October for Apocalypses …
Так, він саме для цього…
Чекаємо?..
Ні – чекаю!
Сама…
Нервуюсь?..
Ні – просто курю…
Кінець? – не завжди…
Мені?... - Так!
Дощ, сонце, сніг, небо, трава… На біса?
Йде, світить, лежить, існує, тліє… Просто…
«Він мусив вийняти його з неї, він не міг залишитись там, його б знайшли, або ні, його б ніхто не побачив, але він мусив втікати, він не міг там знаходитись далі, (чи міг?), ні б не міг, але все навколо бутафорія – несправжнє, все не потрібне нікому… Хочу лише трішки, найменшу малість, і навіть сюди я ввірвалась – не потрібна… але… Все мусило б бути просто так… Тікаю…»
І
Апокаліпсис – звичайний кінець… Початок того, чому варто закінчитись через декілька хвилин, можливо п’ять, а ще 12 секунд, а неясно що і неясно коли… Люди стають сміливіші…
А їй все – рівно… Вона піде до нього… Він зник хвилин тридцять назад…
Сни… Все, що вона має – це лише сни, пусті й німі сни з жахливим мінорним відтінком, з запахом підгорілої яєчні та й тим же смаком…
Вона сподівалась, що він повернеться, що він її знайде, але навколо помирали люди – назад шляху немає…
Last kiss… - неприємний, жахливий, болючий, кривавий зі смаком завершення з фізичними потребами – останній…
Нікого не вбивати… Вона ненавиділа всі поцілунки – лише вони їх поєднували і жахливий російський блюз із смаком такого ж дешевого чаю, вони не знали чому так…
Він знав! Він все постійно знав… Знав коли все завершиться… Більше того, він сам все вирішував – завжди, а вона була слухняним цуценям… Вона писала, малювала, розфарбовувала їхнє життя, але там не було біографії… Між ними постійно щось стояло – нерозуміння, пустота, крапка… три крапка…
Що буде? Коли?... Вона переминала старий, золотий (їй хотілось в це вірити) годинник – він не показував часу і її це радувало…
Чоловік! Жінка! Він! Вона! Чорне! Біле! Інь! Янь! Кінець! Початок!
«…Все частіше гучно мовчала,
Коли Він дурно ішов,
Постійно мовчки кричала,
А Він іншу знайшов.»
Вона дивилась на годинник, ніби золотий, а, насправді – дешевий і китайський… (Нічого українського?!). Квартира давно смерділа самотністю… Попелом від відносин (кохання?..) Квартира була маленька, навіть занадто(комплекси?), а може й велика, але Соломія перебувала лише в одній кімнаті… Їй було важко ходити по інших… А в цій було хоч трішки спокійно, а ще їй здавалось, що там було тепло, але то був лише гіркий, ненависний чай (він нагадував їй про нього, ніби тикав носом в те, що він пішов) та дешева цигарка – вона ніколи не палила, але зараз…
Здуріла…
Здуру…
Поїхала з глузду…
Поїхала…
Wake up in New York…
Все стане на свої місця…
Вона тішила себе всіма думками, які до неї приходили, вона намагалась їх зупинити, але, як вони приходили, то надовго і всі разом… Тоді… її пальці зривались і вона творила найдивніші та най божевільніші речі, бурмочучи собі під ніс – холодне кохання!!!
Вона не раз вилазила на дах старого будинку, от як зараз, але тоді починали пищати, десь зсередини часточки розуму і вона себе зупиняла, відчуваючи по-справжньому вільною, але…
Навколо помирали люди… А вона жила, чи існувала, але ще дихала і не могла нічого з цим зробити… Кінець приходить в кінці… Але вона не мала ні початку, ні кінця… А що, якщо сонце світитиме вночі, а місяць в день… - Їй було байдуже, вона вже дуже давно не бачила ні місяця, ні сонця (димно…)
ІІ
У цьому будинку, як і в житті, мабуть, її рятувало лише одне – сусід знизу… Він був, майже, зовсім немічним, майже зовсім хворим, майже… це був хлопчина років тридцяти (хлопчина недоречне слово, але справедливе), статний, гарний мужчина, але на інвалідному візку… Він був схожим на Соломію. Не лише віком… Вони були однієї статі – то він жінкою, то вона чоловіком… І, здавалось би, чого не кохання?.. То-му-що дру-ж-ба… Їх поєднували спільні вечори з, нарешті, не чаєм, а кавою… Не зовсім гарячою, але дуже приємною… та Joe Cocker… Саме тоді вона починала сміятись, це було надзвичайно, коли пустий будинок , в якому лише 6 квартир, а люди проживають лише в двох, які зараз були лише в одній, охоплював дзвінкий, моментами чаруючий, а моментами дебільний, але в будь-якому разі бажаний, сміх… Коли вона сміялась, неможливо було побачити і уявити всіх її проблем, всього, що її вбивало… Лише очі, невеликі сіро-зелені очі її видавали, видавали назовсім, але в ті моменти їй було справді добре… Але, найчастіше, вона плакала, вона могла те собі дозволити, лише тут, лише в цій квартирі, тому що вдома вона відчувала, що її бачить той єдиний, але, той, що зрадив… Він брав у руки саксофон… І вони забували про все… Це було чудово, як вона це любила, він забував про те, що інвалід, що нікчема, що… - навколо помирають люди… А вона забувала про все-все і пам’ятала лише, що навколо помирають люди…
ІІІ
Паризька пустота, пропита Франція… Все це постійно, чомусь крутилось перед нею – загоралась ще одна цигарка, але вона більше тліла в гарно вирізьбленій попільничці… Їй подобався цей запах, запах депресії, страждань, реальності…
В неї все частіше починало боліти серце – навколо помирали люди, вона все знала, все відчувала, але вчилась забувати про біль… Все частіше із її квартири став доноситись важкий хриплячий кашель запеклого курця, але вона палила й далі… Думаючи про Францію, будучи в Україні, а навколо помирали люди… Вона любили її, всім серцем, не Францію… Ні… Україну… Всю… До останнього злодіяки… Убогу, знищену, зраджену, але її… Франція – якийсь шматок її інтелігентності… В неї були повні кишені мізерних страждань – все життя зради, та сліпота…
Але вона любила це все, до останнього флюїду ненавидячи… Вона любила п’яні київські кафе, вона любила задрипані вулиці, вона любила байдужих людей… І все частіше виводила в своєму, вже зовсім старому блокноті, дивні цитати та вірші :
«Щоночі пропита Франція в очах
Я бачу там лиш алкоголь
Нікотин а не любов у душах
Править нами лиш один король
Навколо дим
Не я не ти
Суспільства мім
Ми мусимо піти
Для тебе все що я кохала
Тебе тобі я віддаю
Свіча спокійно догорала
Я як вона своє відіграю
Пройти цей шлях удвох не можна
А я сама не можу йти
Навколо Франція заможна
Хоч натякни де тебе знайти
Мої очі вже спухли
Не від сліз навіть не думай
Все усі кругом зникли
Вина та вино та й у рай
Все догорає
А сигарета димить
Про мене ніхто навіть не знає
А в мене за всіх серце болить.»
В яких ніколи не любила ставити розділових знаків, дозволяючи читачеві (собі?...) творити власну історію… Ледве стримувалась, щоб не поставити кому, як вона любила їх ставити (в них падати?...). І лише в кінці впевнена крапка, яку вона до останнього вперто бореться (боротиметься…), щоб не ставити…
IV
В неї все було просто… Надзвичайно складно… Вона мала благородні страждання, якими втамовувала голод – і це було прекрасно… Не лише це, все, що в ній було, було прекрасно, вона була прекрасна… Те, як вона палила ці бридкі цигарки, те, як вона кричала, як їй снились ті жахливі сни, те, як вона плакала, коли не могла заснути, щоб побачити ті жахливі сни, те, як вона пила дешеве червоне вино, заїдаючи його чорним шоколадом, великою кількістю цукерок, як вона малювала свої стіни, як вона сміялась і, як вона плакала, як вона вибігала на дах і стримувалась, те, як вона наповнювала своє пусте життя сенсом…
Те як вона хворіла… І продовжувала палити… «Рак легенів!!!» - для когось це був би вирок, а для неї щастя… вона раділа цьому, вона відчувала, як смерть вже наступає їй на п’яти і раділа цьому, не пробувала це перебороти, зупинити, вона просто раділа… А потім, вночі, 12 жовтня, в тому пошарпаному блокноті написала: «Ви, навіть уявити не можете, як я люблю це життя, як я люблю жити, як я насолоджуюсь цим, останні хвилини, дні, години, - не знаю, що саме, непередбачувано, коли зовсім нестрашно, але, до біса приємно, останнє найприємніше, найсолодше…», а знизу написала ще один вірш:
«В моєму житті лише книжка та кіт
Я досі біжу не по своїй дорозі
Але винна у цьому лише я а не світ
Я отримую знову по своїй заслузі
Щодня я проходжу один вічний шлях
Він завжди жахливий й спокійний
Від нього вмирають почуття в живих душах
Він ніколи й ні в чому невинний
Я щогодини стаю божевільна
Кров в моїх венах вирує все швидше
Я знаю що ще фізично я вільна
Але для мене є ще щось вище
Я вічний в’язень погоди
Я більш не стою на своєму
Я чекаю для вбивства нагоди
Я знаю що я не пробачу живому
Я вже помираю
Смерть це єдина радість життя
Я знаю
Що вже готова піти назавжди в забуття.»
Їй було важко…
А він… Пробував її лікувати… Він, якоюсь мірою і робив це… Але… Поруч із нею гинув сам… Все це було страшно, але надзвичайно приємно… Ззовні вона бісилась через весь цей клопіт, а всередині страждала від здоровезної ейфорії, неможливо передати її відчуття неповної пустоти… Ось так, знову ж, як і в усьому, в ній поєднувалось чорне і біле, добре і погане… біль і задоволення…
Він кохався в ній без тями, а вона кохалась без тями лишень в своїх думках і власному его, якого вже, на жаль чи на щастя, залишалась кишенькова кількість…
Варто чи ні, називати це коханням?
Довіра
Комфорт
Розуміння
Знання один одного
Один біль на двох
Одна пачка сигарет на двох
Одна життєва драма на двох
Одне страждання на двох
Одне відношення до двох
Два ставлення до одного…
Однакові…, але такі різні…
А, якщо з іншого боку – секс, поцілунки, зізнання і тому подібне – немає…
Отже не кохання!.. (?)
В будь-якому випадку, не хотілось би псувати оте святе, велике почуття «тупими зізнаннями»…
В останні дні її пробило на вірші, вона їх писала, щоб хоч в кінці, створити власну історію,
хоч пусту,
хоч запльовану,
хоч онімілу,
хоч не справжню,
хоч не ексклюзивну,
хоч без сліз (?..)
аби, яку-небудь , аби її… аби з нею…
«Я померла від тебе
Ти вбив мене всю
Я кричала «не треба»
Ти зробив з мене вічно свою
Я божеволіла від пекельного болю
Серце я рвала в собі
Я хотіла бути завжди з тобою
Я вбила людину в тобі
Ти плакав кричав мене ти благав
За зраду ніколи тобі не пробачу
Ти думав що ти лиш зі мною пограв
І через тебе я вже не заплачу
Муки мої тебе зроблять безсилим
Ти так і помреш нікчемним й жахливим.»
І знову лише впевнена крапка в кінці…
Вона заплуталась, ніби, мале, нікчемне, хворе і байдуже до життя котеня в нитках, попередньо розплутаного клубка….
Вона відкидала минуле, писала про ненависть до нього (минулого), вона боялась зрадити минулому, але паралельно писала про майбутнє:
«Кохай мене, як зникне увесь світ,
Кохай мене, як згасне остання надія,
Ми здатні протриматись тисячі літ,
Довша за життя нашої любові колія,
Кохай мене, як в світі запанує холод,
МИ вб’ємо всіх і станем вічні,
Кохай мене, як світ захопить біль і голод,
МИ з тобою вічного кохання підопічні,
Кохай мене, як біль розлук тебе з’їдає,
Кохай, як сивина впаде в твоє чоло,
І хай іскра любові не згасає,
Бо нам всерівно, нам це всеодно.»
Найперший вірш із розділовими знаками – дивно (димно?..) Нічого дивного, просто він перший її, з її почуттями, хай навіть замизганими, але справжніми і з присутністю кишенькового благородства… Просто Він належить ЇЇ, Він вперше про неї…
V
Їй було важко… І вже не лише тому, що навколо помирали люди… А тепер і через те. Що між них помирала і Вона… Кінець ступав за нею… але вона ще шкандибала (Повзла?) – борсалась. А коли небо болюче прорізав уламок місяця, Вона пішла гуляти по карнизу… Як це було гарно, Вона дивилась на Ніч і розуміла, що любить життя, розуміла, що хоче жити, розуміла, що ще стільки не встигла, що ще стільки не зробила, що все життя робила не те, біль… Як їй хотілось жити… Як вона хотіла жити, як ніхто, як вона хотіла повернути все назад, тоді б вона зіграла свою роль по-іншому, хоча ні, вона була б просто собою… Як от зараз, стоячи на карнизі… Вона тут була справжня… Її руки трусились лише від її болі, її брали дрижаки від власних проблем, вітер бавився її волоссям, вперше її ґвалтувала ніч… Вперше, все, що було - було її…
А Він… Із своїм інвалідним візком був знизу і плакав, благав її спуститись, пробував знайти, якісь потрібні слова для її порятунку, але всі вони були даремні, все, що він хотів сказати, читалось в його очах, все-все… Його сльози розповідали, як старі язикаті баби, попід плотами – про все… Він пробував піднятись, але лише в казках та дешевих мильних серіалчиках таке бувало, а він плакав , бо не міг нічого зробити, плакав, бо не міг її рятувати, плакав, бо не знав, що вона не хоче і не збирається помирати…
А Вона насолоджувалась свободою та ним, вона відчувала себе потрібною для нього, вона відчувала себе його, вона палала, палала від його сліз, вона молилась до його рук, до його обіймів, але він був знизу, а вона висіла в повітрі…
В неї в голові промайнуло :
«Чому людина плаче?
Це вічне питання вічної долі!
Що дере душу так нетерпляче?
Чому ж вона плаче, мабуть від болю?
Але ж як знайти
Питання відповідь вічну?
Людина плаче, бо від чогось не може вона відійти,
А чогось не в змозі знайти споконвічно,
І ллються сльози солоні,
На змочене болем життя,
Капають вони на людини долоні, тої
Що не дасть піти в забуття.»
Вона відчувала себе зрадницею, паскудницею, підлою… Вона відчувала себе потрібною йому, а через своє задоволення від свободи не могла спуститись до нього…
Вона спустилась… А він попросив
- Ніколи, чуєш, ніколи, не смій так робити, не думай навіть, ти будеш жити, ніколи, не смій, навіть не думай, навіть не думай, навіть не думай…
- Ніколи…
І це був перший поцілунок, який не приніс їй болю, він був ніжний та пристрасний, ні краплинки не оманливий, він був справжній і його бачив лишень уламок місяця, та поранене зірками небо…
А навколо помирали люди…
Вона пішла мовчки додому, він залишився… Поранений, незрозумілий, все було шкереберть, безлад, приємний…
VI
Наступного дня Вона таки прийшла до Нього…
Прийшла із властивою їй французькою вишуканістю, властивою їй займаною незайманістю, властивим їй запахом Парижу, із властивим втримуванням сліз, із незбагненною рішучістю, в червоному плащі, чорному береті, на високих підборах, з мокрою парасолькою в одній руці та пляшкою «Шабо» 1997 року в іншій (вона його берегла для особливого випадку). Вона повільно, ніби не йдучи, а пливучи, зайшла в кімнату, в її рухах читалась вишуканість і страх… Вона повільно зняла плащ та обережно кинула його на спинку древнього (старовинного) стільця, берет полетів туди ж, нарешті стало видно її чорну сукню, вона була настільки гарною в ній, хоча вона й була примітивною… На ній було безліч слідів від хвороби, але вони були зовсім не помітними, її природна красота, все приховувала. На відкриті плечі падали кучері, короткі, але надзвичайно гарні, а лице було вимучене, втомлене, трішки зашаріле, але дуже впевнене і гарне… Весь її вигляд говорив про те, що Вона готувалась до цього дня, до цієї ночі, до цього вечора…
Вона подала йому руку… І лише попросила тримати і ні в якому разі не відпускати…
І він тримав, Він звик її підтримувати, а тепер мусив навчитись тримати…
В той момент, в тій квартирі переплуталось все:
Дружба і кохання…
Радість та сум…
Здоров’я і хвороба…
Панацея і вірус…
Щастя і нещастя…
Впевненість та страх…
Незайманість та почуття фантика (коли тебе використали)…
Незмінним залишилось лише задоволення…
А потім…
Він їй сказав :
- Дякую… Дякую за все… Дякую за те, що ти є…
А вона просила лише про одне, просила в нього, бо знала, що це єдина людина, яка ніколи їй не відмовить:
- Вбий мене, позбав мене мук, моя хвороба мене зїдає, я не в змозі йти далі, я мушу зникнути на цьому рівні… Я тебе благаю, я ніколи і ні в кого нічого не просила, а зараз прошу, прошу в тебе, тому що я тебе… прошу – врятуй мене, я більше не зможу, я віддала все, що мала, тому, кому хотіла це віддати, а зараз будь-ласка – вбий мене, врятуй…
Вперше в цьому житті, вона почула від нього:
- Ні.
Вона мовчки схопила плаща і пішла до дверей…
Він наздогнав її, на тому страшному возику, який вона ненавиділа, вона його терпіти не могла і стримувала себе, щоб не називати його інвалідною коляскою, адже на «інвалідному» їздять лише інваліди, а вона не вважала його інвалідом, а на «колясці» возять дітей, а в ньому було мало дитинства, більше старості… Він поцілував востаннє і встромив в неї ножа… Останнє, що вирвалось в неї з грудей було скупе, але надзвичайно багатослівне «Дякую»…
Він випив бутилу «Шабо» сам, та виїхав на ганок, а потім, ні на мить не думаючи і не шкодуючи, викарабкався та полетів до низу…
Життя і смерть…
А навколо помирали люди…
А навколо блукали люди…
А навколо люди возєднались…
А навколо всі газети гуділи про цю історію…
«Старатись зі сміхом дивитись на те,
Що мене зовсім безжально з’їдає
Шукати в злі щось святе
І вірити, що добро все зламає…
Бороти жахливий свій страх,
Стирати з життя сміх пекучий,
Писати про все те в листах,
Та жах вбивати разючий,
Сміятись, кричати і знову вмирати,
Стати одною на весь брудний світ,
Бажати, любити, замкнутись на втрати,
Сподіватись, що скоро знов буде зліт…»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244553
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 03.03.2011
автор: Mart.O.