зоряний на стінах блима,
тільки то дає бажання світло,
то закохані танцюють і між ними
виникає те, що вже відоме світу-
закохатися, щоб аж до стону,
ніч не ставить тому перепони.
Певно ложе з квітів, іскр сапфіру,
що до нього сходи з зоряного пилу!
В тих світах у розум не повіриш,
в тім краю безумство танець вело,
очі! В хмарність ночі світла не проллють,
коло спраглих уст і болю, наче лють.
Поруч вище, в верхнім залі,
було те, що звалось Ніша Одкровення,
і туди по парах віддалялись
на голандські подивитися тарелі
і піддатись вітрякам кохання,
і зливати там свої бажання.
І там також був балкон, так поруч,
орнамЕнти тут придумали не люди,
і тримаючись руками за поруччя
малих зірок, так як малих суден;
пара, забуваючи пересторогу,
в кораблі пливла у зоряну дорогу.
Сніг таким був теплим, таким білим,
ніч дзвеніла дзвоником з сапфіру ...
і сапфіри, і мелодії кружляли,
потім місяць перетворювавсь на ліру ,
а кіт білий, дивлячись з дахУ на неба лоно,
пісню заводив котячим тоном.
Коли ж трохи згаснув зірок фосфор
на годинника небеснім циферблаті,
вже від танцю всім ставало млосно,
пари в любощах своїх були вже ватні,
і по залу миготіли тільки тіні,
і тремтіли плечі, як листки осінні.
А коли вся музика затихла,
свічі гаснуть, і зірки змітають мітли,-
бо любов говорить тихо-тихо,
бо слова її звучать, як світло,
і за кожним хоронитель-ангел
ті слова підказував тендітні…
З оцих слів творилися химеріани,
італійські перголи й альтанки,
русла малих річок і великі океани ,
з квітів - губи, з хмар - фіранки,
ранок на стіні,- як яблуко рум’яний, ніжний дощик,
листя дуба, подихи і вії найдорожчих.
Потім знову вальс із клавіш на «піано»,
і сумна сиділа постать,
і хитала головою, ніби трохи п’яна,
лямпи ж гасять самі гості,
чи то панна, а чи хлопець юний,
чи то оповідь, а чи балада,
чахле листя, і весна не манить,
вітер, темрява і танець ранить…
--
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245002
Рубрика: Поетичні переклади
дата надходження 05.03.2011
автор: Лана Сянська