Я не терплю романтику. Здивовані? Це, мабуть, вікове. Та з деякого часу у моїй голові романтичне асоціюється, даруйте за натуралізм, зі шмарклями у сиропі. Вчитель літератури за професією і за покликанням, я не виношу романтику в літературі. Ах, Петрарка і Лаура, о, Данте і його загадкова Беатріче! Вони, ці мужчини (не поетами ж вони народились), бачили своїх кумирів всього раз чи двічі у житті. І все життя писали про них вірші. Ви ці вірші читали? Ні, чесно, - читали? Тому, хто зміг з"їсти за раз штук п"ять - мій решпект. Бо я не змогла, - настільки солодко, що реально губи злипаються. Але відштовхує мене не власне літературна цінність їх романтичних почуттів, раз живі досі ці твори, - значить, комусь потрібні. Мене як жінку бентежить інше. Що ж це, хлопці, за любов, коли не знаєш, кого любиш? Коли, вибачте, начхати, як живе ця людина, хто вона, що її турбує, що їй болить.
- Моя мама мене не любить, - каже маленька племінничка.
- З чого ти взяла, дитинко? - питаю здивовано.
- Бо вона мені ляльку не купила, свариться і як личко вранці миє, то так тисне...
Ну, і де тут про почуття? Дитина знає, що каже: любить - це значить робить щось, що сумісне з моїм розумінням любові. Зверніть увагу: робить - а не почуває.
Але давайте ще про літературу. У радянському вузі, який я закінчувала, попри всі непотрібності, нас учили завжди починати аналіз твору з визначення ідейного змісту. Чесно кажучи, я здивована, бо в основу науки (і вузівської, і шкільної) радянська методологія вкладала матеріалізм. Хто забув, нагадую: ленінсько-марксівсько-енгелівський постулат про те, що матерія - первинна, а свідомість - вторинна. Хто "не пойняв" - розшифровую: ваші вчинки і характер погані, тому що життя матеріальне у вас нікудишнє. Продовжую (ох, і люблю ж я до абсурду продовжувати усілякі дурнуваті постулати): от якби ви матеріально добре жили - вмить би виправились, тобто стали раптом білими й пухнастими. Так і хочеться згадати листоношу Пєчкіна із відомого мультика: "Це я чого поганий був? - Бо велосипеда у мене не було". Не смійтесь! Люди у це вірили. Дехто й досі вірить. Так от. Вже й не знаю, який там вийшов у методистів перекос чи недогляд, а нас, студентів, навчили визначати ідейну (тобто духовну) суть літературного твору. І така мені біда з цим умінням, коли йдеться про романтичні твори! Ну, от як визначити основну ідею Шекспірівської "Ромео і Джульєти"? Висота людських почуттів? Стривайте, про які почуття йдеться? Якщо про почуття ворогуючих дорослих, то ніякої висоти тут і під мікроскопом не побачиш. Якщо ж про почуття молодих закоханих, готових на смерть заради кохання, то теж, якщо гарно вдуматись, виходить, як моя бабця казала "їрунда". Дітям по шістнадцять років. Ваші у шістнадцять багато розуміють? Мої он і далеко за двадцять ще такі щенятя дурненькі! У цьому віці для них найкраще - так голови навчанням загрузити а руки роботою, щоб ніяким гормонам місця не залишились. Романтично налаштовані опоненти заперечать: шістнадцять - це найкраща пора для закоханості, побачень, перших почуттів. Гаразд - гаразд, але це ще не пора для будівництва сім"ї, сексу - хоча б тому, що саме так робляться діти, яких народжувати о такій порі ще геть не пора (прикольний каламбур вийшов). Тому я й вважаю, що романтику перших почуттів, перші гормональні вибухи розумні дорослі повинні гарненько розбавляти навчанням і працею. Так як греки розбавляли молоде вино водою. Знали древні розумники - не розбавиш - сп"янієш, а там і до біди недалеко. Зовсім інший вимальовується ідейний зміст старезної і геніальної п"єси: поки нерозумні дорослі чубились, дурненькі діти вкоротили собі віку. Не знаю, як ви, а я романтики тут геть не бачу. Одну трагедію. Те саме виходить і з "Отелло". Зміст такий: ревнивий мавр Отелло повірив наклепу й задушив свою молоду й віддану дружину. Де, людоньки, тут романтика? Нерозумна жінка полюбила негра (бо мавр - це негр, хто не знав). Ні-ні, я не расистка, нічого проти чорношкірих не маю. Я тільки добре засвоїла мудрість своєї бабці, що, як завжди переінакшуючи на свій лад приказку, казала: "знайся кінь з конем, а кіт з котом". Розумні батьки у старі добрі часи навіть майнового мезальянсу дітям не попускали - не те що вийти заміж за людину іншої раси. Ясно, що Отелло з його Дездемоною ніколи б не змогли одне одного до кінця зрозуміти. А нема розуміння - нема й довіри. От і не вистачило Отелло довіри. То покинь, розведись. Ні, треба душити. Й такі гормональні вибухи бувають. І що, скажете це романтика? Скоріше детектив із злочином на побутовому грунті.
Романтики у житті, скажу я вам, не менше, ніж у літературі. А може й більше. От моя знайома з юності полюбляла ходити у гори. "Лучше гор могут быть только горы, на которых еще не бывал" - ця пісня Володимира Висоцького була для неї еталоном і дороговказом. Хто з нас , домосідів, не заздрив хоч трохи цим відчайдухам, що лізли на скелі, лазили по непрхідних лісових нетрях, стрибали з парашутом! Ех, романтика! Сьогодні моїй знайомій - п"ятдесят. Позаду напівзруйноване життя: алкоголік - чоловік, злодюжка й аферист - менший син. Тільки старша донька - красуня, студентка і, нажаль, спортсменка-альпіністка. Ні-ні, я знову ж таки не проти спорту, як засобу здобути й підтримувати фізичне здоров"я. Але я проти походів у ліс чи гори з метою втікти від проблем, від життя, від самої себе. Нажаль, мама цієї дівчинки не розуміє, що робити одні й ті ж речі у житті і очікувати різних результатів - ідіотизм. Як не бачить мама й того, що окрім гірської романтики її доньку нічого не цікавить, у тому числі її не цікавить і майбутня професія. Дівчина на четвертому курсі універу на роботу не поспішає, хоч уже давно працюють і більш забезпечені однокурсниці. Хочеш бачити результат життя дочки - дивись на маму, що втікала від проблем у гори. Я не проти екстремальних професій - підводника, альпініста, парашутиста, якщо від цього - користь людям. Порятунок, наприклад. Але я категорично проти екстриму як ін"єкції адреналіну у кров. Знаєте чому? Бо адреналін у даному випадку діє як наркотик. І ця залежність раз-по-раз збільшується. І вкінці-кінців у якийсь момент просто виключає мозок. Як, власне, і інші наркотики.
Романтика, я б сказала, корисна як приправа до основної страви. Соус такий своєрідний. Часом без соусу страва не смакує. От наші звичайні макарони - так собі страва, геть не святкова, не екзотична. А додай туди італійський соус - маєш собі вже не макарони - спагетті. І звучить не так буденно, й їсться краще. Або котлета - така собі річ, може з огляду на наші нинішні фінанси, не зовсім щоденна, але й не святкова, не ресторанна. А от "де воляй під соусом "бешамель" - звучить набагато смачніше, хоч на смак - та ж таки котлета, тільки значно дорожча, якщо у ресторані. Так і романтика. Умілі політологи минулого вправно користувались романтикою як приправою до всіляких "страв". Хто поїде на звичайне будівництво терпіти там необлаштованість, голод і холод? А якщо це будівництво назвати "Стройка века" або "Комсомольская стройка"? Ого! Бажаючих буде - тільки встигай записувати.
Романтика - гарний соус і для інших справ. Амурних. Зразу хочу уточнити, що свічки, букет і шампанське перед сексом я романтикою не вважаю. Образливо й несправедливо для романтики, хоч я її й недолюблю. У справжній любові повинна бути якась доля романтики. Знову ж таки - як соусу до основної страви. Але справжня любов не будується цілком на романтиці - соус без нічого геть не смакує. Його й стравою самостійною назвати не можна. Бо тоді виходить як у Данте з Петраркою: вірші є - життя немає. Якщо ваша "половинка" має до вас суто рамантичні почуття й ви хочете зв"язати з нею своє життя, то будьте готові до того, що вам цілуватимуть ноги, але у що ці ноги взути - це буде вашому партнеру байдуже. Як байдуже буде, чи такі ж почуття маєте ви, і чи взагалі їх маєте. Романтику по барабану, подобається він вам чи ні, навіть краще, якщо ні. Є привід розливати сльози, як казковий П"єро, є тема для романтичного вірша, листа, СМСки. Романтик завжди буде парити у хмарках. І не кажіть йому, що у хаті сто літ ремонт не робився, не жалійтесь, що холодильник порожній. Що ви! Як можна відірвати його увагу на такий дріб"язок від високих дум! Він вам краще серенаду заспіває, чи вірша продекламує. А на день народження подарує справжню веселку! Беріть і суньте її додому. Ну, чого регочете? У мене є знайомий, що подарував дружині гірську вершину у Криму. Правда-правда, лізли у гору, а тут вершина нічийна стоїть. Мій знайомий інструктору:
- Як вершина називається?
Інструктор йому:
- Ніяк.
От мій знайомий (до чого ж мужик розумний!) зареєстрував по всіх правилах пік Євгенії, ім"ям дружини тобто назвав, грубі гроші відвалив і сертифікат їй на день народження подарував. А вона, дурепа, про шубку мріяла, - ну, геть ніякої романтики у баби.
Знаєте, я помітила, що жіночої романтики взагалі у житті значно менше, ніж чоловічої. Мабуть, материнський інстинкт перебиває. Коли годувати, одягати, вчити треба дітей - тут не до романтики. Та і у інших випадках жіноча романтика якась практичніша. Давненько вже, коли мобільні телефони були рідкістю, моя подруга мріяла про мобільник. Мрія була велика й заповітна. А її чоловік взяв і втілив мрію у життя, подарував на 8 Березня мобільний. Зрозумівши, що дзвонити їй нікому - ніхто з друзів ще мобільного не мав, а на міський дорого, - моя подруга поплакавши резюмувала:
- Таку мрію зіпсував, паразит!
От чого ви знову смієтесь? Ну, добре, смійтесь вже на повну. Розповім вам приповідку про романтику. Це приповідка мого давнього знайомого. Вірніше, не власне його, а бабусі, яка його виростила, він класно її переказував, коли ми збирались за одним столом.
- Ти знаєш, Хведю, - запитує моя бабуся - чернігівка за походженням, що все життя розмовляла на своєму неповторному чернігівському діалекті, - ти знаєш, Хведю, що таке романтика? Ні? А от я знаю. Уяви собі, Хведю, що молоді хлопці пішли у ліс на полювання днів на три. Набрали із собою крупи, щоб кашу зварити, хліба, сала. Взяли палатки. Увечері понапинали їх, вогнище розпалили, пісні під гітару співали. Думаєш, Хведю, це - романтика? Ні! Уранці всі на полювання пішли, а одного залишили обід готувати. Той кашу поставив, та у ліс, по хмиз побіг. А тут - ведмідь (бабця вимовляла "мядзведзь"). Палатки поперевертав, харчі поїв, сунувся у казан, обпік лапу, казан перевенув, вогнище загасив і утік. Прийшли хлопці нічого, як на зло не вполювавши, а тут усе поперевернуте, потоптане і харчів нема. Зібрали вони палатки, йдуть додому голодні. Комарі їх гризуть, у животах бурчить із голоду. А навкруги - сонце, пташки співають. От це, Хведю, і є - романтика!
Пам"ятаю гомеричний регіт за столом після останніх слів приповідки Хвединої бабусі. Не смішно було тільки мені, весь вік проживши в одній хаті з романтиком, я знала все, що думали ті хлопці йдучи додому. З того часу, стикаючись у житті з плачевними результатами, я згадую: "Оце,Хведю, - романтика!"
Не знаю, як ви, а я не дуже потребую романтики у своєму житті. Більше потребую реальності: реальної турботи, реальної любові (із серії "роблю" а не "почуваю"), реальної довіри і розуміння. Мені подобається життя таким, як воно є. Чи не подобається - таке теж буває. Буває, я й кричу від роздратування, розпачу чи болю. Але мені не потрібно нічого вигаданого й несправжнього. Я люблю суть, правду. Люблю до неї докопуватись у житті, роботі, стосунках. І в творах своїх теж.
Одного разу мене запросили у гості нові знайомі й, пригощаючи чаєм, спитали: "Ти з яких чашок п"єш - культурних, чи нормальних?" Ну, я ж випендрюватись не люблю, сказала "з нормальних". І мені налили чай у півлітрову чашку. Так от що я вам скажу. Ну її геть, ту романтику, я волію пити життя, почуття, сьогодення без соусу, таким, як воно є. Із нормальної чашки.
1.02.2011
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241365
Рубрика: Нарис
дата надходження 16.02.2011
автор: alla.megel