Я часто, дуже часто плачу.
Здається, що сльозами лиш живу.
Як паде світ, щоденно бачу,
І Бога за прощення всіх молю.
За прощення молю і зневажаю
Отих людей, що коять самосуди.
В лице їх особисто я не знаю,
Та знаю, не тварини ми. Ми люди.
Життя Бог дав, і він хай забирає.
Навіщо катувати, принижувати, гнобити?
Як тяжко, коли матір дитя своє вбиває,
Йому у цьому світі ще б жити і жити.
І діти, коли батька у землю заривають
Поскорше, щоб отримати усе його майно.
Скільки ночей не спав, цього вони не знають.
Зарили тебе тато. За що? За все добро.
А, бабця. Скільки їй лишилось в світі жити.
Ще рік чи два. А може навіть й ні.
Лишив тебе онучок в сараї тихо гнити.
Її лишив в сараї. А декого й в гімні.
Та плачу я найбільше за дітками малими,
Які не знають щастя, батьківського тепла.
Була би моя воля. Були б ви всі моїми.
І все, що в моїх силах я дати б вам могла.
29.09.09
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=237240
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.01.2011
автор: Ярина Яра