А крапля краплю доганя.
А гілка гілочку колише.
Хвилина вічність зупиня.
Диктує серце - ручка пише.
***
Брехні безмежжя усмішку химерить.
Повір їй, щоб з'єднати самоту
А сонце осіває вже не ту,
А іншу ніч, й собі на спогад ксерить.
***
Моєї болі білий віхоть
І слів правдивих тишина
Впилися скалкою під ніготь –
І проросли, бо вже весна
***
І знов з асфальтом крапельки цілуються.
Біжить за мною по калюжах тінь.
Бува, мені думками не віршується,
Але ніколи думати не лінь.
***
Листя скрутить жовті губи в трубочку –
Листя скрутить в трубку тишину.
І книжки старі сховає тумбочка,
Також зачекавшися весну.
***
І цілі столи паперів!
І мудрість - газетні шпальти.
Вам треба іще призерів,
Щоби не відкрити карти!
***
Твоя душа вже стала на коліна,
Щоб, як жебрачка, випросить любов.
Мене нема (хоча була нетлінна!).
А ти? Запізно в істину прийшов.
***
Пам'ятаю гарячість хвилин,
Що пливуть полином за водою.
Що ти був, що ти був за один,
Що не можу розлитись з тобою?
***
Здрастуй, мій теплий смутку,
Зоре моя солона!
Тихо. Біжить маршрутка
У надвечірній спомин
***
Що тобі написати, доле,
Як у відповідь зло мовчань?!
Ти хоч словом мене порань.
Не мовчи, не мовчи ніколи!
***
Я вірю у синтез руки і волосся.
Я вірю у синтез води і коралу.
Та я не повірю у те, що збулося.
Й не вірю у те, що би збутися мало.
***
Я всі куточки неба облечу,
Хоча, що буде далі, я вже знаю.
А вітер знов запалює свічу,
Свічу тому, кого я покидаю
***
"Придумай мені алібі, придумай
На пів мого змарнованого раю, " –
Я прошу Бога... І уже не знаю,
Про що Він, людство створюючи, думав.
***
Ти любиш мене, любиш мене, любиш,
Як світанковий чай із полинів.
Не зрадиш, не уб'єш і не загубиш,
Інакше б ти давно вже загубив (?)
***
Не вбивай мене, ні. Хай сто раз буду варта я смерті,
Нехай злість ворогів повиколює очі сердець.
Тільки згадка твоя допоможе мені не померти.
І не буде кінця, бо життя - це уже наш кінець.
***
Плакали книжки сторінками,
Плакали букви в рядках.
Ми були просто хвилинками
В часу могутніх руках.
***
Ми злиті в статую одну.
І хтось приніс пожовклі квіти.
Вже у підніжжя наші діти
І в дубову бавляться труну
***
Подаруй мені ім'я своє.
Знаєш, зорі брехати не вміють.
Ти для мене - остання надія,
Ти - спасіння єдине моє.
***
А коли ми нерозлучні, то з тобою буду завжди.
А коли ми нерозлучні, не боятимусь неправди.
А коли ми нерозлучні - я по-іншому не вмію, -
А коли ми нерозлучні, розлучити не посміють
***
Я напишу на листочку неба
І колись, напевно, відішлю
Ті листи, в яких я так люблю
Мріяти й молитися за тебе
***
Я придумаю тебе на одну лиш мить.
Я придумаю тебе, як вона заспить.
Бо таких уже нема тут, поміж людьми.
Де лишилася зима - там уже не ми.
***
Покручені пальці безлистого міста
Підносяться вгору в пучечку долоні.
Прийшли? А потрібно було би прилізти
Змією чи тінню на тлі підвіконня.
***
Плесни моїй хвилі в долоню
Свого голубого тепла!
Ти дуже втомився, мій коню,
А я ще життя не пройшла.
***
І бичують вітрів вітряки...
І руки за мене підносить...
І питають тривожно зірки:
- Може, досить?
-Та ні, ще не досить!
***
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240778
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.02.2011
автор: Світлана Нестерівська