Синдром Долі
Відчуваючи наближення кінця,
багато людей описують враження
довгого темного тунелю і світла
у далині. Це неминуче. Від нас
залежить тільки чи буде це вихід,
а чи потяг, линучий вам на зустріч…
Проста випадковість,
Погана спадковість,
Хто може сказати
До чого це все?...
Надворі був лише початок травня, але сонце уже добре прийнялося за свою справу. Жахлива духота тиснула на голову, линучи з похмурого сірого неба, такого незвичного у цей день. Немов відчуваючи це, ввесь пил великого сірого міста почав здійматися в повітря, заважаючи дихати і взагалі розуміти що б то не було. Нагрітий асфальт під лапами ускладнював кожен крок, все кличучи зупинитись і прилягти додолу. Навкруги гуділи машини, як жахливі металеві страховиська, що ошаліло ревіли від голоду та злісно виштовхували з себе хмари отруйного диму. Перехожі ішли кашляючи поряд , далі прямуючи кожен своєю дорогою з однаково байдужими поглядами, однаково байдужими виразами обличчя, та не звертали уваги ні на кого, крім себе і дороги, яка тягнулася й тягнулася вдалину та закінчувалась нічим… А якщо розширити кругозір, то можна побачити безкінечні простори сірих вулиць центру міста, яке славилось своєю архітектурною красою та барвистістю. Круглі люки каналізацій заворожували, загіпнотизовували його, пробуджуючи дикий, незрозумілий страх далеких предків. Ця нестерпна погода пригашувала навіть голод. Однак зупинятися неможна було, адже він їв востаннє ще минулого ранку. А він бачив на власні очі що таке голодна смерть. Цей світ жорстокий, і тут має право на існування тільки найсильніший, най витриваліший… Але годі відволікатися, пошуки поживи не можна відкладати... У животі підозріло забурчало. Він зупинився. Принюхався до повітря. Один на інший накладалися найрізноманітніші запахи, які відрізнялися різкістю, чіткістю, старістю. Та найголовніше – джерелом. Однак на даний момент не відчувалося нічого інтересного. Раптом він вловив дух якогось хотдога. Завагався. За інших обставин він і не доторкнувся до цього скупчення шкідливих речовин, але все ж невідомо, чи зможе він знайти найближчим часом щось краще. Тож помізкувавши, він побіг по сліду.
В очі вдаряла кожна тріщина на асфальті і темрява звідти вабила своєю прохолодою. Жахлива погода виснажувала до кісток. Затуплювались навіть найгостріші інстинкти... Хтось біля нього чхнув (нічого страшного – це людина). У когось на тротуар впала сумка. Жінка середніх літ здійняла галас, наштовхнувшись на якогось худого типа. Над вухом продзижчала бджола. Все вражало своєю чіткістю.
Шукати було важко. Ніс забивала курява і від цього значно погіршувався нюх. Ставав ледь не таким поганим, як у людей. Про патології нюху у тутешніх людей він здогадався ще як був щеням. Якби люди хоч трохи відчували запахи, то хіба стали б їсти ту гидотну, яку їдять? Хіба начіпляли б на себе ці тхнучі клапті невідомої речовини? Ні, вони точно не відчувають запахів! Бідні істоти! Але з іншого боку це ж логічно, що вони харчуються всілякою отрутою. Адже на вулиці знайти щось насправді смачне та поживне – це надзвичайна рідкість. Він всього лише кілька разів у житті бачив людей з ЇЖЕЮ (у справжньому сенсі цього слова). Мабуть, це якісь дуже могутні і впливові представники людського виду, які зуміли вибороти для себе право по-справжньому поживитися. Якби ж він умів спілкуватись з людьми, то неодмінно б розпитався у них, що то за чудесне джерело, звідки можна дістати їжу і чи існує таке взагалі. Та це неможливо. Один хвалько повідомляв, що тому вдалось порозумітись з чоловіком. Але він сам не покладав надій на це, адже на власному досвіді знав, що варто тільки спробувати зав’язати контакт з людиною, як та або з лементом тікає, або ж намагається завдати болю. До чого ж незрозумілі істоти ці люди!
Запах хот-дога заставив завернути за ріг у темний провулок. Тут було настільки ж брудно, засмічено, наскільки було чисто, світло і прибрано на попередній вулиці. Запах вів поміж всіляких коробок від людських приладів та іншого непотребу… У будинку зліва щось загуділо. Він стрепенувся. Ні. Нічого особливого, звук долинав з чиєїсь квартири, абощо… Він побіг далі. Від надлишку зайвої інформації боліла голова і піднімалась дибом шерсть. Це заважало зосередитись й збивало із сліду… Аж ось запах вже став дуже чітким, чітким. Пошук привів до смітника. Не біда. Смітник був не дуже високим, а життя заставило його навчитися високо стрибати. Не тільки у фізичному значенні. Жодних проблем… З-за будинку падали сонячні промені… Він відійшов трішки назад і примірився до стрибка. Розігнавшись, він підібрав задні ноги і щосили кинувся вверх. Смітник перевернувся. Щоби опинитись всередині не вистачило кількох сантиметрів. Він гепнувся на спину поруч із розсипаним непотребом. Одразу ж зірвався на ноги. Промах був образливим, однак мети все одно досягнуто. Лови запах! Це було складно, але голод все ж сильніший. Слід завів углиб сміття. Не відволікаючись ні на що, він енергійно запорпався лапами у смітнику. Не те… Не те… Не те… Не те… Щось інтересне, але все одно не те… Не те… Велика кількість факторів навколо серйозно дурманила розум… Не те… Не те… Не те… Не те… Нетенетенетенетенетенетенетенетенетенетенетенетенетенетенетенете… Потрібний запах почіткішав… Не… Ось-ось… Ось… Він різко зімкнув зуби і з тріумфом виніс здобич подалі від смітника… Пакетик від хот-дога… Він кинув його на землю і з жадобою почав його облизувати. Ще досить свіжі рештки. Він гриз, кусав, вилизував з одною тільки ціллю – отримати все можливе з цього клаптика паперу. Так. Так. Ні, марна затія. Він з досадою кинув це діло. Дуже неприємний присмак у роті і жодного ефект, жодного задоволення. А головне – жодної поживи. Погоня продовжується. Він принюхався ретельно до повітря. Нічого їстівного. І собачі запахи. Багато… Повсюди… Різної давності… Зараз далеко, але вони можуть повернутись. Він знаходиться на чужій території. Пора іти геть. Не варто дражнити долю. Погоня продовжується…
Він вибіг знову на основну вулицю. В морду вдарив, приглушений у завулку, остогидлий шум мегаполіса, жахливий сморід машинного смогу та, що найгірше, нестерпна жара. Він побіг по тротуару. Голод все наростав і наростав. Повз пролітали, кудись поспішали безликі перехожі. Десь далеко загуділа сирена. У вухах задзвеніло відлуння страшенно високого звуку… Клуби сірого диму валили з труб промислових заводів на окраїнах міста і закривали все навкруги темною тугою пеленою, повільно, але постійно висмоктуючи життя з усього живого. І у повітрі витало щось іще, незвичне, незрозуміле.. Ні, не запах, щось геть інше… Тепер не ті обставини, щоб над чимось роздумувати. Спершу поїсти… У животі загрозливо забурчало. Перед очима почало злегка розпливатись… Він пробіг, висолопивши язика, поміж ногами у якоїсь молодої людської пари. Тепло нещадно било по організму і тільки часте дихання трішки рятувало… Поруч хтось дихнув у його сторону сигаретним димом. Він не звернув уваги. Тільки на кілька секунд затримав дихання. У лапах проявилась ледь відчутна слабкість. Нюх був налаштований на щось їстівне… В найближчому храмі бамкнув дзвін. Удар повторився всередині черепа. Заболіла голова. Їжа…
На краю свідомості подув якийсь невідчутний, але пронизливий до кісток, вітер. Він зупинився. Повернув голову в напрямку вітру. За котроюсь людиною мелькнув тонкий хвіст… ? … Через мить з іншого боку вислизнуло тіло… Кіт!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!........................................... (ВІДКОЛИ СЕБЕ ПАМ’ЯТАЮ, НЕ ЛЮБИВ КОТІВ. ПІДЛІ МАЛІ СТВОРІННЯ ЗАВЖДИ ЗДОБУВАЮТЬ ТЕ, ЧОГО ХОЧУТЬ І ЗАВЖДИ ЗА ДОПОМОГОЮ ХИТРОСТІ ТА ПІДСТУПУ. ВІЧНО ЛАЗЯТЬ ПО ДЕРЕВАХ, УХИЛЯЮЧИСЬ ВІД ЧЕСНОГО БОЮ, ПОТІМ НИШКОМ КРАДУТЬ ТВОЮ ЇДУ З ТВОЄЇ Ж МИСКИ. У ЛЮДЕЙ ЧАСТО ТРАПЛЯЮТЬСЯ ЗОБРАЖЕННЯ КОТІВ. НЕ РОЗУМІЮ, ЩО ЇМ ПОДОБАЄТЬСЯ У ЦИХ ПИХАТИХ ПІДЛИЗАХ? Н Е Н А В И Д Ж У ЦИХ СТВОРІНЬ…). За мить він зірвався на лай і щодуху помчав за ворогом… Тільки одне бажання: убити його, перегризти горлянку, розчавити, вирвати шерсть з його самолюбної шкури… Догнати, догнати, догнати… Він перестав звертати увагу на перехожих, на навколишній світ, на сонце, навіть на голод. Ним рухала споконвічна ненависть… Він біг, біг, біг… Кіт різко повернув праворуч, на іншу вулицю, так, що переслідувач не вписався в поворот і врізався металевий стовп… Біль… Він, не гаючи часу, продовжив погоню. Перебіг через дорогу. Обминув світлофор. Перестрибнув через якийсь пакетик на тротуарі… Вітер всередині скеровував за котом… Знищити ворога…
Стоп! Раптом він зрозумів, що той вітер його страшенно лякає. І в цю мить, так і не усвідомивши що ним керує, він різко звернув наліво і вибіг на дорогу…… Шалено загуділа котрась машина. Закаркали ворони….
БАБАХ!!!!!.... Удар……….. Звук…….. Дуже жорсткий асфальт під носом…………… Скавуління (його власне??!!!!!!!!!)………………………………………. Небо (над головою??!!!)…………………… Жахлива білість в очах…………….. Холод… Холод.. Холод……………….. Крики навкруги…………… Огортаючий шум…………… Скавучання (??!!!!!!!!!)………… Страх……… Страх невідомості…… Ввесь світ навколо змінився…………. Надлишок звуку………… Надлишок світла………. І, що найгірше, відсутність запахів!......... Тільки пилюка в носі!!!!.. Повітря втратило запах!!!!!!!!!..... Все втратило запах!!!!!... Все втр…. Все вт……. Я б… … .. . . . . . . . Я і… . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . . Хто вим.. . … . .. . . .. . . . .. . . … .. . .. . .. . .. .. .. .. . .. … ……. . . . У. . .. . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . … . . . . . . .. … .. .. …….. Світло… Вверху… Але вже не біле, а голубувате… І розмиті контури хмарок… Чорних хмарок… Біль… Камінці на дорозі вп’ялися йому у лівий бік… Поруч було чути якусь розмову людей… Він спробував піднятись. Пекельний біль у правій передній лапі… Він знову заскавучав… Як і прийнято, ніхто не звернув уваги… У роті зненацька чомусь з’явився металевий присмак… Голод пропав…. Дедалі збільшувався і чіткішав біль… Хотілось пити… Попереду було видно бампер та передню частину блакитного автомобіля. У відблиску хромованого металу кутовим зором він помітив темну ТІНЬ… Страх розтікся холодом по жилах, викликаючи заціпеніння… Він ще раз заскавучав… Чомусь ця ТІНЬ заворожувала (у поганому сенсі цього слова), хоча її не можна було роздивитись… Якесь моторошне липке відчуття обплутувало, обв’язувало душу, викликаючи паніку… Шерсть у нього піднялась дибом…. Незрозуміла сутність… Жара навкруги стояла досі, однак раптом вона сприйнялася з іншої точки зору. Тепло, доходячи до його шкіри, якимось чином перетворювалося у холод… Моторошно… У серці набирався розпач… Жахливе становище… Його розум відмовлявся сприймати те, що відбувалося, а забився десь у дальній закуток мозку… Біль… Страх… Холод… Біль… Лапа починала аж палати… Він заплющив очі. Заскавулів… Шум… Невідомість… Біль… Він… він… він… він… він…
Ні. Так не можна. Він підняв голову і, пересиливши біль оглянувся навкруги. Автомобілі пібібкали з усіх усюд. Утворився дорожній корок на кілька вулиць. Прямісінько над ним гордо виблискував дорожній знак, якого псувала хіба невелика вм’ятина посередині… Від цього страшним болем віддало у лапі. У очах потемніло. Він стряснув головою… Небо, ще кілька хвилин назад (чи більше?) таке одноманітно-сіре, тепер поволі почало заповзати темними хмарами. Цілий світ навколо відчутно змінився. Щось, що не видно неозброєним оком і не відчутно буденному сприйняттю, стало таким. Кардинально не таким… Він зібрався з духом і перевернувся на інший бік. голосно заскавулів, запищав… Звичайно, ніхто навіть не поглянув на нього. Кому є діло до бездомного пса?... Тепер його кругозір розширився. Парою метрів попереду була пішохідна зебра. Біло-сіра, біло-сіра, біло-сіра, біло-сіра, біло-сіра, біло-сіра… Зібрався натовп якихось безликих людей. Кожен щось кричав, верещав, втовкмачував. І нікому не було діла до інших….
З землі (?) піднявся якийсь чоловік та став потягатись і махати руками. Він зустрівся з ним очима… У чоловіка в очах була ЧОРНА тінь!! Все ТА ж тінь! Він не на жарт перелякався. Захотілося вскочити на всі чотири лапи і дременути якомога далі… Фізично не міг… Він заплющив очі. Спробував заснути. Тихо, безтурботно, як у дитинстві. Ні… Страх, паніка, відчай… Павутиння небезпеки навколо серця… Він поглянув знову на чоловіка. Той розвернувся і пішов геть. Це добре. Не можна більше бачити його очей... І правильно, що той пішов. Тут щось не те. Тут небезпечно. Тут страх і ТІНЬ. Слід поскоріше звідсіля тікати. Негайно!
Він всіма силами спробував підвестись. Не вийшло. Гострий біль завадив. А ще він зрозумів, що у нього істотно погіршилась координація рухів. Голова дуже сильно запаморочилась. Перед очима побігли яскраві вогники. Він приліг ще на півхвилини. Все тіло почало затерпати. Повітрям ширився запах крові. Жодна думка не хотіла надовго затримуватись. Усе розмивалось і кружляло… Він закрив очі, частіше задихав, висолопив язика. Зовсім трішки відпочити… Чудово усвідомлював, наскільки близько підкралася його смерть. Інстинкти і чуття поки що його не підводили. Він розумів, що якщо зараз засне, то більше ніколи не прокинеться, однак нічого не міг із собою зробити. Той вітер, який перед цим заставляв собаку відчайдушно мчати, тепер тягнув за собою у темну безодню. Він не хотів помирати. Ще при житті надто любив світ. Можливо, уже пізно щось виправляти. А може і ні… Так чи інакше, але сили стрімко покидали його згасаюче тіло… Він відкрив очі і знову закрив… Свідомість все глибше і глибше провалювалась у темряву. Вогників у очах все меншало і меншало. Звуки затихали, затихали, затихали…
Раптом до його плеча доторкнулося щось тепле. Він миттєво стрепенувся на лапи, пробіг декілька кроків убік та знову повалився додолу. То була жінка. У неї на обличчі був стурбований вигляд… Серце шалено закалатало. За ці кілька кроків він зрозумів, що права передня лапа зовсім не рухається, а кожен доторк до неї озивається пекельним воланням… Страх заволодів кожною клітиною його тіла. Страх перед тінню. Страх перед жінкою. Страх перед Людиною. Страх перед смертю. Страх БОЯТИСЯ. Зіниці розширились до неможливості. Серце поширювало непомірні дози адреналіну. Кінцівки смикалися. Шерсть піднялася дибки… Жінка знову стала наближатися. зненацька страх став сильнішим за біль, сильнішим за вітер (внутрішній) і собака зірвався на лапи (три) та помчав щосили геть. Все одно куди, аби тільки втекти. Куди очі глядять. Він і зі здоровими лапами ще так не бігав. Страх… Тікав, тікав, тікав... Погоня продовжується…
Він зумів зупинитись аж через декілька вулиць із того проклятого місця. Завернув за черговий ріг великого будинку, ще пару метрів пробіг і зупинився. Прихилився до стіни, щоб не впасти. Про себе подумав, що йому не ступити більше ані кроку. Останні сили, що були у його кволому організмі, тепер були витрачені. М’язи зробили своє діло і тепер обм’якли . Легені конвульсивно ще намагалися дихати. Серце билося якимось нерівними ривками та в ньому жахливо кололо. Мозок надсадно гудів. Усі решта органи наче здалися і відмовились працювати. Повітря не хватало. Собака був геть дезорієнтований... Що робити далі? Такою була перша конкретна думка, яку через деякий час він зумів із себе вичавити. Померти, – казало тіло. Тікати, – казало серце. Їсти, – говорив шлунок, до якого вже нікому не було діла. А сам пес вже не хотів нічого. Він зосередився на тому, щоби якось вгамуватися і дати раду своєму тілу… Відновити ритм. Повернути плавність. Викликати спокій… Та ні, який спокій?!! Його лапа роздріблена вщент, його серце зараз вискочить з грудей, а легені взагалі пориваються зупинитись! І ніякої влади. Над самим собою. Страх все ще поширюється кров’ю та ніякі зусилля уже не зможуть його зупинити… Спокійно… Головне зараз втриматися на лапах і не впасти. Біль у покаліченій кінцівці рано чи пізно повинен пройти. Але для видужання потрібні сили. Їх за всяку ціну потрібно берегти. Бо хтозна, де можна узяти нові… Аритмічні подихи. Біль… Підозрілих важких хмар на небі більшало. Над ним стали купчитись зграї ворон (НЕПРИЄМНІ СТВОРІННЯ. ВОНИ ЗЛІ. ВОНИ СТАДО. АБСОЛЮТНА СІРА МАСА (чи чорна). ЖОДНОЇ ОСОБИСТОСТІ. ВОНИ НИЩАТЬ КОЖНУ НЕФОРМАЛЬНІСТЬ В ЗАРОДКУ. СПІЛЬНА РИСА – ЕГОЇЗМ. СУСПІЛЬНИЙ ЕГОЇЗМ. Н Е Н А В И Д Ж У ЕГОЇЗМ!!!!!)… Спокій і рівновага. Та де їх взяти?!! Тепер у безнадійній ситуації? Чи може не безнадійній? Мабуть, варто зробити те, що і завжди. Здатися на волю інстинктів. Досі вони не підводили… Але у такій ситуації… Не знати… Він спробував заспокоїтись. Розслабитись. Прислухатись… Як на зло інстинкти мовчать… Потроху повернувся нюх. Ніс почав відчайдушно шукати чогось їстівного. Собака з ним мовчки погодився. Але більше нічого зробити не міг… Це нагадувало кінець. У такі моменти люди моляться. Він не умів молитися. Він був Т В А Р И Н О Ю... Без правової свободи. Без права на життя…
У ніздрях нестерпно муляв пісок. Він намагався дмухати через ніс, одна це ні до чого не призвело. Тільки дужче засвербіло… Знову подув холодний вітер, ворушачи шерсть на спині. Поміж очами запекло. Легені конвульсивно здригнулись і його прорвало на чихання. Це відбивалось болем у серці, м’язах, хворій лапі, але він ніяк не міг зупинитись. Дихання перекрилося. Не втримавшись на ногах, він повалився додолу, продовжуючи пчихати. Разом із соплями та пилюкою на землю полетіли краплини крові. Права передня кінцівка задриґалась окремо від решти тіла. Очі залились червоним відтінком. (ПРИПИ… пчих… ПРИПИНИ… пчих… СЬ!... пчих… ПРИПИНИСЬ! ПР… ПИНИСЬ!... пчих!). Собака почав відчайдушно противитись організму… Попри нього на дорозі промчав грузовик, збив краєм якийсь стовп, однак і не подумав зупинитись. Стовп із скрекотом упав… Боротись до останнього. Жити. Жага до існування… Раптом йому вдалося вхопити трохи повітря. Ковток голками вчепився у горло, але зате з блаженством увірвався у легені. Груди ще тремтіли, а у носі свербіло, але хоча б тіло нарешті заспокоїлось трохи. Навколишній світ знову став чіткішати. Тільки лапа далі посмикувалась. Пес відкинув голову назад.
Щойно він зрозумів наскільки важливе для нього життя. Воно варте того, щоб за нього боротися всіма силами. Байдуже як, але за нього треба хапатися… Черговий порив вітру, цього разу досить різкий… Як не дивно, після очистки носа собака нарешті по-справжньому заспокоївся. Тепер він побачив ціль на найближчий час й це покращило в деякій мірі його самопочуття. Він побачив маяк (“Капітан, попереду Александрія!” – послання фінікійського купця). Його мета – жити. Якомога довше. Слід піднятися та рухатись вперед. Але ще не зараз. Яка ж насолода дихати рівно й спокійно! (А однак, який же біль у лапі!!!). Яка ж насолода ЛЕЖАТИ.
Через декілька хвилин він повернувся з думок до реального світу і припідняв голову. Нашорошив вуха. Відпочинок – це добре, це необхідно. Але у повітрі все чіткішав запах чогось недоброго. Ні, не гнилого. Просто невловимий насторожуючий відтінок. Ще буде час відпочити, та не тут і не зараз. Надто близько ще ота ЧОРНА ТІНЬ. Вона невдовзі з’явиться. Він відчував, що їй щось від нього треба. Погоня продовжується… У небі ворон більшало. Вони зупинились над ним і кружляли, як у величезному танцю-містерії… Повітря ще густішало (якщо таке взагалі можливо, враховуючи погоду того дня). Ставало усе душніше і душніше… На тій вулиці, де він знаходився, а також на деяких навколишніх, починало творитись щось незрозуміле. То там, то тут шалено гуділи автомобілі (у нього в голові образ автомобіля тепер абсолютно зник. Тож дивні гудіння здавалося моторошною загадкою). Повсюди настав стукіт і гуркіт. Десь били скло. Десь ламали двері. Десь валилося дерево. Кількома будинками далі почувся тріскіт розростаючої пожежі… І ворони щось явно відчували… Знову шквальний порив вітру… Події пришвидшувались із все більшою інтенсивністю і завзятістю. Ввесь світ зірвався із давно насидженого місця. Полинув неймовірний потік запахів. При інших обставинах він би зрадів. Готувалося ЩОСЬ. І те ЩОСЬ наближалось. Усі чули. Й діяли. І йому варто нарешті підривати зад із холодного асфальту і теж бігти. В даній ситуації – ТІКАТИ. Та шукати їжу. Шлунок відчайдушно протестував проти того, що відбувалося. Якщо негайно не перекусити, то сил уже надовго не вистачить (принаймні таке говорили псові нутрощі)… Якась маленька дівчинка вибігла з ближнього під’їзду, кличучи свого цуцика (“Чарсі, Чарсі!” – кричала вона) (……….. ДУЖЕ СМУТНІ СПОГАДИ………… КОЛИСЬ Я ТЕЖ БУВ ДОМАШНІМ ПСОМ……. КОЛИСЬ Я ТЕЖ МАВ КЛИЧКУ…… МЕНЕ ЗВАЛИ, ЗДАЄТЬСЯ……. КА… КО…….. МЕНЕ ЗВАЛИ К. ..……… ТАК, САМЕ ТАК.. Я БУВ ТОДІ ЩАСЛИВИМ. Я ЛЮБИВ СВОГО ХАЗЯЇНА. ДУЖЕ… ВІН БУВ ЩЕ ЮНАКОМ, ЯК НА ЛЮДСЬКИЙ ВІК. АЛЕ МИ ЗНАХОДИЛИ СПІЛЬНУ МОВУ. АДЖЕ Я ТЕЖ БУВ ЩЕ ДИТЯМ… ТАК, БУЛО ДОБРЕ….. АЛЕ В ОДИН ДЕНЬ Я ВТІК….. НІ, ТО БУВ НЕ Я…. ЦЕ ВІН УТІК.. ОДНОГО ДНЯ ЗІБРАВСЯ І КУДИСЬ ПОЇХАВ. Я ЧЕКАВ ДЕНЬ. Я ЧЕКАВ ДВА. Я ЧЕКАВ ТИЖДЕНЬ. ВІН НЕ З’ЯВИВСЯ. І Я ПІШОВ ЙОГО ШУКАТИ. ЙОГО ВИРУЧАТИ… БІЛЬШЕ МИ НІКОЛИ НЕ БАЧИЛИСЬ………… А Я, ПОВЕН НАДІЙ І ЖАГИ, СТАВ ЧЕРГОВИМ МІСЬКИМ БРОДЯГОЮ, ДО КОТРОГО НІКОМУ НЕМА ДІЛА….. І ЛЮДЯМ Я БІЛЬШЕ НІКОЛИ НЕ ВІРИВ.). Вона, побігла кудись далі по вулиці. Все навколо шаленіло. Захотілось слідувати за дівчинкою. Щоб не лишатись самому. Але страшно було її лякати… Угорі, не більше кілометра звідси, прогуркотів літак… Ширився сморід гореного…
Він потроху став підніматися. Поки не зник ентузіазм. Спробував не звертати уваги на біль. Не дуже виходило. Але він терпів. Поки що. Подивися услід дівчинці. Як вона плавно перебирає ногами при ходьбі. Він їй позаздрив. Вирішив теж так зробити. Вирішив піти до неї…. Поволі, поволі піднявся на ноги… Крижаний вітер пронизав тіло. Це вже насторожувало. Вітер, як і він, став рішучим. Але по мірі того, як пес втрачав сили, вітер тільки могутнішав і частішав, набираючи все більше вузлів. Дуже темні хмари з підозрілою швидкістю затягували небо. Схоже насувалась гроза (“Капітан, ми не переживемо цей шторм”, – послання фінікійського купця). От тільки чому ворони не сідають на дерева і будівлі, а все швидше літають (колом, навколо нього)?!!! Кров похолоділа у жилах від цих думок. Щоб не думати про це, він вирушив у дорогу. Поглянув на дівчинку вдалині. Став не задні лапи і спробував її наслідувати. Звичайно, що у нього нічого не вийшло. А оскільки одна лапа було пошкоджена, то приземлившись тільки на ліву, він ледь утримав рівновагу… Вирішив, що не варто дарма тратити час на ігри. І, намагаючись втриматись на трьох лапах, побіг по тротуару. Цьому істотно заважав вітер. Догори уже почали здійматись папірчики, пилюка та інший непотріб… Собака постарався по можливості рідше дихати. Не вистачало ще одного припадку чихання… Він наддав кроку. Погоня продовжується.
Дійшовши до найближчого перехрестку, собака зупинився і став роззиратись навколо. Він намагався бути обережним. Автомобілі уже показали свою небезпеку. Але, на диво, у полі його зору не помічалося жодного механізму на колесах. Ба навіть більше, крім дівчинки і самого пса навкруги не було нікого. На всіх вулицях навколо гуділи машини, утворювалися дорожні корки, лунали зіткнення, вибухи, крики, гудіння сирен… Але тут ані звуку. Абсолютна тиша. МЕРТВА тишина. Затишшя перед бурею. Таке мовчання, що аж у вуха давило. І тільки вітер несамовито бушував повсюди… Здавалося, ввесь простір став наповнюватися важким, але ледь помітним жовто-оранжевим сяйвом. І водночас на світ накочувалась мряка… Десь далеко спалахнула перша блискавка, розсікаючи небо на тисячі посічених клаптиків. Грім ще не давав про себе знати… Це заворожувало… Ні, не варто зволікати! Він, ще раз озирнувшись у боки, рушив далі, аби нагнати дівчинку. Ніс вловив її ніжний, такий свіжий запах. Її собаки тут не було… Вона на мить зупинилась і роззирнулася. Не завважила пропажі й завернула у якийсь завулок… Прокляття, він втратив її з поля зору! Однак втомлені м’язи відмовились рухатися швидше. Та й не були обставини, щоб розтрачувати й без того обмежений запас енергії… Промайнув слід запашної шаурми. Шлунок скажено завив. Але слід був занадто старий. На жаль. Він випадково торкнувся пошкодженою лапою до землі. Біль нещадно різонув плоть безліччю голок. Він спіткнувся і ледь не впав. Та випрямився і продовжив шлях… Вперше з’явилися натяки на спрагу. Поки не до них. Зараз і так забагато турбот. Слід спішити (КУДИ?… НЕ ЗНАЮ… СТРАШНО).
Зненацька він відчув СИЛУ. Від серця вдолину поповз страх. Крижані лапи холоду зарухались його тілом. По всьому простору, який був ПОЗА його полем зору поширилася ЧОРНА ТІНЬ. Він відчув її. Якимось шостим чуттям… Знову спалахнула блискавка… Він зупинився. Пересилив страх і повільно обернувся… З першого погляду ніби нічого й не помітив. Але… Там було ВОНА. Точно була. Чітко помічалась якимось кутовим зором. ЇЇ ще не було ТУТ. У буквальному сенсі. ВОНА була ще на краю нашої реальності. Однак вона сюди безперечно прямувала. Вона скоро буде тут!!!...... Виразна тінь. Жахно ЧОРНА. Жахливо НЕТУТЕШНЯ. А ще вона точно ішла по нього. Погоня продовжується. (“А чи то не чорний СПРУТ?!” – послання фінікійського купця)… Він страшно взвискнув і помчав подалі звідси. Ним знову заволодів той переляк, що коло машини. Це був страх невідомості. І він не міг нічого з цим подіяти. Адреналін бурлив у його жилах, подавлюючи тимчасово біль. Із шаленою швидкістю він дременув вздовж вулиці… Вітер став сягати неймовірних меж…… І чому за ним прийшла вона? За що? Він ж нічого поганого не зробив. Навіть нікого істотно не покусав. Невже час?.. Ще рано. Ще є непереможне бажання існувати. У цьому світі. Ще є сили тікати. І доки вони будуть, доти він буде тікати, доти він буде боротися… Черговий спалах освітив грандіозні та красиво окреслені контури фіолетово-ультрамаринових хмар, від яких віяло холодом й голою могутністю, і ще чимось трепетно-заворожуючим…
Він різко, аж завила пошкоджена лапа, завернув у той провулок, куди попрямувала дівчинка, пробіг кілька кроків і остовпів. Ніякої дівчинки тут не було. Ні її, ні кого б то не було іншого. Не лунало голосу, що кличе свого улюбленця. Не залишали слідів її красиві ніжки. Але, що найдивовижніше, від неї не залишилось ані крихти. НЕ БУЛО ЗАПАХУ! Це неможливо. Він чітко бачив, як дівчинка завернула саме сюди, у цей завулок. Це точно. Тим більше, що до цього місця по дорозі стелився широкий свіжий запах людської дитини. Але тут дитини не було. Не було і запаху. Його ніс не міг помилитися… А може він вона все ж пішла далі по вулиці? Ні, він би їх побачив! Так чи інакше, про те, щоб повернутись і понюхати не могло бути і мови. Там ТІНЬ!!!... (А вона наближається!)… Треба бігти далі!... Він так і зробив. Не озираючись. Ні кроку назад!!! Навіть з пошкодженою лапою він дременув подалі, набираючи швидкість. Його заціпило зі страху. Зупинитись він би не зміг, навіть коли б і захотів… Але де ж дівчинка?!! Пригод на сьогодні із нього цілком би вистачило. Однак вони не питають, чи не хоче він перепочити. Тут немає ігрової паузи… А може усе це шлунок? Голодні галюцинації?... Та ні, він ще достатньо при силі… Він вибіг на паралельну вулицю. Звернув ліворуч і побіг по тротуару. Вулиця також була абсолютно порожньою. І дівчини, як і слід було чекати, не було й сліду… Ну чому він?!!!!! Він усе б віддав (якби щось мав) аби припинити це. Але невидимого мисливця не зупинити. Як від нього втекти?.. Розпач і жах накочувався на нього і потрохи він у них тонув… З неба полетіли перші краплини дощу, зігравши роль собачих сліз… Здавалося, позаду нього все поглинає крижана хвиля, і вона от-от затопить і його… Вітер сягнув такої сили, що ледь не зносив з лап. Повсюди гасали папірці, газети і різні реклами. Знову спалахнула блискавка. Тепер загуркотів грім. Підозріло близько. Чорнющі хмари уже повністю заполонили небо над містом і прямували далі до горизонту, щоб поглинути ввесь небесний простір та забрати разом з тим поза межі видимості й останню надію. Відтінки навколишнього світу мінялись з оманливо-золотистих на мряко-фіолетово-сині… Він злякався, що зараз настане ураган. Пес з раннього дитинства боявся ураганів. Завжди забивався кудись в темний куточок і тихенько скімлив там, доки все не припинялося. Так зробив би і зараз. Він панічно боявся такої погоди. Але щось йому підказував, що страх перед тією штукою, яка позаду істотно сильніший… На наступному повороті він перебіг дорогу (на ходу перевіривши чи зліва не їде нічого (справа була ТІНЬ), хоч у тому й не було жодної потреби)… Дощ, як і різкі пориви вітру, посилювався з кожною секундою. Дуже скоро шерсть стала налипати на очі, позбавляючи зору – єдиного надійного залишившогося союзника собаки… Наступна вулиця, хоч і ніби схожа на попередню, йому здалася надто вузькою. собаці раптом стало тісно. Він почав задихатися. Також і через втому. Але, перемагаючи біль, він не зупинився. Тепер керувала не свідомість, а інстинкти. В першу чергу інстинкт самозбереження… Він висолопив язика і трохи сповільнився (через рішення тіла, а за власним бажанням), тим самим спробувавши пригнітити задишку і водночас втамувати одну з теперішніх проблем – спрагу, намагаючись насититись краплинами дощу… ТІНЬ озвалась жахливим скрекотом (звук насправді був цілком природного характеру)… По лівий бік був чорний будинок суду, а справа громіздкий та оздоблений гігантськими кам’яними одороблами музей, і це поєднання значно примножувало не знати звідки прийшовшу клаустрофобію… Щось зарипіло, вітер подув із новою силою… Собака швидко виснажувався. У всім можливих сенсах цього слова… Звідкись посипались камінці, почувся тріскіт… Він закрив очі, однаково крізь шерсть нічого не було видно. Стало жахливо мокро, через що до його бід додався ще й фізичний холод… Стовп електропередачі на узбіччі тротуару чомусь заіскрився і розпочав кидатися навсібіч електричними розрядами. Пес інстинктивно відбіг поближче до будівлі… Спалахнула потужна гілка блискавки. Зовсім близько… У носі сильно засвербіло… Гучний грім різонув по барабанних перетинках… Несамовитий вітровій… Він оглушений на секунду зупинився… Щось вверху обламалося і полинуло вниз… Собака вскинув голову догори. За ту мить, доки шерсть підлетіла вгору, а краплини дощу ще не встигли залити очі, він встиг помітити постать страшної кам’яної горгульї, яка прямувала просто йому назустріч. У неї був неймовірно викривлений вираз обличчя та в очних западинах ТІНЬ… Секунда на прощання…
БАХ!
…
…
…
Цього разу його врятувала собача реакція. Свідомість приготувалася до смерті, але ноги все ж спрямували тіло вбік. Удару повністю уникнути не вдалось, але… Статуя гепнулася об землю, а найбільший кавалок влучив у бік псові… Собака відлетів і повалився у крижану калюжу. Зверху його поливали струмені води… Досить довго він не реагував. Вирішив, що помер. Коли нарешті до нього дійшло,… Вибух блискавки біля телевізійної вежі та вражаючий скрегіт металу… що він живий, тоді наважився включити почуття… Поступово… Поки що без зору, нюху та смаку… Аби не шокуватися… Адже йому здалося, що щойно тінь з очей одоробла з’єдналася з його очима і поглинула їх… А тепер усюди мряка. Він у МРЯЦІ… (“Сонце сіло за обрій”, – послання фінікійського купця)… Він подумав про спокій… Якщо він загинув, то тепер немає чого боятися і можна розслабитися. Можна забути про біль. Про хвилювання. Про страх… Душа може від’єднатись від тіла і полетіти… кудись… А головне – ніякого голоду, пошуків їжі… Однак, до чого тоді чітке відчуття твердого асфальту у себе під боком. Біль у ребрах. Холод між мокрою шерстю. Спокій – це надто добре, аби бути правдою… Із цією істиною з’явився ріжучий біль у пошкодженій лапі й боці, а також ГОЛОД…. Останній набував нагального характеру… Це, а також ТІНЬ, спонукало відкрити очі. Така дія мало допомогла, але все ж остаточно стало ясно, що, всупереч його очікуванням, з навколишнім середовищем нічого не змінилось… Принаймні на перший погляд… Адже ТІНЬ була десь поряд… Пес її навіть не відчував, але був у цьому абсолютно впевнений… Вулиця ж залишилася незмінною, хіба що стіни перестали давити на свідомість. Вітер теж затих… Поки що собака залишився наодинці із дощем… Та погоня продовжується…. Мисливець ще повернеться… Але до того ще треба знайти деякі відповіді… Він нахилився і почав вилизувати поранену лапу……………………………………………………… …………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………
І тут до нього дійшло. Ну звичайно ж. Чому машина тоді збила його? А він не вмер? Він став тікати. Хіба якісь НЕТУТЕШНІ ТІНІ приходять по когось просто так? Ні, нізащо. Можливо, собака у чомусь провинився? Але він за собою такої вини не визнавав… Тоді що? ВОНА не почала б погоні, щоб просто розважитись. І одоробло не впало би. І чихання від вітру теж неспроста. Усе зв’язано. За ним женеться КІНЕЦЬ… Чому? Бо йому СУДИЛОСЯ померти там, коло автомобіля. Або йому, або комусь іншому. Це не важливо. Важливо те, що смерті не було. І оте ЩОСЬ, яке прийшло когось забрати, залишилось з пустими руками… І хтось сьогодні піде з НЕЮ. Від цього не втекти. Це СИНДРОМ ДОЛІ… Це була погана думка, дуже погана… З цього випливало, що рано чи пізно із ним таки має щось статись?.....
Ці невідомо звідки прийшовші думки не вписувалися в собачу логіку, тож він їх просто відкинув. Він просто звик вічно боротись. Не залежно від того, хто противник. Йти в атаку. А коли сили нерівні в чужу сторону, тоді тікати. Але ніколи не здаватися. Ніколи!!... Він закінчив з кінцівкою та став вилизувати бік. Відчув смак смерті. Від цього світ здавався відчутно реалістичнішим та гострішим… Нарешті зникли проблиски світла на краю неба і ввесь повітряний простір підкорили чорні хмари, які ніби намагалися змити все існуюче кудись геть, змішавши усе із вологими слізьми… Він усвідомив, що більше не лунають жодні звуки. Затихли вибухи на сусідніх вулицях, не гудять більше сирени, не ґвалтують люди. Залишились тільки гроза та дихання пса. Можливо, ще був шалений стукіт серця, але оскільки його чути не було, то пес засумнівався, чи досі воно працює… Живіт сильно загарчав, вимагаючи їжі. Знаючи, що марно переконувати шлунок зачекати, пес кволо і без надії вхопив носом повітря. З’явилися запахи… Нічого апетитного не було, однак повернення нюху, основного його чуття, спонукало до дій… Рішучості вже не було. Був страх і біль. Обидва поки що являлись союзниками і грали на собачій стороні… Він ще пару раз лизнув хворе місце й зробив спробу піднятися. Вийшло з третього разу. Хлебнув води з калюжі (обережно, аби ненароком не втопитись у ній. Хто його зна, зараз усе можливо). Вдихнув на повні груди. Тремтливо видихнув. Повільно рушив уперед. Погоня продовжується.
На наступному перехрестку він вибрав найбільш непримітну вулицю і рушив тудою. Без зайвих роздумів, просто туди скерували лапи. Три……… Собака усвідомив, наскільки він самотній. Не тільки зараз. Взагалі. У нього немає жодних друзів, жодних симпатичних істот, немає навіть власного місця, куди можна прийти, коли почуваєшся погано, де можна заховатися від негоди і куди можна просто зайти відпочити. Колись він мав хазяїна. Але то було так давно, що тепер сприймалося як старий напівзабутий сон. Тепер він нікому не потрібен. Вся його власність складається з того, що умовно називається “територією”, але і то тільки ілюзія, та ще кількох кісток, заритих у таких прихованих місцях, куди він ніколи, напевно, й не повернеться… Щойно він згадав, що у нього ніколи в житті навіть не було самки. Інші вуличні пси, як правило, не допускали до цього… І ось тепер, якщо з ним що-небудь трапиться, ніхто й не помітить його пропажі. Хотілось завити. Та вчасно зрозумів, що не час й не місце. Спочатку слід позбутися ТІНІ Слід рухатись вперед.
Знову його байдужість розітнула надто близька блискавка. Із даху сусіднього будинку посипалися іскри… Він підвів очі… Дах зсувався… Цього разу пес не став зволікати і спробував уникнути небезпеки……………. Дахова покрівля з шаленим гуркотом розлетілась дорогою, але він був уже на безпечній відстані попереду… Здається ТІНЬ повертається… До горла підступив болючий клубок розпачу. Ну навіщо усе це? Навіщо тікати? Навіщо боротися, якщо все одно тебе уб’є рано чи пізно якийсь кусок стіни (ніби на підтвердження, поруч із ним упала невідомо звідки прилетівша цеглина)? Коли ворог повсюди? (“Він під нами, капітане, онде його щупальці!” – послання фінікійського купця)… Та попри невтішні думки собака продовжував дорогу. По-суті у нього не було вибору… Йому здалося, що він почув стогін невизначеного походження… Уява, аби відволіктися, розпочала будувати картинки позаміського життя. Він колись бачив такі на людських плакатах та зображеннях. Мабуть, люди придумали той прекрасний світ, одна це не віднімало мрії привабливості. А крім того, щось у його уяві наділяло все такою чіткістю та деталізацією, що вкрадалися глибокі сумніви в його нереальності… У навколишніх вікнах по одному лопало скло… У нього перед очима була неосяжної висоти засніжена гора. Принаймні, він такою її собі уявляв… Дощ наблизився до критично допустимої потужності. Крізь пелену води залунав крик. Пес не уявляв, якій істоті повинен належати такий голос… Біля підніжжя гори – величезне озеро (Я БАЧИВ КОЛИСЬ ОЗЕРО… У НЕВЕЛИЧКОМУ, ЗАТЕ ОХАЙНОМУ ПАРКУ В ДАЛЬНЬОМУ КІНЦІ МІСТА. ЦЕ ТАКА КУПА ВОДИ, ОБГОРОДЖЕНА ВЗДОВЖ БЕРЕГІВ ДЕКОРАТИВНИМ НЕГУСТИМ ПАРКАНОМ… Я ТОДІ КУПАВСЯ В НЬОМУ. ЦЕ БУЛО ДУЖЕ ПРИЄМНО… А ЩЕ ТАМ БУЛА РИ…)!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! Точно!!! Та це ж геніальна думка!! Там де є водойма, там є і риба! Він просто знайде озеро та зловить собі поживу!!!!... Ні, з цього нічого не вийде. Зараз ж злива. Хто при такій погоді наважиться піти на ловлю риби?... Але ж дощ не може тривати вічно. Тим більше, такий сильний. Скоро він закінчиться, а до того часу пес приготується перекусити… І абсолютно забувши про зранену лапу, він всівся прямісінько серед асфальту та став пригадувати, де найближче є щось більше за калюжу. Замість похмурої темряви він бачив ЗЕЛЕНИЙ ліс поза озером (МАБУТЬ ЗАНЕДБАНИЙ ПАРК) і зграю лебедів у чистому небі над деревами… За вітриною сусіднього магазину загорілось світло. Він цього не помітив. Загорілось і згасло. А тоді настала темрява. ТЕМРЯВА. Яка поширювалась… Собака відчув якесь напруження навколо. В наступну секунду скло вітрини загрозливо надулось і лопнуло, а куски скла полетіли сюди… Пес рефлекторно зірвався та помчав уперед, не озираючись. Співзвучно із громом вилетіли ті шибки у будинках, які досі ще не самознищились. З усіх входів лилася якась СИЛА, явно сунула до жертви. Він, ні про що не думаючи, кинувся якомога швидше вперед. Дорожнє покриття натомість стало покриватись тріщинами і підніматись горбами у найнесподіваніших місцях, так, що доводилося їх обминати… Як трава, додолу косились усі стовпи верхом на дорогу. Іскри з ламп розходилися навкруги електричним струмом завдяки сильному дощу… Він спробував бігти, не торкаючись лапами землі… Гучний тріскіт сповістив, що на сусідній вулиці потерпіли і дерева… Коли він відбіг трішки подалі, за його спиною відпав кусок будинку та зробив чималу вм’ятину на асфальті… Інший будинок взагалі зірвався вщент. На щастя, він був далеко звідси… Собака різко звернув у більш сухий провулок… Він надіявся, що тут менше шансів загинути… Думав, доки усі водяні труби на стінах двох сусідніх домів не лопнули у багатьох місцях. Дорогу перекрили безліч фонтанів. Він на секунду зупинився. Зважив ситуацію. Вибрав нашвидко менше з двох лих. І сміливо рушив крізь водяні потоки уперед… Удари гарячої води по боках… Відсутність повітря в легенях… Крик у горлі… Біль у очах та носі… У лапі…. Ривок до виходу… Гарячий струмінь ударив по морді… Важко втриматись на ногах… Міцно заплющені очі…… Багато, багато сонць навкруги в темряві… Присмак металу та пилюки… Верх. Низ. Верх… Геть недоречне бажання вивільнитись… Запекло жахливо на пошкодженому боці… Вода повсюди… (“Дуже неприємне почуття, коли вода потрапляє у легені, блокуючи дихання. Тоді приходить ясне розуміння, що тобі кінець,” – послання фінікійського купця)… Світло попереду… Ще кілька кроків… Труба відірвалась від стіни та з шумом упала у напрямку собачої голови… Дуже швидкий рух тіла… Стрибок крізь струмінь… Лапа підігнулась… Тіло на мить зависло у повітрі й… Він кілька раз перекотився по землі та зірвався на лапи, будучи вже у безпечній відстані від водяних труб. Він озирнувся навколо. Тепер він знав, що в будь-яку мить йому щось загрожує. Тому не слід зволікати. Він побіг до виходу з провулку. Набирав швидкість. Все з більшою інтенсивністю мелькали камінці під ногами. Вибіг на ширшу дорогу. Побіг по тротуару. Прямо по курсу помітив каналізаційний люк. Чомусь відкритий. Занадто довго оббігати. Він відбіг до краю і зробив легкий поштовх задніми лапами, одночасно почувши підозрілий шум. В повітрі ледь повернув голову і помітив стовп, який падав прямісінько на нього. Встиг відчути сильний удар по голові та побачити, що сам летить глибоку темряву. Униз………………………… ……… ……………… ………………………… ………………………….. . . … .. . ………………… . . . . . ……. . . ……….. . ……. . .. .. .. . . .. . . . . . .. . . . . .. . . … . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. .. . . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . …. .. . … ……. . . .. . . . … . …. . . ……… . . ……. . .. ……………… …………………………… ……………… ……… ……………………………………………………………………………………………………………………………………… …………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………… . . ……… . ………. …………………………………………………………….. …………………………………………..
Він отямився від того, що почав тонути…. Навкруг нього цілий світ зімкнувся ТЕМРЯВОЮ, знищивши усю звичну реальність… Пес і не підозрював де верх, а де низ. Він не розумів, що відбувається. Не бачив світла. Він знав, що усе навколо заповнене чимось дуже схожим на воду, і ота рідина не давала дихати… Він завзято заборсався, усім тілом. Спробував плисти по-собачому. Без однієї передньої лапи це було важкувато… Нічого не допомагало… Що робити?!!!!!!... В унісон з панікою збільшувалась інтенсивність його рухів… Головне, щоб вода не потрапила в легені!!!!... Треба випливати… Куди?!! Де поверхня?!!!... Раптом він відчув, що рідина не стоїть непорушно, а його кудись несе потоком… Він заборсався ще швидше. Спробував рухатись за течією… Утримувати дихання було все важче… Його кудись відносило, та орієнтація все ще підводила… Тіло окутане КРИЖАНИМ холодом… Легені посилили боротьбу за ковток повітря… З рота рвався крик… В ніс набивалося все більше води!!!!!!!!!... Повітря!!!... Негайно знайти шлях до виходу (“Попливімо туди, куди нас поведе вітер,” – послання фінікійського купця)… Це ЖАХЛИВО!!! ! ! ! ! ! ! . . . . .. … Зненацька течія різко крутнула ним, розвернувши тіло ледь не на сто вісімдесят градусів… Він з переляку вдихнув… До повітряних шляхів негайно ввірвались потоки холодної рідини… Одночасно у легенях з’явилось нестерпне відчуття вологи. Очі ледь не вилізли з орбіт. Тіло закричало конвульсіями… У роді появився їдкий, дуже неприємний присмак. Мабуть, присмак смерті… Він тонув, попри всі опирання. Може, це ДОЛЯ?... Ним завзято метляло у всі боки… Почали проявлятися іскри та кольори навколо (яких він ніколи не бачив)…. Максимально близько підібралася СИЛА. Стала його обнімати… Черговий порив течії… Останній ривок задніх лап… І тут його морда висунулась над поверхнею води… На мить… Він не встиг ковтнути повітря, та зате отримав порцію надії… Відновив старання плисти… Розмірив по можливості рухи… Приготувався вирватися угору… Однак потік звичайно зробив усе по-своєму… Його потягнуло вниз. Кілька разів крутнуло по спіралі. А тоді потужним кидком виштовхнуло до самої поверхні…..
Якимось дивом він опинився на твердій землі. Промоклий і промерзлий до кісток. З повними легенями води. З повним носом смороду… Та нібито іще живий… Тіло самовільно спробувало позбутися зайвої рідини. Ці відкашлювання та корчі були вельми болючими… Мозок втратив керування над більшістю частин собаки. Принаймні він геть не відчував кінцівок… Очі з ентузіазмом кліпали і через певний час почали щось бачити. Якісь розмиті контури… Серце наче враз забуло, що таке ритмічність і теж теліпалось на межі власних можливостей. Що це? Де він опинився? Повна дезорієнтація була йому дуже відразлива, однак вона окутала його всього. Головною ціллю він поставив зорієнтуватися. Погоня продовжується… Він цілий аж ледь не підскакував від злого кашлю… Пес зрозумів свою поразку. Навіть, якщо він зараз встане і піде далі, то смертельна рана вже не дасть далеко втекти. Переслідувачка – КІШКА. Вона з ним гралася. Заганяла. Дозволяла втекти, відбігти і знову хапала… А тепер їй схоже стало набридати, і він отримав нищівного оглушаючого удару. Після нього у жертви не залишалося шансів. Лишилось лише з’їсти її, напівживу. То чого вона зволікає?… Нарешті легені звільнились до такої мірі, що можна було здійснювати невеличкі вдихи, насичуючи тіло по трохи киснем у перервах між кашлем… Ситуація вкрай складна. Саме час прощатися з життям. Але він цього не збирався робити. Пес занадто його любив. Попри усі його численні недоліки та злидні. Попри усі негаразди. Попри біль. Щойно у собаки з’явилася перша в житті мрія. Мрія жити… З шерсті стікала така кількість води, що він опинився у калюжі… Холод, здавалось, навіки скував усю сутність і уже ніколи не зникне… Він не бачив сенсу при такому розкладі боротись далі. Однак… Якщо це так повинно бути… Треба знайти у собі сили хоч на ОСТАННЮ ПРОГУЛЯНКУ… Тілу ця ідея явно не сподобалась. Воно корчилось і кашляло, й не виявляло ані найменшого бажання робити щось іще. Вони з собакою сьогодні цілий день не в ладах… Зір достатньо просвітлився, щоб можна було зрозуміти, що він знаходиться у довгому темному коридорі, де-не-де тьмяно освітленому жовтими лампочками. Посередині линув великий потік нечистот… І попри темряву, яка панувала у тунелі, тут було незвично ЯСКРАВО. Пес ще ніколи не помічав кольорів. Принаймні так, як зараз. Фізіологія не дозволяла. А тепер щось змінилось. Остання радість, чи що?.... Він спробував заставити себе заспокоїтись і непорушно лягти. Більшість органів поставились до цього вельми скептично і навідріз відмовились підкорятись. Та собака не послабив психологічного тиску на самого себе… Після гармидеру погоні у цьому місці панувала вельми приємна тиша. Тільки шум течії порушував ідилію спокою (“Цей острів міг би здатися раєм, якби наш корабель не розтрощило і ми могли вибратись звідси,” – послання фінікійського купця). Але в цьому всьому було огидне усвідомлення, що це лише маска, до того ж тимчасова… До тіла повільно-повільно повертались почуття. Судячи по розмитому, але різкому болю позаду, мабуть він зламав хвіст. Однак, не найнеприємніше подія за день… Пес згадав ще недавню мрію про озеро і ліс. Тепер ця думка здалася йому диковинною та ледь відразливою. Одна тільки згадка про те, скільки води може бути у тому озері викликала злу огиду… Кашляння поступово стихали. Вода з нутрощів вже не виходила, то тіло по інерції не бажало припиняти спроби… Повіки з кожним рухом ставали все важчими і важчими. Треба тільки їх закрити і заснути. Навічно. І цьому все важче противитись. Пес подвоїв натиск на власне тіло, бажаючи підвестись на лапи… Жовте світло лампочок легенько миготіло, видаючи приємний деренчливий звук. Воно заспокоювало підірвані нерви… В ці секунди собаці усе стало ТАК байдуже. Адже далі невідомість, що приховує завісою надто близький кінець. Завіса майже спала. Тож треба тільки остаточно її зірвати, то й навіщо далі боятись? Він втомився боятись… Шкіра через холод уже стала коцюбеніти. Досить вилежуватись!!!...
Він насилу підвів голову і роздивився шлях. Від цього різкого руху роздався багатоголосий пискіт і подалі звідси розбіглися щурі (ОГИДНІ ТВАРЮКИ… ЖАХЛИВО СМЕРДЯТЬ, ВИСКОТЯТЬ ТА СНУЮТЬ ПОВСЮДИ. ПОЇДАЮТЬ УСЕ НАВКОЛО. ДО КРИХТИ. ЗНИЩУЮТЬ ОСТАННІ НЕДОЇДКИ, ЯКІ МОГЛИ Б ПРОГОДУВАТИ НАС, СОБАК… НЕНАВИДЖУ ЇХ… ПОПЕРЕГРИЗАВ БИ ОСОБИСТО КОЖНУ ЩУРЯЧУ ГРОЛЯНКУ, ОТ ТІЛЬКИ СПРОБУЙ СПІЙМАЙ ЇХ… ЦЯ МАЛА СІРА МАСА – МІЙ ПРЯМИЙ КОНКУРЕНТ У БОРОТЬБІ ЗА ЖИТТЯ… ЇХ ТРЕБА ЗЖИВАТИ!!!!!!!). За кілька секунд всі вони зникли вдалині. Від того відчуття, що він тут був не один, стало неприємно і підкорив гнів. Чомусь це зачепило його гордість. Як ці малі потвори посміли?!... Злість пригнітила різнокаліберні процеси в організмі і направила їх на мобілізацію дещиці сил, які ще залишились… Пискотіння теж остаточно стихло у нетрях каналізацій… Раптом у голову прийшла жахлива думка. А що як щурі – її слуги? Розвідники? Її очі?... Від несподіванки та емоцій він перекотився та зірвався на свої три лапи. Коли усвідомив, що вчинив, негайно рушив вперед по коридору, бо якщо він ще раз впаде, то уже ніколи не підніметься. Тому пес віддав кінцівкам наказ рухатися. По дорозі уважно вслухався до звуків. Щось розрізнити мішало ще й гулке відлуння у коридорах, яке десятирило кожний звук… Жахливий сморід окутував усе повітря, але собаці було все рівно. Вода вкінець відібрала у нього нюх, що в даній ситуації в дечому було навіть добре… Холод уже перетворювався в МОРОЗ. За таких обставин далеко не пройти. Та це й не вимагалося. Це ж ОСТАННЯ ПРОГУЛЯНКА. Завершальний симптом СИНДРОМУ ДОЛІ. Хвороба невиліковна. Жити залишилося лічені хвилини. Треба прожити їх гідно. Погоня продовжується. Але іде до завершення.
Він повільно та м’яко ступав по холодній підлозі коридору. Із усіх сил намагаючись не звертати уваги на біль, страх, вологу та тремтіння в тілі. Намагаючись тримати від того, що залишилося в житті, якомога більше приємного. Насолоджуватися прекрасним сяйвом лампочок. Слухати заворожуючу мелодію тунельного ехо. Милуватися спокійною атмосферою. Згадувати про ліс. Уже без озера. Вільних тварин між деревами… Асоціація зробила своє підле діло. Живіт потужною хвилею в черговий раз нагадав про голод. Цього разу з такою силою, що собаку аж скорчило… Попереду у темряві, де лампочка перегоріла, пискнув і побіг якийсь черговий щур… Псові аж запаморочилося в голові. Інстинктивний, дикий голод нахлинув на його і без того надламану свідомість. У очах з’явилися кровожерні вогники. Він приготувався до переслідування і тут…
Далеко позаду почувся сильний металевий брязкіт, скрегіт, скрегіт, щось важке протарабанило і шубовснуло в воду. І полилася СИЛА... Тільки не знову! Це коло. Ні спіраль, де в центрі кінець. Зміна настроїв, емоцій та подій все пришвидшується і пришвидшуються. Скоро вони напевно злиються. І тоді напевно його не стане…ВОНА увірвалась до каналізації з усією тією могутністю, яка була у НЕЇ в запасі. Вдарила остаточно і безпощадно. Схоже ЇЇ терпіння вичерпалось… Там, ззаду, де щойно був такий тихий, мирний та спокійний тунель тепер вирувало НІЩО. Просто сама реальність у тому місці раптом перестала існувати. Мовби хтось вирізав дірку у тканині всесвіту. А дірка пустила павутину розривів навкруг… Собака зірвався з місця і помчав по коридору пріч. Ясно було, що тікати немає сенсу, однак страх не так просто пересилити. Та й стояти на місці теж не найкращий вибір… НІЩО теж стало переслідувати його, все набираючи швидкість. З голосним плюскотом розчинялась у НЬОМУ вода. З скреготом рвався метал. Оглушав гуркіт бетону, що раптом був змушений розлітатись навсібіч. Один за одним гасли жовті ліхтарі. Вони до останньої секунди життя продовжували спокійно світити, злегка помигуючи, наче кидаючи виклик ДОЛІ. Наче бажаючи допомогти… Поруч з псом миготіли стики труб, та щілини між бетонними блоками. Волога, яка донедавна була його кровним ворогом, тепер їжачилась та розчиналась позаду, однак все ще мішаючи собаці бігти… У страшенному шумі ледь розрізнялися крики та верески, що він їх вже чув досі… Усі тунелі озивалися стогоном навсібіч. Через перепад температур здійнявся вітер (або ж повернувся)… Собака посковзнувся на мокрій долівці і покотився до потоку. На щастя, якось зумів перед самою водою затормошити і, не гаючи часу, далі кинутись навтіки. Погоня продовжується.
Йому здалося, що його кличуть. Ззаду. Він не повірив. Зараз він не повірив би і самому собі. Лютувала АГОНІЯ СИНДРОМУ, що несумісне із глуздом. Його не турбувало ніщо, крім бігу, який і так близиться до логічного завершення. Вельми давив на нього холод і втома. Чекати уже недовго… Згадувалися безліч смітників та закинутих місць, в яких він провів майже усе життя. Самотність, що супроводжувала повсюди…. Тепло літного сонечка, коли лежиш на нагрітому асфальті і солодко дрімаєш. Тертя лапи об розкидану шерсть, коли ввечері вичищуєшся, відпочиваючи від пошуків харчу. Запах свіжого м’яса, линучий із-за дверей розкішно-чистої людської їдальні. мальовничий вигляд безмежно-круглого повного місяця, що так манить серед вітряної ночі та бажання бігти за ним хоч на край світу, доки очі бачать, а лапи біжать. Смак гіркуватого снігу на язиці, що летить із неба з першими морозами і так дратує, коли осідає на ніс, на морду, на вуха… Крики радісних птахів із відлигою; безмежні потоки талої води, від яких ніде сховатися. Теплий, волохатий шматок тканини, в який так любо закутуватися, лягаючи спати. Яскравий улюблений грайливо-круглий м’ячик, що було просто неможливо не покатати повсюди, як був цуценям. Як був цуценям…
Ззаду знову його покликали. Але цього разу псові здалося, що він почув голос свого колишнього хазяїна… “К.”… Він просто остовпів. Голос був настільки чітким і виразним. Навіть відлуння, що повсюди відбивалося від стін, було ну вельми вже матеріальним. Як у напівзабутих дитячих спогадах… “К.”… Собака відчув шалену спокусі обернутися і кинутись до свого рятівника – хазяїна. Він ж зовсім поруч. Тільки невеличке зусилля і… “К.”… В голові гудів свисток, яким хазяїн у дитинстві лякав його. Бігав за ним і свистів, а пес від переляку метався по всьому подвір’ю… “К.”… Це просто – кинутися до раптового променя світла, до надії, що було й померла… Садові ножиці, які так приваблювали своїм блиском, але об які він умудрився порізати собі язик і хазяїн водив його до високого чоловіка у світлому халаті… “К.”… Докірливий погляд мами хазяїна, коли собака стягав кусок риби із хазяїнового сандвіча… “К.”… Інстинкт повелів йому послухатись прямого чіткого наказу господаря. Його оклику точніше,… Страшні капці хазяїнового батька, які він намагався загризти, і якими тато бив його щоразу, як бачив це… “К.”… адже він все ж свійська тварина… Кошик, у якому він щоночі спав і у який ховався, коли надворі лютувала гроза… Підневільним він народився, підневільним ріс, таким і залишиться до кінця віку, хоч би що… (“Хазяїне, ми втратили ще одного раба,” – послання фінікійського купця)… Чіткий запах крота, який вирішив оселитися у садку, ззаду будинку. Він пів-саду перекопав, однак тварини так і не докопався… Тож пес повільно став обертати голову назустріч своєму рятівникові… “К.”… Дивний голос незрозумілого ящика, що стояв у вітальні. На передній частині ящика миготіли картинки і лунав підозрілий шум… “К.”… Розмірений голос хазяїна, коли той вранці йшов кудись з рюкзаком на плечах… Він повернув шию якомога більше назад і… “К.”… побачив… “К.”… Велика пара сумок у коридорі у той день, коли хазяїн пішов назавжди… позаду себе суцільну стіну НІЩО…
Ніколи живій істоті не траплялося стикатися з чимось страшнішим за ВІДСУТНІСТЬ, яка завжди ототожнювалась із НЕВІДОМІСТЮ та ТЕМРЯВОЮ (що по суті і є ВІДСУТНІСТЮ світла). Це видовище здорова свідомість відмовлялась сприймати, зате це не заважало дикому страху впиватися смертоносними пазурами у душу тварини… Собака хотів було заціпеніти. Хотів було моментально померти від шоку. Від розриву серця. Але щось незрозуміле підказало, що не варто цього робити. Краще не замислюватися над побаченим, а дременути подалі… Ця СИЛА, яка постала перед невинною жертвою і була вірусом СИНДРОМУ. Збудником жахливої хвороби, яка нікого ще не обминала. Хвороби під назвою ДОЛЯ. Цей вірус заражав і спотворював усю реальність жертви, поступово вбиваючи її. У випадку собаки сталося ускладнення. Схоже, із летальними наслідками… І ось тепер вірус відкрито показався перед ним. Уже без зайвих масок чи костюмів. Оголивши лице ката на церемонії страти. Сокира піднята. Один невимушений рух і… Він побіг. Не контролюючи нічого. У гру ввійшли надто солідні гравці, щоб зберегти владу хоч над чимось, навіть наймізернішим. Пес підкорився волі сильнішого. СИЛІ це не сподобалося. І ВОНА вдарила, зруйнувавши все, що було по прямій лінії. За мить до того, як собака звернув за ріг каналізаційного вигину… Погоня продовжується… Коли в крові СУЩОГО концентрується завелика кількість вірусу, відбувається крововилив. Організм задля самозбереження викликає згортання, знищуючи найбільш заражені клітини, щоб врятувати інші. Принцип меншого зла… СИЛА ривком заполонила зруйнований простір… Некроз буття, згортання реальності… Вивіреним рухом стерла те, що ще недавно було міською каналізацією… А тим часом пес біг, біг не тямлячи що діється. По боках мелькали металеві труби, під кроки потрапляли щурячі кістяки, траплялися драбини і світло крізь решітки на стелі. Повсюди потоки води. Згущена важка атмосфера дуже гармонійно доповнювали ті емоції, що вирували у його серцю. Фактично, крім емоцій у його серці нічого й не лишилося. Навіть удари зливалися у один протяжливий крик. Дуття рідкого вітру проходило крізь тіло, лишаючи всередині тільки холоднючий страх. Десь у зовнішньому світі панувала блискавка та грім… От халепа! Попереду його тунель розходився на троє. Це його не зупинило. Ні на секунду не завагавшись, він вибрав крайній лівий хід і продовжив рух у тому напрямку…
Поворот вліво… Що ж він коїть? Навіщо ця боротьба? Може це й буде безболісно?... Прямо, прямо, прямо… Діло принципу. Завершити усе до самого кінця. Байдуже яким він буде. Потрібна логічна кінцівка. Крапка. Фініш… Поворот вправо… А сенс? Куди подівалася логіка?... Ха, інстинкт самозбереження. Та він дурний як пень. Його тут непотрібно. Знищити його!... Прямо, прямо… Честь, гідність мисливця. Або ти вполюєш, або вполюють тебе. Погоня продовжиться до моменту тріумфу. Жертва ЗАВЖДИ, незалежно від свого бажання, виконує покірно задану роль. Вона може тільки КРАСИВО підіграти… Поворот вліво… “Честь”… Тільки слова. Та й ніякий К. не мисливець! Звичайний виходець з підворітні, не здатний ні на що, окрім як порпатись у смітниках та підбирати недоїдки… Прямо, прямо-препрямо… Не правда. Він може доказати, що прожив досі недарма! Якщо й не зробив нічого значущого при житті, то хоч помре гідно… Він тікатиме, доки буде можливість. Він кине виклик… Поворот різкий наліво…
Глухий кут. Схоже натікався він… Собака підійшов до стінки, в яку входили усі труби, обдивився, обнюхав по-можливості її і… завалився без руху на низ. Повне і безповоротне виснаження нарешті настало. Пекельний голод та кілометри пройденого шляху нанесли остаточного удару по вистражданому тілу… Його можна уже практично назвати трупом. Принаймні СИНДРОМ почав відключати життєво важливі зв’язки із світом. Погоня закінчилася… (“Не їжте мене, я не смачний!” – послання фінікійського купця)… Зараз тільки лежати і покірно чекати СИЛУ. Це жорстоко! Від такої думки собаці стало вельми гірко та образливо. З горла вилізло щось схоже на гарчання. Він звик до всього, але тільки не до бездіяльності! Невже ДОЛЮ неможливо відвернути?! Його б воля, він би взагалі її знищив!! Кожен з нас живе у клітці із зв’язаними очима та важкими кайданами і навіть не здогадується про це!!!!! Чому так?!!!!!!!!!!!..... Пес зробив останній в житті рух: він повернув голову назад до повороту. Звідти чулися звуки линучої сюди хвилі НІЩО… (Н Е Н А В И Д Ж У !!!!! ЦЮ СИЛУ!! ВОЛОДАРКУ НАГАЙКИ ТА ЛАНЦЮГІВ!!!! РАБОВЛАСНИЦЮ ВСЬОГО СВІТУ!!!!! НІЩО В СОБІ, ЯКЕ НЕМОЖЛИВО ЗНИЩИТИ, БО ЙОГО НЕМА!!!!! НЕНАВИДЖУ, БО ВОНА ПОЗБАВЛЯЄ ВСІХ ІЛЮЗІЙ ТА МРІЙ. ВОНА Є ГОЛА ПРАВДА. НЕНАВИДЖУ ЇЇ ЗА КОТЯЧИЙ МАНЕР ПОКАЗУВАТИ КІГТІ ВЖЕ ТОДІ, КОЛИ ЗАХИСТИТИСЯ НЕМОЖЛИВО!!!!!!! ВОНА Є ПОТОКОМ, ЯКИЙ НЕСЕ ДО ВОДОПАДУ, ПРОТИ ЯКОГО ПОПЛИВЕШ, АЛЕ КОТРИЙ ДАСТЬ ЛИШЕ ЗАГИБЕЛЬ, І ЗА ЦЕ Я ЇЇ НЕНАВИДЖУ!!!! Я НЕНАВИДЖУ ЇЇ ЗА ТЕ, ЩО ВОНА Є ПОТОКОМ, ВІД ЯКОГО НЕ СХОВАЄШСЯ, КУДИ Б НЕ ПІШОВ!!!! Я НЕНАВИДЖУ ЇЇ ЗА ТЕ, ЩО ВОНА Є ХАЗЯЇНОМ, АЛЕ ВОНА МЕНЕ НЕ ЛЮБИТЬ!!! Я НЕНАВИДЖУ ЇЇ ЗА ВСЕ, ЩО ВОНА СЬОГОДНІ ЗІ МНОЮ ЗРОБИЛА. А ОСОБЛИВО ЗА ЦЕ ВІДЧУТТЯ БЕЗПОРЯДНОСТІ. МЕНІ ЦЕ ЗОВСІМ НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ, ТА Я СПОВНЕНИЙ НЕНАВИСТІ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!)… Він оскалив зуби і голосно загарчав. Сила за поворотом зробила щось приблизно схоже. Назад собаці уже не відступити, тому він варто виявити усю наявну сміливість. Ось вона, смерть. У же нічого не зробиш. Треба гляну їй назустріч. Вступити в ОСТАННІЙ БІЙ, що завершить ОСТАННЮ ПРОГУЛЯНКУ. Відкинувши страх. Відкинувши холод. Відкинувши біль. Відкинувши розум. Відкинувши правду. Відкинувши ліки. Залишивши тільки злість та сміливість. Честь. Гордість. Та гострі зуби. Що тепер має значення? Пан, або пропав. Зі щитом, або на щиті. Зверху чи знизу. Головне це спроба. Він не підкориться. Він не буде рабом. Він стане вільним псом!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Раптом світло у тунелі погасло. Все поглинула мряка. Собака не встиг відреагувати. Він застиг з виразом нападаючого. Так і залишився до кінця свого життя, що настав за мить. Він пішов з свободою на губах. З войовничістю на зубах. З рішучістю в очах. Він помер так, як ніколи не жив. Він помер спартанцем, хоч жив фінікійським купцем, заради поживи. Він помер заради лісового озера. Він помер, як ВОВК… Бо з-за повороту хлинуло НІЩО і собаці відкрилося…
Останній далекий удар блискавки.
Погоня закінчилась.
СИНДРОМ ДОЛІ зупинив нарешті серце його існування.
МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я ПОПЕРЕДЖАЄ
Синдром Долі поруч
АНТИДОТУ НЕМАЄ!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240827
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 13.02.2011
автор: M.E.(nachtigall)