БРЕХНЯ ВО СПАСІННЯ (Із циклу "Провінція")

Любимо  ми  подискутувати,  там  де  й  дискутувати,  здається,  немає  про  що.  От  хто,  скажіть,  з  розумінням  поставиться  до  ситуації,  коли  його  обдурили?  Ну,  хай  ще  у  чомусь  не  геть  важливому,  та  й  то  прикро.  А  якщо  вже  в  чомусь  вкрай  життєво  необхідному,  то  тут  -  і  гнів,  і  образа,  й  бажання  розібратись  із  брехуном  по  повній  програмі.  Чого  там,  скажете,  розбір  питання  влаштовувати,  коли  й  так  все  зрозуміло:  брехня  це  -  гріх.
Так-таки  так.  Коли  дурять  нас,  коханих.  А  головне  -  чесни-и-и-х!  Коли  ж  доводиться  нам  самим  казати  комусь  завідому  неправду  (бачте,  навіть  слово  змінилось:  коли  нам  -  то  брешуть,  а  коли  ми  -  то,  м"якенько  "змушені  казати  неправду"),  то  тут  дискусія  на  тему  брехні  виявляється  не  такою  вже  й  зайвою.  Бо  буває,  виявляється,  й  брехня  во  спасіння.  Є  про  що  поговорити.
У  моєї  сестри  проблеми  із  сином-підлітком.  Хлопець  бреше.  Бреше  всім  і  постійно.  Причому,  брехня  ця  -  наскрізь  шита  білими  нитками,  її  видно  відразу,  і  нікого  ні  разочку  малому  не  вдалося  обдурити.  Однак,  він  все  одно  бреше.  Придумує  собі  хлопчина  цікаві  життєві  пригоди,  моделює  в  уяві  й  видає  за  дійсність  різноманітні  нестандартні  ситуації.  І  розповідає  всім  охочим  слухати  так,  наче  все  це  відбулось  насправді.  Виключно  талановито  придумує  нові  технічні  й  наукові  винаходи.  Знаходить  собі  родичів  то  в  Америці,  то  у  Німеччині.  Словом,  живе  у  якомусь  нереальному,  вигаданому  собою  ж  світі.  Пацана  не  зупиняють  ні  материні  докори,  ні  розмови  про  те,  що  брехати  не  можна,  ні  насмішки  слухачів  його  постійних  побрехеньок.  Він  продовжує  брехати.  Власне,  ця  проблема  не  виникла  зненацька  у  підлітковому  віці.  Вона  була  вже  давно,  майже  від  того  часу,  коли  малий  навчився  розмоляти.  Але  на  неї  не  дуже  звертали  увагу.  Так,  час  від  часу  покрикували,  часом,  коли  траплявся  "перебор",  давали  пару  раз  ремінцем  по  м"якому  місцю.  А  здебільшого,  просто  сміялись:  "От  вигадник,  мабуть,  письменником-фантастом  буде!".
Йшли  роки  й  ці  брехні  стали  неабияк  турбувати,  ба,  навіть  дратувати  рідних.  Бо  побрехеньки  малого  пустуна  й  брехня  підлітка,  що  таки  володіє  інформацією  про  те,  як  воно  насправді  є,  -  це,  як  кажуть  в  Одесі,  дві  великих  різниці.  І  мати  з  бабусею  забили  тривогу:  біда,  думали,  переросте,  а  воно  все  гірше  й  гірше!  Порад  отримали  багато:  і  про  реакцію  на  розповіді  (щоб  не  потурати  тобто),  і  про  більш  строге  припинення  всякого  намагання,  і  про  те,  що  не  треба  вислуховувати,  а  просто  йти  геть.  Не  дурні  поради,  й  не  зайві.  Тільки  на  мою  думку,  трохи  поверхові.  Я  взагалі  останнім  часом  дуже  скептично  ставлюсь  до  самої  практики  давати  комусь  пораду.  Намагаюся  керуватись  біблійним:  "вийми  спочатку  зі  свого  ока  колоду,  тоді  й  навчатимеш,  як  вийняти  скалку  з  ока  ближнього  свого".  Проте,  з  питань  брехні  -  я  експерт.  Ні,  не  як  психолог,  яким  не  є  й  ніколи  не  була.  Як  той-таки  малолітній  брехунець,  що  у  дитсадку  годинами  розповідав  дітям  страшні  казки,  а  вихователі  раділи  -  є  час  трохи  перепочити.  Ідучи  тернистим  шляхом  викорінення  із  свого  життя  найменших  паростків  брехні,  розумієш,  як  у  реальному  житті  усе  заплутано  й  непросто.  Тут  навіть  ременем  по  дупі  -  не  аргумент.
Сестра  моя  розлучена  з  чоловіком.  Пішла  з  його  дому  з  сином  і  чемоданом,  все  залишила.  Коли  жінка  забирає  тільки  дитину  й  одяг,  усім  зрозуміло,  що  дістали  її  до  живих  печінок.  Бо  інакше  ображені  дружини  намагаються  хоч  чимось  дітей  забезпечити,  коли  у  самих  життя  не  складається.  Проте,  всім  очевидно,  що  розлучення  не  трапляються  знічев"я.  Це  ще  коли  дітей  немає,  то  може  жінка  чи  чоловік  психувати:  все,  йду  до  мами!  Коли  ж  є  діти  -  терплять  довго.  Терпіла  й  сестра.  І  сварки,  й  рукоприкладство,  й  приниження,  й  пиятику.  Як  то  кажуть,  до  останнього  -  подружньої  зради.  У  "боях"  про  малого  сина  забули.  А  у  дітей  немає,  знаєте,  звички  щодня  жити  у  пеклі.  Як  немає  правила  вибирати,  кого  більше  любиш  -  маму,  чи  тата.  І  от  якогось  дня  (боюсь,  що  катастрофічно  давнього)  дитина  почала  противитись  нестерпному  реальному  положенню  речей  -  і  вигадала  собі  інший,  кращий  світ,  де  немає  "військових  дій"  між  мамою  й  татом,  де  є  любов,  увага,  турбота.  І  пішов  малий  жити  у  той  світ,  все  частіше  випадаючи  з  реальності.  Я  розмовляла  з  ним,  вислуховувала  його  фантазії,  говорила  про  реальний  світ  -  часом  суворий,  часом  жорстокий,  у  якому  все  одно  є  Бог,  який  нас  любить  навіть,  якщо  ми  брешемо.  Проте,  на  душі  було  важко.  Не  знаю,  чи  зможе  мама  дати  цій  дитині  стільки  тепла,  стільки  любові,  щоб  йому  захотілось  оселитись  назавжди  тут,  у  нашому  з  вами  непривітному  й  холодному  для  самотнього  дитячого  серця  світі.  Прикрасити  дитині  світ  новими  цікавими  знаннями,  вміннями,  враженнями  та  задоволеннями  набагато  складніше,  ніж  врізати  ременем  по  дупі,  накричати,  чи  відмовитись  слухати.  А  ще  ж  робити  це  треба  не  раз  чи  два  -  щодня,  роками.
Усі  ми  родом  із  дитинства.  І  коріння  нашої  звички  брехати  -  чи  то  виправдовуючись,  чи  прикрашаючи  дійсність,  чи  з  бажання  покрасуватись  -  саме  там,  у  дитинстві.  В  основі  брехні  найчастіше  лежить  страх.  У  вихвалянні  -  страх  бути  недооціненим.  У  виправдовуванні  -  страх  покарання.  У  пристосуванстві  -  страх  залишитись  одиноким.  У  наклепі  -  страх,  що  хтось  обійде,  підсидить,  обставить.  У  пліткарстві  -  страх  бути  найгіршою  людиною  у  світі.  Ну,  що  скажіть  мені,  керує  прийомними  батьками,  що  брешуть  взятій  у  дитячому  будинку  дитині,  що  вони  рідні?  Звичайно  ж  страх,  що,  знай  дитина  правду,  любитиме  маму  й  тата  значно  менше,  а  то  й  кине  у  старості.  При  цьому,  аргументів  на  користь  такої  брехні  -  сила-силенна!  Я  вам  більше  скажу,  держава  заохочує  таку  брехню  всілякими  секретами  у  питаннях  усиновлення.  І  люди  будують  на  брехні  майбутнє  своєї  дитини,  не  задумуючись  над  тим,  що  на  страху  ще  ніхто  нічого  путнього  не  збудував.  Будується  добре  на  любові.  А  любов  потребує  мужності  й  правди.  Без  цього  вона  не  живе.
-  У  всякої  хатинки  -  свої  Маринки,  -  казала  моя  бабуся,  розповідаючи  історії  про  наші  сімейні  таємниці.  Не  розповіла  тільки  найголовніший  секрет:  про  те,  ким  були  мій  дід  -  націоналіст,  що  загинув  у  Велику  Вітчизняну,  й  прадід  -  уманський  священник,  розстріляний  у  39  році.  Я  дізналась  про  ці  секрети  аж  тепер,  коли  моя  мама  знайшла  свого  дядька  -  дідового  рідного  брата,  що  загубився  ще  під  час  війни.  Із  двоюрідним  дідом  бачились  ми  всьго  раз,  але  я  цього  ніколи  не  забуду.  Бо  його  життя  -  страшна  трагедія,  збудована  на  брехні.  Він  навіть  біографію  собі  нову  вигадав,  щоб  ніхто  правди  не  дізнався,  так  і  прожив  -  вигадані  батьки,  вигадана  сім"я,  -  наче  не  своє  життя.  Тому  моя  бабця  його  й  не  знайшла,  так  і  померла,  не  знаючи,  що  він  вижив.  Нещодавно  діда  не  стало,  разом  із  ним  пішла  в  небуття  добра  шматина  історії  мого  роду,  яку  я  вже  ніколи  не  почую.  А  все  через  наші  "хатні  Маринки"  -  велику  сімейну  брехню.  От  тоді  й  було  прийняте  рішення,  що  віднині  не  існує  доброї  й  поганої  брехні.  Брехня  -  є  брехня  -  це  гріх,  кара  за  нього  -  смерть.  У  Бога,  знаєте,  немає  гріхів  "на  п"ятірку"  й  "на  двійку":  оцей  страшний  гріх,  а  оцей  -  нічого,  можна  пропустити.  Життя  мого  діда,  що  запивав  свій  страх  горілкою  і  тримав  на  похваті  заховану  серед  величезної  бібліотеки  стару  найпершу  рукописну    автобіографію  (щоб  бува  чого  не  переплутати)  -  яскрава  для  мене  тому  ілюстрація.
Моя  подруга  Надія  померла  недавно  від  онкологічного  захворювання.  Не  врятували  ні  найновіші  ліки,  ні  операція.  І  якось  так  трапилось,  що  сердобольний  лікар  після  операції  сказав  тільки  рідним  про  те,  що  справа  майже  безнадійна.  А  Наді  не  сказав.  Не  сказали  й  рідні  -  чи  пошкодували,  чи  злякались,  чи  язик  не  повернувся.  Рік  ще  жінка  ходила,  а  коли  злягла  й  дізналась  про  те,  що  діти  й  чоловік  від  початку  знали,  що  скоро  кінець,  довго  плакала.  Я  втішала,  казала,  що  то  з  любові  її  пошкодували,  не  хотіли  засмучувати,  думали,  може  -  помилка.  А  вона  знай  повторювала  своє:  "Якби  я  знала,  що  кінець  так  скоро,  зовсім  би  не  так  той  рік  прожила!"  І  справді,  думала  я,  можливо  вона  б  сказала  рідним  більше  про  свої  почуття,  щось  би  їх  навчила,  покаялась  би  перед  Богом.  Та  час  пішов.  То  чи  добре  діло  зробили  родичі  моєї  подруги?  А  лікар?  Старий,  мабуть,  був.  Молодші  тепер  сміливіші,  більше  кажуть  правди.  Здавалось  би,  як  правди  більше  стало  у  лікарів  (бо  термін  "брехня  во  спасіння"  вигадали  саме  медики),  то  і  любові  більше,  адже  вона  виростає  з  правди.  Але  -  не  факт!  Черствості  більше  -  це  факт.  
Правду  у  складних  життєвих  випадках  говорять  із  великої  любові.  Або  з  байдужості  до  чужого  болю,  бо  правда  болить.  Брехати  легше.  Напрягатись  не  треба,  конфліктувати,  бути  принциповим  і  відстоювати  до  кінця  свою  позицію.  Проте,  люди  кажуть:  брехнею  світ  перейдеш  -  та  назад  не  вернешся.  Є  дорога  пряма,  але  терниста,  вона  -  до  щастя.  А  є  широка,  гладка,  накатана  -  до  погибелі.  Яка  з  них  -  брехня,  а  яка  -  правда  -  коментарів  не  потребує.
22.09.2009

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240721
Рубрика: Нарис
дата надходження 13.02.2011
автор: alla.megel