«Кухарка зможе керувати державою», – давно забута цитата забутого, на щастя, вождя. Чим більше заглиблюєшся у зміст висловлювання, тим більше розумієш закономірність наслідків такого управління. Чого ж дивуватись, що у спадок від партії кухаріату ми отримали країну-розвалюху, кухню, де у холодильнику вішаються голодні миші. Кухарка – не професія, а психологія. Люди з психологією кухарок управляли державою, саме тому таким важким і небезпечним є наше «розлучення» із СРСР, що канув у минуле. Вони керували наукою, і саме їм ми завдячуємо перерозвиненим «провійськовим» напрямком і недорозвинутою, наприклад, медициною. Вирішували, як і чому вчити дітей, тому у школі на уроках біології і досі вивчається теорія походження людини Дарвіна, про яку сам сер Чарльз сказав у кінці життя «маячня». А тих, хто був не згоден, відправляли з очей подалі: у психушку, у ГУЛАГ, а то й ... Те, як ми зараз живемо, те л...но, із якого потроху вибирається країна – спадщина диктатури кухаріату. Воно, може, й швидше можна було б вилізти, однак кухарська психологія – річ живуча, нею, як гниллю просякнуте наше буття, вона гальмує рух вперед, заважає вільно дихати і мислити.
Нещодавно, підвозячи мене з роботи додому на новенькому «джипі», мій знайомий (кандидат економічних наук і бізнесмен) голосно посигналив літньому не дуже ошатно вбраному чоловікові.
- Мій сусіда, – відповів з усмішкою на мій запитальний погляд, – щиро вважає, що на «джипах» можуть їздити тільки злодії або вбивці.
- Але ж ти нікого не вбив?
- Та я і не крав, – сміється, – однак переконати не зміг, як не намагався.
Ось Вам, шановний читачу, принцип психології кухаріату №1: бізнесмен дорівнює злодій, заможний бізнесмен – вбивця. Спробуйте переконати такого собі «кухаря» чи «кухарку» в тому, що статки можна мати цілком законним, так би мовити, мирним шляхом. Після надцятого аргументу, присягаюсь, вам прийде на ум цитата з Біблії про бісер та свиней.
Молода сімейна пара Коваленків (назвемо їх так) має одного гарненького розбишакуватого малюка. Дитинка росте під наглядом мами і двох закоханих бабусь у повному матеріальному достатку. Однак, сімейство вирішує у два з половиною роки віддати дитинча у садочок.
- Навіщо? – питаю, – у вас що глядіти нікому?
- При чому тут «глядіти нікому»? – дивляться на мене, як на дурненьку, – дитині потрібен колектив.
Навіщо? Хто сказав? Де логіка? Маленькій дитині потрібні тато і мама, – ось це логічно.
Ось Вам і принцип кухаріату №2: усі повинні збиватись у зграї, пардон, колективи. Бажано ще однаково одягнутись, ходити строєм і співати патріотичних пісень, – такий собі тотальний піонерський табір. Чи не піонерський… Наступним етапом, звичайно, буде стинання голів усім, хто «не в ногу». Індивідуальність серед «кухарів» суворо заборонена. А я дивлюсь на листячко на дереві, на хмари в небі, на квітки на леваді і не знаходжу двох однакових екземплярів, – все – у одному, ексклюзивному, все по-своєму гарне і цінне. Отже, напрошується висновок, Творець тяжіє до індивідуальності. А хто тоді – до уніфікації?
Дві сусідки у маршрутці розмовляють про вступ дітей у вузи. Одна запитує:
- А Ваша куди?
- Та куди там поступати?! – обурюється друга, – у нас же ні зв’язків, ні грошей. Зараз же без блату та хабара нікуди не проб’єшся, згодні? – це вже до мене.
Ні, не згодна! Тільки цього року троє близьких мені дітей вступили до гарних Київських вузів на бюджет без хабара і блату, – учились у школі відмінно.
Уловили принцип кухаріату №3? Для того, щоб чогось досягти у житті потрібен блат і хабар. Якщо немає блату, нічого й пхатись: старатись, учитись, ризикувати, прагнути чогось кращого. Яка гарна «відмазка»! Нею можна виправдати лінь і небажання прикладати хоч якісь зусилля, щоб зробити своє життя бодай трохи кращим. Ще чого! Це «власті», президент, рада повинні робити наше життя гарним, ситим, зручним, – а від нас нічого не залежить.
Розформовуючи свій невеличкий трикотажний цех, моя знайома запропонувала малозабезпеченій сусідці з трьома малими дітьми в’язальну машину хорошої фірми. Грошей не просила, поставила умову: я дам нитки, а ти зв’яжеш певну кількість чоловічих шапок (в’язати я навчу безплатно) – і машина твоя – можеш заробляти, та й дітям одежину зв’яжеш. Сусідка подумала і відповіла «ні». Бо вона підрахувала (увага!), що, продавши ці шапки, моя знайома виручить за них більше грошей, ніж коштує машина. Випадково розмову почула інша сусідка і попросила віддати апарат їй на тих самих умовах. Своє рішення пояснила так: потрібну кількість шапок я зв’яжу за два місяці, а на таку машину не зароблю й за два роки. Ось Вам принцип кухаріату №4: «кухарі» завжди рахуватимуть ВАШІ гроші. Тоді як нормальним людям властиво рахувати свої.
У нашому місті (не скажу «за всю Одесу») дуже важко знайти гарного продавця. Навіть, якщо зразу людина взялась добре працювати, згодом наступає такий собі «облом». Я розповіла одній симпатичній продавщиці, як би можна було зробити виторг у магазині більшим, і почула у відповідь:
– Вони й так НА МЕНІ добрі грошики заробляють!
Моєму здивуванню не було меж, адже господиня платить цій жіночці набагато більше, ніж заробляють продавці у нашому місті. Тим більше, я прекрасно знаю, як потрібно працювати господині, щоб заплатити таку зарплатню вчасно. При всій моїй симпатії до продавщиці (хоч ця симпатія після останньої розмови й поблякла), тут має місце наступний, №5, принцип «кухарів» і «кухарок»: при будь якій оплаті його праці, кухаріат завжди почуває себе експлуатованим. По барабану «кухарці», де беруться ті гроші, які вона отримує щомісяця при будь якому розкладі бізнесу господарів, вона завжди буде переконана, що саме вона своєю «важкою», «непосильною» (бо, погодьтесь, мало кому по силах випити за день вісім - дев’ять кружок «мак кави») працею годує мироїдів – хазяїв. Переконати, що все відбувається навпаки так само неможливо, як у випадку із «джипом». Невдячність – типова риса кухаріату.
Кожного ранку, йдучи на роботу, я зустрічаю на вулиці одного бомжа. Він ще молодий. Жахливо вбраний і на вигляд досить злий, суне пару пакетів із пляшками й страшенно лається. Зрозуміло, хочеться обійти його подалі і пошвидше. А от сьогодні я вперше прислухалась до того, що він говорить сам до себе. Вжахнулась, з якою ненавистю і якими словами він кляне тих, хто позалишав пляшки. При чому, хоч він і допиває недопите, найбільше він ненавидить тих, хто залишає пляшку напівпорожньою. Я подумала собі: по логіці кухаріату, ця людина зла, бо голодує і не має де жити. А по логіці нормальній? Може, тому що цей чоловік такий злий і ненависний, йому й ніде жити, нічого їсти і ніхто його не любить?
Ми такі злі, тому що голодні і бездомні? Чи наша не облаштованість у цьому житті – результат нашого «кухарського» образу мислення? Ось де питання!
P.S. Термін «диктатура кухаріату» належить російському поету Євгену Євтушенко.
29.05.2009
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240216
Рубрика: Нарис
дата надходження 10.02.2011
автор: alla.megel