Картини поєднували в собі елементи фантастики і еротики. Його сестра вважала, що це в неї непогано виходить, але батько ніколи не схвалював цього стилю. Тому було дивно, що картини висять тут, в холі.
Чиїсь швидкі кроки долинули з глибини дому і за кілька секунд в холі з'явилась розкішна блондинка в уніформі служниці. Вона стурбовано оглянула зал і не зразу помітила людину, яка відійшла трохи в тінь.
– Пробачте... Ви до кого? – здивовано запитала вона, розглядаючи міцного чоловіка у легкій військовій куртці.
– До кого? – Джон Сендел замислено оглянув стелю і стіни. – До себе, мабуть...
– Перепрошую, але це дім місіс Джорімел, – дівчина трохи підвищила голос, схрестила руки на грудях, ширше розставила чудові ноги і, нахиливши голову, з викликом глянула на незнайомця.
"Місіс Джорімел?" – Джон стурбовано згадав про запущений парк і підступна думка стала закрадатись в його голову. Він повільно підійшов до крісла і мовчки сів, втупившись у простір перед собою.
Служниця рвучко повернулась, підійшла до стіни і, взявши щось з полиці, знову глянула на Сендела.
– Послухайте, якщо ви зараз же не заберетесь геть, то я подзвоню в цей дзвінок і...
–...І сюди прибіжать два доги – Кор і Белла, – перебив дівчину Джон, – які розірвуть мене за першим вашим наказом.
Від здивування дівчина відкрила рот і випустила з рук дзвоник, який ображено задзвенів по підлозі. Джон усміхнувся. Про цих собак знало дуже мало людей. Знали лише ті, хто мав знати.
Дівчина швидко підняла дзвоник і здивовано пробурмотіла:
– Так, але... вже більше місяця Белли немає... Хто ви?
Тихеньке цокання почулося з глибини дому і в хол забіг величезний чорний дог. Побачивши полковника, він глухо заричав і почав повільно наближатись до крісла. Служниця повернулась до собаки, але перш ніж вона встигла щось сказати, Сендел раптом встав і пішов назустріч догові. Дівчина ступила крок за ним.
– Я б не... – почала вона, але замовкла.
Пес загарчав голосніше, вишкіривши назустріч незнайомцю чудові ікла. Сендел присів перед ним і обережно простягнув руку, уважно дивлячись псові в очі. Дог раптом замовк і почав зосереджена нюхати руку. Тоді якось дивно заскавчав, лизнув руку кілька разів і сів на задні лапи, час від часу винувато повискуючи і не зводячи з Сендела очей.
Джон підсунувся ближче. Пес знову кілька разів лизнув простягнуту руку, відійшов кілька кроків назад і знову сів.
Служниця дивилась на все це величезними очима і не могла видавити з себе ні слова. Цей дог ніколи нікому не довіряв, навіть її неохоче підпускав до себе і взагалі був замкнутим і злим весь час, що вона його знала...
– Кор? – Сендел здивовано дивився на пса, якого знав вісім років, – Кор?!
Дог знову винувато заскавчав, але не зрушив з місця. Джон впіймав погляд собаки і раптом все зрозумів:
"Він боїться! Мій пес боїться мене!". Сендел закрив очі і втомлено підвівся.
Тим часом знову почулись чиїсь легкі кроки і до залу ввійшла ще одна молода жінка, не менш приваблива, аніж білява служниця. Судячи з короткого білого халата, що був на ній, вона щойно прийняла ванну, готуючись до сну.
Вона строго глянула на собаку, потім на людей.
– Що тут відбувається, Лейсі? Хто... – жінка раптом зблідла і витріщилась на людину у військовому одязі.
– О, Господи... Джон... Джоне! – її голос затремтів від хвилювання, кілька секунд жінка вагалась, а тоді кинулась назустріч Сенделу.
– Я радий бачити тебе... місіс Джорімел, – Сендел відірвав її обличчя від своїх грудей і уважно глянув в заплакані очі. – А ти стала ще прекраснішою, моя маленька сестричко...
Флора Джорімел знову притулилась до його широких грудей, прислухаючись до спокійних ударів його серця.
Була друга година ранку. Вони все ще сиділи на широкому дивані в глибині темного холу.
Джон Сендел сперся ліктями в коліна і дивився в підлогу. Його вилиці то напружувались, то розслаблялись. Він мовчав.
Його сестра сиділа, підібравши під себе босі ноги, і тримала в руці горнятко кави, уважно вивчаючи його. Вона озвалась тихим голосом:
– Перед смертю батько змінив заповіт... Все залишив мені... Це, звичайно, нічого не значить, – вона обережно глянула на брата, – тепер, коли ти повернувся...
Сендел мовчав.
– Після звістки про твою смерть батько почав висихати просто на очах... Він закинув свої справи, сад, забув про друзів... Після нього, тижнів через три не стало Белли. Її тоді ледве змогли відігнати від його могили, щоб не рила землю... О, Боже. В мене й досі мурашки по спині, коли згадаю, як вона вила по ночах... А ось Кор залишився. Він більше любить тебе, ти ж знаєш...
Джон криво усміхнувся. Сестра торкнулась його обличчя і полковник глянув на неї.
– Ти так змінився, Джон... Ніби постарів. Ми бачилися востаннє три роки тому. Тоді тобі було двадцять п'ять. Я зараз дала б тобі... тридцять три, – сестра уважно вивчала його лице.
– І твої очі, Джон... В тебе були темно–карі очі, але ж не чорні. Що сталось?
Сендел відвернувся.
– Нічого. Розкажи про свого чоловіка. Хто він?
– Стівен? Він військовий. Здається він керує розробкою нової зброї чи чогось там ще, не знаю.
"Військовий... Тепер, мабуть, модно мати чоловіка військового, еге ж..."– Сендел зітхнув.
– Ну все, досить. Вже давно пора спати, – Джон поцілував сестру в чоло і вони, обійнявшись, рушили до широких сходів.
Флора ступила на перші сходинки, що вели до кімнат, озирнулась і нерішуче глянула на брата.
– Джоне... Ми зі Стівеном... зайняли твою кімнату.
На якусь мить їй здалося, що знизу на неї дивиться чорними очима затравлений звір, але Сендел сумно усміхнувся і, дивлячись під ноги, рушив сходами за нею.
– Чому не кімнату батька?
– Стівену... більше сподобалась твоя.
– Де мої речі?
– У батьковій кімнаті. Звичайно, якщо хочеш, ми з чоловіком можемо...
– Обговоримо це потім, – м'яко обірвав її Сендел. – Отже мої речі в батька?
– Так. Лейсі там все приготувала для тебе.
Джон кивнув, знову поцілував сестру в чоло, побажав доброї ночі і пішов по коридорі, не озираючись. Сестра стурбовано дивилася йому услід...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242993
Рубрика: Нарис
дата надходження 23.02.2011
автор: Corvin