Осінні дні стають дедалі холодніші,
Листя пожовкле падає до долу.
Настрій... А де він? – став тупішим,
Наче вколов хтось негативного укола.
Хоча можливо й не в уколі діло
Зустрічні люди теж ідуть похмурі.
Тримаюся... їм не зламати моє тіло,
Певно у нас однакові вирують бурі.
Чи може все так має бути?
Ні... мабуть ні, бо відчуття такі уперше.
Напевно біль тоді був незначний, я встиг забути,
А цього разу сам себе він перевершив.
Він цього разу став гострішим,
Неначе лезом ріже з середини.
Та й дні все більш стають чорніші,
Руйнуючи фундамент щастя для людини.
Руйнуючи усе, всі радощі життя,
Штовхаючи у спину в прірву глибоченну.
Лишився лише крок, один, до небуття,
Єдиний крок в мить невідому, нескінченну.
У мить, де зникне все, що було милим,
Чим нещодавно дуже сильно дорожив.
Не встигнеш і моргнути, як потворнії громили,
В порох зітруть все те, що так любив.
Усе, що душу й тіло зігрівало,
Те, що поволі збільшує сердечний ритм,
Потвори без упину руйнували,
Ніби чіткий математичний алгоритм.
Порушивши який можна змінити,
Сумний сценарій даної картини.
Все по новому, з чистого листа почати жити,
Складаючи мов пазлу величезного частини.
Минуле у стареньку скриню заховаю,
Увест неподріб викинувши у сміття.
Звівши свій власний, невеличкий клаптик раю,
Я з посмішки почав нове життя! :)
© Author fuko' ©
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242886
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.02.2011
автор: fuko`