У просторій обідній залі стіл було сервіровано на дві персони. Голографічна освітлювальна стеля імітувала ясну глибину денного неба, по якому повільно пливли невеликі лілейні хмари. Крісті здалося, шо одна була подібна на поні. Франсуа підняв клош – з-під нього одразу почувся запах гарячого філе з грибами. Розподілив вечерю по тарілкам, доклав салат табуле і наповнив бокали айвовим соком. Крісті поклала до рота шматочок м’яса. Його соковитість і абсолютно витончений смак були довершенням відчуття розкоші минаючого дня. Сьогодні вона гуляла у внутрішньому дворі, усадженому білими вербами з важко опущеним пагіллям, ліхтарі у пащах скляних химер підсвічували алеї, шерех висохлого листя видавався шепотінням невидимих духів, які охороняли безтурботний спокій її прогулянки. Знудьгувавшись, вона повернулась та наказала винести їй гарячої кави і сигарети до люмінесцентного фонтану. Вона саме спостерігала, як вітер ганяв осипане листя по білій сяючій поверхні, коли Франсуа і знайшов її.
- Ти в розшуку,- сказав він, відклавши прибори.
- І нехай.
- Піднімешся нагору, там візажист і перукар чекають на тебе.
Крісті допила сік, витерла губи тильною стороною долоні, усміхнулась і пішла до сходів. А він направився до своєї гардеробної кімнати, де одяг накрохмалену сорочку, білий фрак і лаковані туфлі. Виходячи з переодягальні застібнув запонки з голубими діамантами на сніжно-білих манжетах. Водій вже напевно підготував авто і стоїть біля входу, залишилось дочекатися Крісті.
Одразу під дверцятами починалась червона доріжка. Франсуа де Амбруаз зі своєю молодою супутницею поринули у спалахи фотокамер, гамір натовпу і висунуті з усіх боків диктофони. Викрики і чисельний шквал запитань Франсуа зустрічав легкою посмішкою, продовжуючи неспішно йти до входу палацу мистецтв «Роял». Крісті вела себе на диво природно, ніби це не був перший її вихід у вищій світ. Дворецький відчинив двері, чемно запрошуючи їх до холу.
У переповненій аристократією залі золотистий відблиск шампанського та коштовностей доповнював шарм вишуканих нарядів і підсилював помпезність самої світлиці. Фуршет майже скінчився, Франсуа і Крісті не зупиняючись рушили до парадних сходів урочисто відкрити галерею, яка зайняла весь другий поверх палацу.
- Я тебе наздожену,- сказала Крісті, углядівши офіціанта.
Франсуа кивнув і ступив на першу сходинку. Гості слухняно йшли за ним, найскандальнішим художником сучасності, вже тихо перемовляючись про те, шо на них очікує цього разу. Коли майже всі піднялись нагору, власник палацу мистецтв – месьє Лєгран – став спиною до дверей аби сказати промову.
- Шановні гості, дуже радий усіх вас бачити цього вечора. Сьогодні ми першими маємо честь доторкнутись до актуального мистецтва, яке побачило світ із-під руки нашого визнаного генія сучасності, який не боїться відображати риси, на котрі ми не те, шо не дивимось – ми робимо вигляд, наче їх не існує. Тож до вашої уваги, Франсуа де Амбруаз і його нова серія академічних картин «Ембріон Ідеї»!
З цими словами він розкрив двері, і еліта увійшла до галереї. При вході висіли три картини, як передмова до усього іншого.
«Андрогін». Оголені сіамські близнюки, зрощені черевами, намагаються відштовхнутись один від одного. На їх обличчях гримаса болю, навколо лише темрява. Яскраве протиборство людини із своєю сутністю.
«Куртуаз». Скупчення людиноподібних істот без статевих ознак, які насолоджуються пестощами у велетенській молочній ванні. Натяк на плотську пересиченість суспільства, шо призвела до морального каліцтва ідеалів.
«Біотреш». Тіло в агонії, з нього виростають каркаси будинків, розриваючи собою торс. Із домів знову пробиваються паростки людей, і так до безкінечності. Вся композиція залита кров’ю, навколо істоти шматки м’яса і бетону. Важкість співіснування людини зі своїм творінням.
Гості почали схвильовано обговорювати початок циклу, деякі одразу йшли далі, аби повернутися, коли основна маса розійдеться по виставці.
- Вражаюче,- звернулась до Франсуа жінка середніх років з рубіновим кольє на шиї,- минулого разу я подумала, шо твоя техніка бездоганна, але, я бачу, ти вкотре перевершив себе.
- Дякую, Стелло. Приємно таке чути від колеги, до речі, чому так давно не було твоїх експозицій?
- А шо то за дівчинка з тобою?- вона ухильнулась від відповіді.
- Крісті,- завів у глухий кут Франсуа,- перепрошую.
Він попрямував до першої із десяти виставкових кімнат, відшукуючи серед емоцій відвідувачів щирість, не награність. Шось, чого вони не казали йому у вічі, але думали насправді. Франсуа дуже уважно приглядався і прислухався до кожної деталі, руху, фрагменту речення. І він не міг нічого убачити. Як і раніше. Можливо, цю загадку не зрозуміти ніколи, а можливо, він просто не дає собі її розгадати.
- Не допоможеш мені у моїх судженнях?- підійшов до нього Альфред, юнак у класичному чорному фраку.
- Чим можу допомогти?
- В мене одразу є питання стосовно роботи «Твій внесок». Якшо я вірно зрозумів зміст картини, то кожен є невід’ємною частиною годинникового механізму суспільства і внесок людини – це зайняти своє місце. Хоча у наші дні люди все більше сумніваються у цьому і стають осторонь, нічого при цьому не виграючи. А рука на картині довершує пазл, незважаючи ні на шо, уособлюючи непохитність ідеального. Все так чи інакше буде так, як треба.
- Дуже влучно, ти прямо озвучив мої власні думки, Альфреде.
Біловолосий хлопчина усміхнувся, його шкіра нагадувала лист офісного паперу – крейдяна і рівна, немов у маріонетки. Штрихи обличчя були наближені до класичних. Гармонійні, проте зовсім невиразні. Весь спектр його рис не уміщався у поняття звичайної людини. Із-під безкольорових брів альбіноса на Франсуа лягав якийсь наче неживий погляд – у ньому нішо не можливо було прочитати.
В руках у Альфреда був чорно-білий буклет, відкритий на сторінці цієї роботи. На картині людина складає пазл, підносячи завершальну частину до майже зібраної картинки, на якій в свою чергу зображено голих людей, щільно укладених на підлозі, деякі ше стоять, не наважуючись зайняти відведене місце.
- Було б непогано бути і там, і там. Не втратити людської сутності і водночас наблизитись до ідеалу,- Альфред поглянув на буклет і закрив його.
Франсуа пригадав розмову з Бергером. Цікаво, подумав він, чи знає цей особливий юнак про новий препарат. Напевно, має знати.
- Ходять чутки, немов з’явилось дешо нове. Воно вирішує усі питання.
- Можливо…- Альфред перевів погляд за спину Франсуа.
- Неймовірно, я не художник, але мені відчутно їх звучання.
Це був Рафаель, коротко підстрижений і неправдоподібно худорлявий музикант. Костюм на ньому тримався погано, незважаючи на старання модельєрів. Альфред чемно кивнув і залишив їх удвох.
- Дуже приємно. Деякі роботи я виконав, слухаючи твій новий альбом. Ти підкорив собі звук.
- Беззаперечно я придбаю ці картини.
Франсуа задоволено посміхнувся, не очікуючи подібної реакції на свою невинну брехню. Звичайно, він слухав альбом, але завжди писав у абсолютній тиші.
- Які відчуття у тебе зараз, після всіх тих операцій?
- Слух став більш чутливий, та інколи болить голова. В цілому, я вважаю це успіхом, експеримент міг скінчитись трагічніше.
Офіціант бережливо вів під руки молоду дівчину у коктейльній сукні. Вона була на підпитку і майже не трималась на ногах.
- Перепрошую,- сказав Франсуа і направився до Крісті.
- Все у порядку,- сказав він і обійняв дівчину, даючи змогу їй опертися на нього.
Вона шось намагалась сказати, але у неї не виходило. Замість слів були незв’язні звуки, Крісті ніколи не вживала алкоголю і не могла передбачити його дію. Франсуа направив її кроки до балкону. Свіже морозне повітря має піти на користь. Місто було сповнене вогнів, біля входу ше товпились журналісти, чекаючи на враження гостів, коли ті стануть роз’їжджатися. Напроти балкону височів на п’єдесталі пам’ятник усім невідомим митцям. У статуї не було обличчя, вона просто стояла, гордо піднявши голову, наче споглядала зорі, невидимі для пересічних людей у холодному брудному небі.
Крісті сперлася ліктями на поручень і важко дихала, бормочучи шось до себе.
- Тут нам ніхто не заважатиме.
Франсуа обернувся на голос. Це був Альфред.
- То ти шось знаєш?
- Я для тебе навіть дістану один.
- А може одразу два?
Альфред спокійно поглянув на дівчину і беземоційно кивнув.
- Добре. По закінченню виставки зачекай на мене в холі.
- Тільки скажи, чому навколо препарату стільки таємничості?- він обернувся і побачив через скляні двері де Амбруаза серед гостей, який тримав у руці бокал і шось обговорював з ними.
- Словами не пояснити, спробуєш – зрозумієш сам.
Крісті намагалась сфокусувати погляд на співрозмовнику Франсуа, проте фігури чоловіків розпливалися, тіло було неслухняне, доводилось зосередитись аби не впасти, на усе інше не вистачало сил. У животі усе випите почало рухатись, підступаючи до горла. Вона зрозуміла, шо їй не стане волі стриматись, і перехилилась за поручень.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236122
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.01.2011
автор: Латишев Сергій