Я вчора, як німий, чекав дзвінка від тебе,
До Пантеону ввів, мов у сенат коня,
Всесильний телефон, принісши йому требу –
Свій послух самоти в жаркій пустелі дня.
Та як не заклинав, він був глухий до мене,
І з мозкової хмари у грозовій пітьмі
На все їх боже плем’я перуном звівсь скажено
Мій грім, мій лютий грім, коли я зрозумів,
Як довго він мовчить, цей богородний демон,
Либонь, поговорив з тобою сам тихцем.
Я увірвусь в ефір, вхоплю його за клеми,
Я вирву мікрофон, і все, що знав про це,
Він голосом моїм освідчить преді мною!
Й на хвилі всіх богів своє серцебиття
Я передам тобі, моя богине Хлоє,
Щоб билося у нас одне на двох життя,
Бо тільки разом ми – живі й самодостатні,
Взаємним не обтяжені тяжінням тіл і душ,
І цей телевівтар не може справжнім стать нам,
Коли віки і зорі для нас зіграли туш.
Розчинений в тобі, я відчуваю Всесвіт,
І голос твій у венах живлющим джерелом,
Мов предковічний поклик, впадає в синь небесну,
Якої птах кохання торкається крилом.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=237842
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.01.2011
автор: Богдан Ант