Іноді сонце встає, а іноді – сідає…
Іноді день, а іноді – ніч…
Іноді зірки, а іноді – туман…
…
Іноді, ми починаємо жити!..
І як же мало потрібно, щоб бути щасливим: звичайну крихту людського життя, із негараздами та проблемами, сумом та слізьми, але, нехай і обшарпаною, але надією… Мізерний крок: взяти інші фарби, та пофарбувати ними життя, але ж цей крок - ціна радості!!! Від цього кроку стирається взуття, але це дає надію на купівлю нового…
Іноді, здається, йому байдуже, і його не має, а ти не можеш далі без нього вставати зранку, розігрівати філіжанку кави, їсти бридку вівсянку, збирати папери, над якими так і не встигла подумати, від присутності його флюїдів в твоїй голові, але все-рівно йти на роботу, дурити себе, що ти там забуваєшся, але все ж не так… Далі, незважаючи на задрипаний годинник, блукати холодними вулицями, адже надворі зима, і ти терпіти її не можеш, а вона через те й навзаєм, потім приходити додому, дивитися улюблений серіал, але досі не ясно: чи твій, чи його, і чи подобається він тобі взагалі, а може викликає огиду, але, мабуть, за стільки часу, той серіал став вже нічийним, просто вашим… Потім іти на ганок та хапатись за сигарети, паливши які, на твою думку, і вмерти не так шкода,і ось, дивлячись то на місяць, то на туман, а то на зірки, ти задумуєшся про купівлю автівки, нової квартири та… ненависної свободи, але знову ж таки хапатись за голову, та дерти на собі волосся, від того, що там броунівським рухом снують спогади, немов брудні сновиди, не залишаючи тебе, і, розбудивши яких, так просто накликати на себе небезпеку… А потім… Ти себе дуриш, що жахливо хочеш спати, і лягаєш на дивані, тому що на ліжку не можеш – воно пекельним вогнем палить тебе, адже він ще залишився там, будучи десь далеко… Згодом, природа, організм, бажання тощо, беруть своє, і ти все-таки засинаєш, а зранку знову все так само… І так щодня…
Але насправді йому не байдуже, навіть, якщо він сам так вважає, адже в його ДНК закладено повагу за все що ти для нього зробила, та вдячність за те, що ти, час від час, розчавлюючи свою гордість так, як душать комара, телефонуєш, щоб запитати, як він, а ще він цим всім вгамовує своє его, і знову дякує тобі… Йому ніколи не буває байдуже, адже всі ми складові одного механізму, і, навіть, з часом, він зловить себе на думці, що ти потрібна йому… А ти себе – що він тобі не потрібен, і все це життя, але, так буває іноді…
Воно все подібне до світлин вашого минулого, але і так іноді буває… Життя вирує і крутить нас у вічній течії та гіллі, яке зрештою буря, або повінь все-таки зламає… Але тим воно і заставляє нас жити…
Радій допоки ти живий!!! І навчи її радіти!!! Її - це смерть, вона близько, тому що вона завжди поруч, вона не зла і не лиха, вона приємна мила жінка, яка має повні сумки, пакети і кишені милосердя, коли ти все-таки навчишся радіти, і лише після того, як ти пізнаєш єдине, не банальне щастя, вона вчитиме тебе далі хапати за хвоста птаха, якого іноді можна піймати…
«Тут більше не плачуть зраджені і обшукані, бо всі ми, нарешті, живі…»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244813
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.03.2011
автор: Mart.O.