Роздався писк будильнику. Порожній сон облишив голову і Макс потягнувся за телефоном. Вимкнув звук. Вже одинадцята. До зустрічі ше є три години. Коли спиш на вулиці, а потім лягаєш у ліжко, то уже не бачиш снів. Напевно він їх ніколи не побачить. Тільки провалюватися у безодню, теплу і м’яку – усе, шо залишається. Макс підвівся і узув черевики на босі ноги – шкарпеток він так і не придбав, зрештою, як і трусів. Провів долонею по обличчі – щетина вже була досить велика, напевно треба б якось поголитися. Він набрав доставку їжі.
- Повторіть учорашнє замовлення, замість води подвійну каву. Так, «Сінзі».
Увійшов до ванної, відкрив кран, з якого тоненькою цівкою потекла руда вода. Набрав її у долоні і ополоснув лице. Макс відчув у грудях хрипоту і спробував відкашлятись – горло пронизав гострий біль. Все-таки він добряче застудився на морозі. Підвів очі у старе дзеркало. Виглядав він все одно краще, ніж тоді, як дивився на себе у ванній Кетто. Тільки б ше поголитися. Треба спитати у дідугана з вестибюлю, може де тут поблизу можна купити одноразову бритву. Він одягся, підкурив сигарету і вийшов з номеру до сходів.
Старий як завжди слухав радіо і тупився у газету. Помітивши Макса, прямуючого до нього, підвів очі.
- Здаєш ключ?
- Ні, хотів спитати, де тут продаються бритви неподалік?
Дід відклав газету і поставив перед Максом скляну попільницю.
- В мене є. П’ять жетонів. Ше є гандони, преса, алкоголь і праска. За праску беру три жетони на годину. Ну і дріб’язок – сірники, там, таке. Дешо можу дістати, як заплатиш.
- Тільки бритву. Якшо є – ше зубну пасту і щітку.
- Дванадцять.
Старий поклав усе на прилавок, підправив перемотані скетчем окуляри і поклав до кишені жетони.
- Ренту продовжуєш?
- Поки шо на добу.
- Тоді тридцять.
Макс віддав йому гроші і загасив сигарету. Дід поспішив прибрати попільницю, одразу розстеливши перед собою газету. Двері заскрипіли, до вестибюлю увійшов кур’єр з пакунком.
- У п’ятдесят другий?
- Так.
- Це я замовляв, скільки з мене?
Хлопець поглянув на чек.
- Сорок три.
Макс поклав гроші у його долоню, взяв теплий пакунок, решту і пішов до номеру. Поївши і приступивши до кави, поглянув на годинник. О пів на першу. Як раз лишається час, шоб поголитися. Він пішов до ванної, за пару ковтків спорожнивши паперовий стакан.
У внутрішній кишені пальта були усі гроші, які лишалися. Макс час від часу перевіряв, чи вони на місці. Чотири тисячі чотириста сімдесят два жетона. Він стояв на ескалаторі, спускаючись до станції метро. Знайомі запахи, повітря нерухоме, тепле. Здавалось, крізь тріщини у стінах якийсь голос ось-ось прошепоче до нього «Я впізнав тебе». Метрополітен дивився на Макса, і неможливо було просто відвести очі аби уникнути цього погляду. Ескалатор скінчився, ось платформа. По стегну крізь тканину кишені глухо постукував пістолет. Скільки часу ше до зустрічі? Макс зрозумів, шо забув мобільний у готелі. Із тунелю виринув потяг, вкритий іржею. З гулом зупинився і, прошипівши, розкрив двері. У вагоні було досить багато людей. Макс увійшов і взявся за поручень. Двері зачинилися. Тулуб металевого черва сіпнувся і став розганятись. Другою рукою притримуючи пальто на рівні внутрішньої кишені, Макс потупився у вікно. Усі пасажири їхали мовчки, кожен зайнятий своїми думками. Хтось слухав плеєр, хтось читав свіжу газету, дехто із портативних дек сидів у мережі. Але ясно відчувалось, шо Макс не належить до них. Усе його нутро постійно торочило про це. Темрява у тунелі – нішо, у порівнянні з тим, шо всередині нього. Відчуття приреченості. Саме це не давало спокою. Як наче поряд був хтось, хто споглядав, як Макс слідує по маршруту, прокладеному заздалегідь. Немов цей хтось і зараз стоїть поряд, можливо торкається його. Дихає в спину. Нестерпне відчуття, від якого ніяк не втекти. Він обернувся. Усі дивилися на нього.
- Марно,- хором мовив натовп,- у тебе немає шансів. Застрелься…
Він відвернувся. Голоси вмить припинились, подивився знову – пасажири, як і раніше займалися кожен своєю справою. Макс витер лоба рукавом. Нарешті, потрібна станція. Він вийшов із вагону і пішов до ескалатора, тремтячою рукою дістаючи сигарети. Швидше надвір.
Опинившись на вулиці одразу закурив, кашлянувши, важко видихнув дим і окинув поглядом вулицю. Клуб має бути неподалік. Побачивши вдалині вивіску, рушив до неї, намагаючись робити розмірені спокійні кроки. Сніг повільно танув, під черевиками чвакав бруд, у повітрі з’являлась сирість. Макс підняв комір. Треба придбати шапку як і новий телефон за вказівкою Кетто. Гроші були потрібні як ніколи. Можливо зараз вдасться домовитись про розстрочку, а там тільки життя саме покаже, на шо він здатен. Якшо не буде виходу, у справу піде пістолет. Це божевілля, але…
Автоматичні двері розкрилися, почулась музика із глибини клубу. Тепле повітря вирвалось надвір, обдавши Макса на вході. Усередині було накурено, освітлювання дуже спокійне, різношерстий натовп тихо перемовлявся за обідом.
Він підійшов до барної стійки і спіймав заклопотаний погляд бармена. Той одразу попрямував до Макса.
- Шо питимете?
- «Червоний дракон» і подвійну каву.
Той кивнув і взявся за шейкер. За спиною бармена сяяли начисто вимиті бокали, на стелажах безліч різнокольорових напоїв із яскравими етикетками. Хлопець, зливаючи червоний коктейль у склянку, знову підійшов ближче.
- З транком, без?
- Байдуже.
Макс перевів погляд на його білу сорочку – саме про таку він мріяв дуже давно. Але життя веде у іншу сторону. Ця доля приготована не для нього, і, якшо він пробує заглядати вперед, то бачить лише одне…
- Будь ласка.
Бармен поставив коктейль на серветку і поклав дві сині пігулки на блюдце з чашкою кави. Макс обережно взяв своє замовлення і пошукав поглядом вільний стіл. Неквапливо донісши усе, сів і дістав сигарету. Цікаво, чи він хоч трохи скидається на серйозну людину? Швидше за все, більше на бандита, який працює на наркоторговця. Відпивши свіжої смачної кави, Макс постарався заспокоїтись. Зустріч ось-ось мала початися.
У клуб увійшов хлопець у темно-зеленій куртці, його жовтогаряче волосся стирчало в усі боки. Це був Ромео. Він помітив Макса і помахав рукою, озираючись довкола. Поглянув на стіл і оглядівся ше раз. Стало помітно, шо він зніяковів. Макс загасив сигарету і одразу ж підкурив іншу. Ромео, знявши куртку, сів навпроти.
- Це ти дзвонив з приводу айді?
- Так, я,- він теж став почуватись невпевнено.
- Оце так.
Ромео посміхнувся і дістав свої сигарети. Кинув погляд на сині пігулки.
- Транків і не торкаєшся?
- Без них вистачає на мою голову.
Повисла пауза, яку порушила офіціанка.
- Чогось бажаєш, красунчик? Давно не заходив.
- Каву з подвійним кофеїном і сніданок,- він посміхнувся до неї.
Дівчина пішла до наступного столика. Ромео підніс запальничку до сигарети – у повітрі з’явився домішок незнайомого аромату.
- Ну то шо, фотки приніс?
- В мене немає.
Ромео дістав телефон.
- Добре, сиди рівно.
Він підніс мобільний на рівень очей і зробив пару знімків.
- Як і домовлялися, з усіма затратами це обійдеться в десять штук. І через пару днів матимеш айді.
Макс засунув руку у пальто і дістав жетони.
- В мене зараз є чотири, решту дістану.
Ромео задумався, збивши попіл мимо попільниці. Офіціантка поставила на стіл каву і знову пішла.
- Можемо домовитись. Дістань мені «Тантіб», і я все владнаю.
- А через Вейса чому не хочеш?
- Там якісь мутки, затримки. Поки шо хтось робить резерви, я так думаю, тому на вулицях його ше немає. І коли буде – невідомо.
- Добре, я дістану.
Ромео відпив каву і почухав свою жовтогарячу потилицю. Макс поквапливо поклав гроші назад до кишені.
- Це буде круто, за два дні зможеш?
- Айді для мене зараз – дуже важлива тема. Якшо зможеш – глянь, як здихатись від цього «Тантібу».
- А шо не так?
- Мені таке не подобається.
- Зрозуміло. Ну тоді будемо на зв’язку, телефони маємо – зв’яжемося.
Макс поклав на стіл п’ятдесят жетонів, підвівся, одяг пальто і, застібуючись, попрямував до виходу. Ромео залишився чекати сніданок.
Сире вуличне повітря вмить окутало Макса, він поспішив до станції метро. Порівнявшись із ним, підстроїлось під швидкість ходи патрульне авто. Він поглянув у вікно і зустрівся поглядом із функціонером у формі. Скло опустилося. Макс продовжував іти у тому самому темпі, обережно кинувши погляд у різні боки, зрозумів, шо втекти не вийде.
- Зупиніться, будь ласка.
Він відчув, як по мокрій спині стекла капля поту. Макс зупинився. У кишені рука безпорадно намацала пістолет.
- Дістаньте руки із кишень, шоб їх було видно.
Макс вийняв руки.
Із авта вийшли двоє патрульних. Сіра форма, пронизливий погляд.
- Пред’явіть ваше посвідчення особистості,- сказав один.
- Сьогодні не взяв його з собою.
- У такому випадку доведеться прослідувати до відділку.
Макс поглянув на другого функціонера.
- Покладіть долоні на капот.
Він зрозумів, шо виходу немає і виконав вказівку. Один патрульний стояв осторонь, другий став його обшукувати.
- Так, погляньте, пістолет. Документи на зброю теж забув?
Макс мовчав.
- І грошики з собою пристойні. Давай руки сюди.
Вони одягли на нього наручники і посадили на заднє сидіння авта. Ось і кінець, подумав Макс.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243381
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.02.2011
автор: Латишев Сергій