Напевно, дощ…
Напевно, то був дощ… Він вирвав першим поривом вітру із Її рук того святого листа, написаного Ангелом.
Так, саме тим Ангелом, який колись зрадив Ту, але ніколи не завдасть болю Їй...
Червоні пелюстки світанку ніжно торкались Її губ, кришилася стара помада – спогад про покинуту нею цивілізацію, а уста загадково, як і пять років тому, усміхалися…
-Мамочко, що це?- запитав Її синочок, що до того спокійно грався з маленькими тибетськими однолітками:- Лист від нашого татка?
Навіть коли Їй поштою приходили книги з далекої України, малий все одно запитував про татка, але лише сьогодні почув ствердну відповідь.
Очі малого засвітилися радісними слізьми – навіть немовлям він не плакав:
-Мамусько, я знав, я казав тобі, що татко напише!!!!
Того вечора по дорозі Додому вони обоє ночували у Лхаському монастирі, читаючи написане їм найдорожчою для цих двох сердець людиною.
-Мамочко, давай відпишемо таткові?!
Та зворотня адреса бла стертою-розмитою…
-Мабуть, то був дощ… - задумано сказав малий…
Будувати цілу планету, або Сон
Їй приснився тоді ще не зрозумілий сон.
Велике приміщення, повне людей, посередині – широкі сходи нагору, і Вона, ангел, робить каміння. На верхніх сходинках сидять хлопці та про щось розмовляють…
Пройшов рік. Сон, звісно, забувся… Вона несподівано переїхала в інше місто, влаштувалась на цікаву роботу – будувати нову планету, яка приноситиме радість іншим. Вона знала, що потрібна саме тепер і саме тут, знала, що все робить правильно тому, що йшла за покликом серця.
Вона працювала скульптором – і з-під руки народжувалося каміння, цілі гори, а на них – зруйновані замки.
Поруч були люди, які теж прилучилися до творення цього світу.
І вона знала, що жоден з них не був випадковим!
Так , Вона була щасливою!!!
Кадр за кадром, як у Кассандри, збуваючись, згадувався той дивний сон.
От тільки закінчення його Вона не памятала…
Повільні хвилі брудної води заливали штучний світ людського недбальства, скупості та захланності…
Вона згадала те, що їй приснилось рік тому!!! Набрала в легені повітря і пірнула у крижану воду, щоб врятувати Його…
Ти!
За Великою Книгою Всесвітньої Правди, прикриваючись маленькою свічкою, вже котрий земний день сидів останній ангел вічності. Біла одежа світилася небесною голубизною, що зігрівала прицвілілі стіни небесної канцелярії. Бога не було – він покинув уявний рай цієї планети. Ангелів не було –їм теж тут нічого робити. Час для цієї планети закінчився – всюди панував хаос, люди , як і раніше, продовжували битися за копійки, а їм же залишилося жити мало, зовсім мало, навіть сам їхній Бог не знав, скільки, бо для Всесвіту той їхній кінець вже настав.
Отож, ангел перебирав запорошені сторінки Книги, псуючи свій смертний зір в намаганні розібратися в тому, що сталося: варіації кінця змінювались щосекунди, відповідаючи вчинкам і думкм людей, положенням зір і настрою самого ангела – мало значення ВСЕ, та ніхто не розумів цього.
Мільярди паралельних життів зливалися в одну дійсність, появлялися сірі кольори та обернені реакції – люди керувалися умовними рефлексами, тваринними інстинктами…
Ангелу ставало страшно – і він втрачав себе у цьому хаосі, Книга тоншала, букви ледве вгадувалися.
Ангел відвів погляд убік, протер очі біленьким кулачком – і вирішив використати останні години для спогадів.
Перед очима – на велетенському екрані появилася його земна сімя, колись кохана людина, друзі – всі вони досі там, на великій тарілці самогубців, всі вони зрадили його, всі відвернулися.
- Ти! Ти міг допомогти мені! Я знала про це завжди! Люди – не настільки боги, щоб жити поодинці!
Вона не мала бажання дорікати йому, бо в останні моменти життя Землі памяталося тільки хороше.
Перша зустріч, закохані листи, поцілунки, розмови під зорями, – разом із спогадами лилися сльози, - перша зустріч з морем, стрибок у водяну прірву, мейли крізь мільйони кілометрів.
- Ти ж хотів, щоб я була сильною, не знаючи, що справжня сила була у єдності нас двох…
На екрані спогадів появлася дивна картинка – людська істота сиділа самотньо на безлюдній горі, передчуваючи Кінець. Сльози тих же спогадів котилися по старечих щоках – розуміння втраченого прийшло.
- Ти!!! – ангел крикнув крізь відтин реальностей.
Щось стукнуло. Видіння зникло. Сильним перетягом відкрило двері у реальність, яка зникала.
- Ти!!! – зрозумів нарешті ангел: - Ми будемо разом!!! Я йду на Землю!!!
Ангел протиснувся у коридор, що закривався…
Книга товщала. Життя продовжувалося – бо появилася можливість вибору, бо народжувалася нова реальність.
… Вона підійшла до нього.
- Ти?
-Я!
-Ти!
Будь як гріх
Зимовий вечір плямкав обсохлими губами старі напівзамерзлій калюжі, котилася порожня автівка по хворій дорозі спокою… Кінчалось вчорашнє життя – і починалася ера відродження людських душ.
Ангел йшов по тій самій дорозі, згадував зшитки паралельних життів і - скучав. Все було банально, бо він пережив самого себе, ббо ніхто йому не потрібен і ніхто його не розуміє, бо він вибрав не ту реальність, бо цей сніг вже падав під його ноги.
- А ти будь як гріх, - казала йому совість. – Тоді життя стане складнішим…
-Не можу по-іншому! Я й так не святий…
Залишалось виправии декілька банальних помилок, щоби відійти…
Не хотілось плакати, не хотілось спілкуватися, не хотілось кохати, не хотілось жити, як і померти…
Він відчув пустоту .
Не хотілося навіть того, чого не встиг попробувати – сексу.
Він прийшов до неї запізно, бо тепер ніщо не змогло змінити Її рішення ЖИТИ на березі вічності у шороху людських буднів.
- Бути як гріх? – іронічно усміхнулась йому замість привіт. – Сам будь як гріх!!!
Стоп – перед перезапуском!
Життя для неї ніби зупинилося, стало невимовно важко дописувати букви своїх думок, серце нічого не підказувало, вбите на півдорозі власних планів, стало нудно щось хотіти, нудно – спілкувтися з людьми, нудота!...
Вона знала, що чекає на щось. І що це щось обовязково прийде. Як скоро – вона не знала цього.
Повертатися в одну із колишніх батьківщин було заборонено – тоді вона програє назавжди світову боротьбу…
Вона випала з їхньої реальності і ніколи в житті добровільно не повернеться туди!!!!
Моменти деградації
Вона любила його і це життя, любила усіх до якогось солодкого божепоневолення, та її любов і оптимізм хтось розбив, як маленького кришталевого мячика - і у світі почалась Криза. Вона не могла зрозуміти , як на любов, відвертість, щирість серця і нші можуть платити брехнею та підлістю.
Її було вкинуто у яму безробіття, яка в період світового економічного занепаду здавалась( чи була?) бездонною.
Вона не хотіла знаходити виходу з цієї ситуації – життя втомило. Добре, що була неодруженою, а то зараз переживала б за своїх дітей.
Світова економічна криза вкрила кригою світ – той поділився на багатих та бідних. Він і вона опинилися по різні боки перешкоди.
Вона … не хотіла і тепер, щоб хтось її жалів: рідні були і без неї щасливими, коханий не потребував її.
Це був кінець.
Кінець, щоб відродитись знову.
І бути щасливою.
Остання тінь
Земля маленькою мильною бульбашкою підкочувалась до її рідної планети, вперше за останні мільярди років. Було багато сонць, каміння топилося під лавою, змішуючись із сніговою лавиною. Міліардолітнє дерево ставало єдиним мостом між реальностями антиматерій.
Планета ангелів.
Вона раптом відчула, як у неї почали виростати крила: декілька днів до смерті ламало плечі – вона подумала, що нарешті, у свої тридцять, помирає, що повернеться Додому, бо тут всі вважали її психом – і вона сама майже переконалася в цьому.
На третій день почали рости вони… Вона все більше спала – снилося голубе літнє небо, дельфін у підземному океані під її будинком, - там вона плавала ще в дитинстві, віддаючи себе життю…
Крила росли… Земля підходила все ближче до її рідної планети.
Одного дня відкрилася діра між реальностями. Вона побачила Свою Планету і свій народ. Вона згадала, наскільки щасливим можна бути!!
По щоках котилися останні людські сльози – Земля вже задихаласяя від відходних випарів, криків голодних, стогонів розпусників, останніх вдихів дітей індіго.
… І вона повернулася на Землю!
Не бажаючи заразити ангелів людськими пороками, якими була ініфікована.
Потім на ній проводили досліди, забороняючи виходи у астрал.
На Землю впала остання тінь Планети Ангелів, коли вона померла, щоб народитися знову на цій Землі і змінити її обертання в інший бік, або … встигнути на похорон планети, де жили самогубці.
Du!
Französische Internationale Legion, wo du schon einmal warst, ist heute für mich für meinen Lebenstraum und Lebensziel geworden. Und es ist für mich, ehrlich gesagt, voll egal, dass ich eine Frau bin, weil ich verschwinden will und ich weiß ganz genau, dass ich die Richtige dafür bin, weil ich meinen echten Engel in meinem kleinen Herzen noch nicht verloren habe… Es ist so. Oder ich will zu stark, dass es so wäre. Für heute, oder + noch besser + für immer.
Ich weiß, dass du auch es wolltest. Es geht um deiner Liebe. Deine erste und bis jetzt auch letzte Freundin war sehr wichtig für dich. Du hast sie geliebt. Das ist wichtig. Es tut mir Leid, dass sie schon tot ist.
Ich sah auf den Bildern deine traurigen Augen und habe was Wichtiges für mich verstanden + ich brauche dich genau so, wie du mich.
Du sagtest, dass du mich nicht verdient hast. Das war doch dumm!
Ich liebte dich! Wie ein Engel, aber trotzdem.
Ich will meine Heimat verlassen, um alles zu ändern, weil es für mich in meiner Realität und in meiner Wirklichkeit, in meinem Dasein zu eng ist.
Ich weiß, dass du mich noch immer wartest. Und mein letztes Schrei wird für dich gewidmet, weil du warst damals stärker + du hast verstanden, dass du deine Liebe verloren hattest und ich kann es nicht! Ich träume noch immer von meiner toten Liebe…
Du bist mein Engel! Du!
Альфа
Пісні, в яких вона вже не бачила сенсу. Колись, дуже давно, вона вже проходила практику на одній з маленьких зірок, де з тих пір вже ніхто не живе … цілу мить.
Ти любиш її так, як любив тоді, на Альфі? Пам’ятаєш, як ваше догори-ногами-відображення створювало атом у вертикальному джерелі, а ти казав, що якби ти зумів стати одним із землян, ти б перевершив максимальний вияв любові.
А потім вона годувала вашу дитину, відриваючи її час від часу від грудей, щоб не ковтала п’ятої краплі безсмертя! І ти , що міг вже тоді бути завжди поруч, чекав переродження на божевільну голубу планету лише тому, що «там люблять».
Вона згадує слова, що літали у повітрі, думки, які складалися мозаїками у хмари, перші польоти у астральність людей та любов одної з них – правда, той землянин думав, що вона сниться йому…
Тепер ви тут. А ти кажеш, що так тут не люблять і що хочеш повернутися Додому…
Вона не схотіла народжуватися знову лише заради твоїх обіцянок.
Вона повернулася на Альфу, забравши з собою того, хто не відкладає свою любов.
То була Альфа – зірка, що впала на Землю в день Армагедону.
Каміння
Воно котилося догори, закручуючись у павутину фатальних думок.
«Ти віриш у любов? Ти все ще віриш у любов, моя маленька дівчинко?»- Ангел стояв над Нею і сльози котилися по прозорих щоках розмитих атомів, бо межа тонка, а віри недостатньо.
-Я не хочу, щоб хтось говорив про Нього щось погане, бо він – батько мого сина, який дав мені найцінніше і найвідповідальніше… Бо ця дитина – це виклик не лише всьому Всесвіту, а й мені самій!
Ангел плакав. Його сльози довбали діри у штучному камінні, що на льоту складалося у величезні горе-гори.
Він не розумів, як можна було відмовитись від Дому, продовживши гру в людей, яку вважала ідіотською!
-Ти не любиш Його! Я бачив твої сни – там ви ніколи не буваєте разом! Там тільки я! Я потрібен тобі!
Каміння котилося… розум втрачався… Вона божеволіла і ангелішала…
Останні секунди життя затрималися сонячним промінням у її очах.
Худою долонькою вона зняла щось із затихаючого серця і віддала Ангелу.
Камінь…
А він кинув під гору, куди не постійно котитися каміння.
І перестав плакати.
Продай мені свою душу
Ніщо не тішить, бо вибір був неправильним – залишилось чекати кінця, а ще вчора був шанс – той, у який Вона свято вірила, яким жила, який відчувала усім своїм серцем, а тому була щасливою.
За останні роки вона бачила багато чого, що продавалося і купувалося, а тепер ще й душа.
Ангел сказав, що ми живемо у час глобального розпродажу людських душ. Він сказав, а вона вже знала – спостерігала укладання контрактів, виправляла пункти договорів. Щоб хоч якось допомогти, аж поки не зрозуміла, у якій ямі вона опинилася, і що так нічим не допоможеш, а лише себе розпорошиш, і що єдине, корисне для неї – впасти у ядерно-зимову сплячку та безучасно спостерігати за усім і усіма.
«Мамо, ти любиш дощ? Ти пам’ятаєш , яким він був того літа, коли я була щасливою? Коли бігала у маленьких чорних гумовцях потерплих калюжах під подертою парасолькою? Що сталося з нами усіма, мамо?»
…Вона сиділа, запершись у куток невидимої пустої коробки, закривши вуха долонями і міцно стуливши повіки. До неї тягнулися сотні сірих зматеріалізованих привидів, нашіптуючи загробно:
- Продай мені свою душу…
Кричали північні олені.
Спало маленьке двостатеве створіння у богом забутому, в історичних джерелах не згаданому поселенні.
Надворі під морозним трусінням довгих мязів зими росли на деревах та кущах добротні шуби з інею.
Стояла тиха ніч, у яку ніхто нікого не хотів бачити, чути. Взагалі не знайшлося б людини, яка б у такий момент визнала існування ще одного подібного собі створіння на цілій планеті.
Місцевий фермер тримав скотину навіть у тридцятиградусний мороз на подвірї, щоб зекономити на прибиранні. Худоба гинула, кидаючи у морозне зіркове небо останні рики – благання про допомогу у людей. Але людей, як відомо, не було!
Ці рики нагадували беління північних оленів, коли вона тонула у приємному колодязі снів.
Перед нею появився той хлопчик, в якого вона закохалася декілька місяців тому. Вона закохалася, а він про це і не знав.
І от тепер у по-літньому білому одязі з довгим волоссям а-ля-каре…
Вони танцювали…
Він поцілував її…
Сон втік, боячись, що його позбавлять незайманості, а вона усміхалася.
Коли небо стане землею…
Це був її перший гріх – хотіти залишитися самою на усій планеті, бо відомі їй боги спивалися, а люди – деградували.
Вона бачила для себе песимістичні сюжети та по-справжньому щасливе життя, як було і до цього.
Вона не вірила в суспільство, в об’єкт сімї, як породження останнього, в доцільність народжувати дітей для продовження безглуздої гри.
Хаос намагався поглинути її в моменти безвиході, взяти її з собою і зїсти її душу.
В такі моменти їй хотілося , щоб небо стало землею.
Коли небо стане землею, воно впаде на голови цих дурних створінь, поховаючи їх заживо.
Коли небо стане землею, воно злиє на голови цих похмурих дипресатиків всі ті нечистоти, які ті вливали в лоно Землі.
Коли небо стане землею,всі заспокоються, бо нікуди буде повертатися.
З Новим роком!
Якби Вона знала біль, який чекає на Неї у цьому році, то подякувала б Вселенній за щастя минулих лихоліть. Вона і зараз щаслива, та це Вона зрозуміє значно пізніше…
Білий камінь снігів стане теплим спогадом про вчорашні турботи, бо любов є, а отже, є і щось протилежне…
Воїни стояли біля Її ніг і чекали наказу розпочати перемиря. Примусове. Вона не була впевнена, чи потрібне це тимчасове топтання на місці , а чи воно даремне, адже Кінець все одно прийде.
Сонце світило у очі випадковим перехожим – і ті сліпнули, так і не запам’ятавши своєї останньої зрячої думки.
Бігали голі діти, втративши заразом і батьків, і майбутнє, так і не побачивши любові, дружби, віри, надії.
Це був водночас початок нової ери, де кожен повинен був створювати свій світ, у якому він буде Богом, де треба жити між своїх творінь, а це рано чи пізно стає ой як нецікаво, бо боги повинні жити з богами.
Вона стояла на горі і дивилась на вчорашню Землю, яка поволі помирала.
Сльози котилися по її холодних щоках – останнім часом вона , чомусь, багато плакала, - небо складалося і розкладалося, як картинки-книги, - і музика лилась з космічної гладіні. Вона любила музику, яка їй нікого не нагадувала…
Коли Вона ще була людиною… Та – Вона тепер не може нічого нагадати собі про ті часи… Вона поза часом. Це так холодно і боляче.
Знаєте, поки є ще час, Вона поживе на цій планеті.
Яка там у Неї тепер робота? Не має значення. Основне, Вона Їй подобається. І поруч є люди, яким треба допомогти.
Я люблю Вас! З Новим роком! ЦьомJ
Під лінійку
Не пам’ятаю осіннього дощу на його по дитячому гарних щоках з ви пукатими очима.не знає, що у ньому найбільше їй подобалось.мабуть, прагнення стати Кимось у свті, що котився до прірви.вона любила цей похмурий світ,бо жити в ньому було безмежно цікаво, бо вона теж добивалася завжди того, чого хотіла.
Вона любила його.просто.як і усіх інших, бо це було їхнє життя, в яке вона не хотіла втручатися.так було простіше у цьому відрізку часу над прірвою, куди падали усі, а вона ще уміла у цьому польоті ЖИТИ і насолоджуватися цим життям….
Ноти, ноти, ноти…
Паперові янголи стояли на підвіконнику, розмокши від осіннього дощу та неймовірного щастя. Приходила зима, в якій було місце і новому року, який змінить усе, геть усе. Ангели плакали і танцювали водночас, бо вона жила, а в житті є місце для усяких подій, не пережитих нею досі. Було багато доброго та поганого, але вже ніколи – злого, а це значить, що життя закінчується. І їй , на диво, байдуже до всіх.
- Ти любиш мене? – питання, яке супроводжувало її все життя, тепер звучало у єдині очі Всеобємного бога вічності – Любові.
- … - у відповідь пролунало бездонне мовчання космосу, що замість засмутити її, розвеселило і заспокоїло.
Тиха усмішка задоволення і впевненості впала ластівкою на тонкі уста.
…Попереду було таке коротке для вічності життя – із щасливою сімєю: люблячим і улюбленим серед чоловіків коханим, розумними дітьми та мудрими онуками. Вона творила це життя і підтримувала існування малої цивілізації, щоб дописати ноти Всесвітньої симфонії.
…Коли вона поверталася Додому, душа проходила через сотні тунелів та мочань.
Був біль попередніх життів і дріб’язковість болю останнього з них. Була радість повернення і вічне заспокоєння всесвітнім лоном любові. А перед зором у різні боки летіли ноти. Ноти, ноти.
Біля земного тіла стояв навколішки ангел і грав на скрипці людського плачу.
Мама-історія
Ішов дощ, коли цвіли конвалії…
Розрушені атомом будики світилися жовтим світлом – вимирали цивілізації. І нікому було плакати за старими фотографіями.
Він, старий і безпомічний, сидів у старенькому кріслі-гойдалці, з колін звисало старе сіре покривало, мерехтів широкий екран.
- Ішов дощ, коли цвіли конвалії… - коментував він, а сльози котилися по висохлих старечих щоках. – І мама ще була живою, а тепер вона історія, як і всі, хто тоді був поруч, тоді, до того першого вибуху, який почав Останню війну.
Тепер конвалії не цвітуть… Тепер взагалі немає квітів. Залишилася тільки сіра планета обвуглених надій – і жодної надії на те, що все буде так, як колись.
Він згадував свою любу матуську, яка зробила все для того, щоб він був щасливим. Він вдячний їй за те, що вона вміла бути мамою, а не вчилася цього робити. Вона померла, оточена багатьма людьми, які любили її понад усе, як і вона їх – дітьми, внуками, правнуками, друзями.
А через чотири роки почався конфлікт, в який поневолі було втягнено тих, хто впродовж історії залишався осторонь будь-яких конфліктів, - філософів. Безграмотність сексуальних відносин призвела до смертельного захворювання матки всіх жінок планети, включаючи немовлят. Чоловіки, що залишилися живими після війни, самотньо старілися по домівках, уникаючи беззмістовного спілкування.
Дивно, він згадував не першу шкільну любов, не найкращого друга – кузину, не сестру , не дружину, не дочку, не внучку, а саме матір!
- Мамо, ви – історія, ви саме життя, ви священий Грааль, за образу якого розіп’ято останнього мужа на цій землі.
Падав дощ на конвалії – падав дощ на попіл масштабних руїн. Через декілька років Земля перезапустила свій оновлений процесор: знову бігали звірі, літали птахи, цвіли квіти, росли дерева, бігла джерельна вода. Вони – адами, що доживали віку, - гуляли самотньо Садами відновленого Едему, дихали конваліями після дощу і згадували своїх матерів.
На цей раз бог не захотів ліпити з їхнього ребра Єву.
Літати – не боляче?
Зимового дня падав осінній дощ. Жити набридло. І зовсім не хотілося, серед дурнів та не собі подібних. Не було навіть можливості втекти, щоб не бачити, як повторно всі помиляються.
Залишалися тільки сни, які забирали її з цієї злої паралелі і відносили до нього – того, від якого зовсім недавно утекла, через якого сиділа тепер у власноруч намальованій, безглуздо непотрібній клітці.
Добре, що літати було не боляче…
Бездвер’я у багатодвер’ї
Лише він , Соромязливий Мрійник, по-справжньому любив її все життя. І коли хрестили на вінку із живих квітів його первородного сина, він теж думав про неї.
Лише у сні дозволяв собі торкнутись її руки, як святості, щоб бути хоча б таку мить поруч.
А далі вона гуляла великими залами музею, а коли хотіла покинути ці стіни, то виявилось, що потрібних їй дверей давно вже нема. Є різні, але потрібних катма!
Вона стукає по на зелено побіленій гладкій стіні – штукатурка відпадає – і вона легко розбиває тільки-но змуровану цегляну стіну…
Битва на кратері
Вона запалювала схід та захід, але не могла запалити себе до життя. Було якось дивно просто помирати. Знову. Як тоді. Коли життя було без крапельки сенсу, а вона боролась зі світом, щоб доказати, що, попри найнижчий старт, який обрала для себе ще до народження, вона буде однією з кращих. Та ні, найкращою!
А весна приходила. І пахла протухлою землею у її безсенссі.
Перемагав егоїзм – потрібно було збиратися Додому. Дратували люди, які вже чверть століття повторювали одні і ті ж помилки, забуваючи вписувати в енциклопедію своїх висновків здобуте досі.
Вони нагадували мавп на вічному колесі. Вони дратували своєю сліпотою та впевненістю у власній правоті, а ще більше - її любовю до них.
Жити не хотілося, бо все вже зроблено. Бо битва на кратері не має мети. Принаймні для неї.
Сон після фільму
«Бентежна Ана» Медера чи Менера, іспанського режисера була написана з її життя. Чи минулих життів. Її смерті у віці двадцяти з чимось років. І він, її колишній ангел, до якого вона відчувала … ні, не кохання, а дивну, божественну материнську любов. Отож, головна героїня у черговій реінкарнації теж зустрілась зі своїм сином, закохалась у нього.
Тепер і вона зрозуміла свою любов. Зрозуміла, чому пробачила йому всі зради, чому хоче знати, що у нього все гаразд, чому її не тягне до нього фізично.
В юності підсвідомо сказала йому під час одного з побачень, коли вони сиділи на сходах сільського клубу, що любить його як Сина.
…Вона перенеслась у світ, де на її руках лежав малесенький хлопчик, якого дуже боялась втратити.
Були великі води, з яких вискочили яскраво чорна та яскраво рожева майже іграшкові пантери, борючись одна з одною.
Він подзвонив її, хоча, здавалося, був майже поруч. Оскільки вона бачила спірально укладене до середини плечей довжиною русяве волосся.
- Якби ти знав, ЩО я відчуваю до тебе!- у фразі вже не було ні надії, ні бажання, а тільки надоїдлива втома.
- А ти скажи мені про це.
- Невже сказане мною щось змінить(?).
- Ні, авжеж що ні.
- Тоді й говорити про це не варто.
Потім вона бачила його з короткою хлопчиковою зачіскою…
Головне, що він, її син, щасливий і у безпеці.
Та не судіть і не засуджуйте її материнську любов, яка хоче завжди бути поруч, щоб вберегти, щоб захистити, щоб наставити на правильну дорогу.
З інших життів
Він подався у шоу-бізнес – і тепер був для неї назавжди втраченим. Як її боліло у ту мить, коли він вигравав бренд на власний проект. Він кричав: «Тату, допоможи мені!» і вона знала, що його батько зробить все можливе для здійснення цієї мрії.
Як боляче було , все – таки…
Але тепер вона втрачала всяку надію на майбутнє з ним, а це було вже позитивом, бо забирало надію на нього, але відкривало шлях іншим заблокованим надіям.
І ще – вона вагітна, на одному з перших місяців.
- Це буде хорошою пам’яттю про нього, - подумала, хоч і знала, що дитина у її лоні – не від нього.
Її бабуся вирізала із неї дитину – щось типу кесаревого розтину, зашивши опісля живіт звичайною ниткою.
«Дитина спеклася»,- сказано їй, та вона не могла зрозуміти, ЯК САМЕ?
Можливо, її високою температурою чи маззю, якою лікувалася під час тривалого захворювання?!?
Вони сиділи за столом. Вона подивилася на голубу майку на собі – і побачила кров, що просочується. Шрам дуже болів.
…Прокинулася у це життя. Невидимий шрам досить болів!
***
Почувалася дуже самотньою. Поруч – нікого, тільки глибокий потік за її будинком. Стрибнула, щоб втамувати біль. Вода видалася занадто глибокою – по пояс, по шию, понад голову – її зору відкривався глибокий водяний тунель, у який вона опускалася і вкінці якого було видно шматок захмареного неба. Вода зімкнулася. Їй стало дуже спокійно… топитися не страшно.
За мить до мрії
Вона насолоджувалася останніми митями, проведеними з рідними їй людьми. Вона поверталася до моря – до того місця, яке найближче до Дому. Вона буде працювати з дітьми, позбавлених батьківської опіки. І байдуже, що за це їй платитимуть копійки. Шкода, звісно, що все в цьому світі вимірюється величиною гаманця.
А вона втомилася боротися за розмір зарплатні, за те, що в цьому світі престижно, бо хоче просто жити , жити так, як підказує їй її малесеньке серце. Може, цей вчинок і відкриє їй дорогу до справжнього щастя – у вир любові, що повинен заполонити цю планету.
Вона вірить у Любов – Бога, що є всемогутнім та всесильним.
Ця любов подолає все на світі і приведе його знову до неї.
За мить до мрії вона згадала усі нещастя, що звалилися на її голову осі. Вона вдячно посміхнулася собі через час, обнявши ангела, що сидів поруч.
В День перемоги’2009
Просто сльози котилися по щоках, коли лунала мелодія «Синьої хустини», коли у залі сиділи поруч з ветеранами псевдо ветерани, а ти все одно була вдячна їм за свободу, за можливість повторити помилки і просто вчитися у школі життя на полегшених умовах.
В цей час здавалось безглуздим твоє бажання чи страх? Народжувати дітей, щоб не продовжувати смішної гри у спроби та помилки, у життя з любовю на мить, сексом на мить, дружбою на мить.
У всі кінці на рідні номери відсилаєш смс із коротким текстом « ВІТАЮ З ДНЕМ ПЕРЕМОГИ!» Відгукуються живі, відмовчуються мертві, а ти вже там, у минулому.
-Мамо, мені на війні відрізало всі пальці на правій нозі , - спочатку сказала, а потім подумала чи навпаки. Але було боляче. Боляче і зараз, через роки, через життя.
Їй хотілося повернути час, об випробувати сучасників на сміливість. Так. І, в першу чергу, саме себе. Як би вона повелась у таких умовах.
Кризу сучасності називає війною без ведення бойових дій.
А що сміливо зараз?!! Боротися за копійку, забувши про мораль, наплювавши на ближнього, чи боротися за душу свою та людей, що поруч?!! Кому із сучасників поставлять монументи через 64 роки!??
Це був день її перемоги. І вона боялась, що колись, 9 травня, просто прокинеться, забувши, що означає цей день для її країни…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235815
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 19.01.2011
автор: Світлана Нестерівська