Я зустріну Тебе…
А ти стоятимеш, такий як і колись – рідний та важливий для мене. Підійду якомога ближче, намагаючись побачити у тобі свою тодішню долю. Шукатиму її у кожній цяточці твого обличчя, знаходитиму її у світлі твоїх очей, леліятиму її у теплоті твого голосу!
А ти стоятимеш , міцно тримаючи ту що поруч за руку, і щось тихо шепотітимеш їй на вухо. Ви дзвінко засмієтесь. Ваші голоси немовби зіллються в одне ціле, щось велике, непідвладне цілому світові…У цей момент відчую щастя,що забринить у ваших голосах, та разом із ним вирветься і мій, так щільно, здавалось, запакований роками біль.
Я буду зовсім близько, та Ти не помітиш Мене…
Чому життя знову дозволить нам зустрітись?
Не знаю, як опинюсь перед тобою, лише пам’ятатиму вираз твоїх очей…Ти дивитимешся на мене так, наче перед тобою стою не я, а привид! Якось мимоволі випустиш її руку…
Я шукатиму себе у безодні твоїх зіниць, потім ненароком погляну на Неї, на твою тремтячу руку, що знову потягнеться до її, усміхнусь…і зникну, зникну на завжди із твого життя!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240547
Рубрика: Присвячення
дата надходження 12.02.2011
автор: Та,що любить дощ