Легенда про зорі
- Мамо, - вже вкотре викрикнула дівчинка, але тепер в її, ще дитячому голосі задзвеніли нотки суму, що тісно переплелись з жалем. - ще одна впала… Мамо, чому зорі падають? Їх не люблять? Мамо, розкажи чому…Чому вони падають вниз? Їм щось болить? Чи їм самотньо? А вони повертаються назад, - додому? Адже небо це їхній дім? Так?
То був звичайний, ще теплий вечір серпня, коли небо здається найблищим, найчіткішим, рідним… То була тісненька лавка, попід маленькою хатинкою… То була мати і її мала дитина, в очах якої вже тоді відбивався цілий всесвіт, сива мудрість, і зелені пориви…
- Зорі, люба моя, -і мати пригорнула дівчинку сильніше. –Зорі - це душі. Вдень вони турбуються про нас, допомагають, підказують, дають поради, відвертають біду, а вночі вони оберігають наш сон, співають колискові, наші очі мружаться, а потім ми спимо, щоб мати сили працювати наступного дня, щоб бути щасливими, щоб помічати щастя, яке вирує навколо: у повітрі, в людях, в серці своєму…-і жінка легенько витерла сльозу..
- Мамо, а вони не втомлюються? Коли вони відпочивають? Що таке душі?- дівчинка обняла свої ніжки і почала погойдуватись.
- Ні, вони не втомлюються… Душі...- мати прикусила губу підбираючи слова,-є одна легенда, хочеш розкажу? Мені її теж мама в дитинстві розповіла…
- Авжеж…А душі?
- Іди-но сюди,- мати посадила дівчинку на коліна і погладила по заплетеному риженькому волоссячку. - так от ця історія… Ніхто не знає чи є в неї початок, чи ні.. Хм… Кожен із нас був народжений своєю мамою, з великої любові обох батьків, із кожною появою нової дитинки, на небі з*являлася нова зірочка… Зірочка, яка слідкувала саме за цим новонародженим дитям… І..
- Мамо, це і в мене є зірочка? А де вона? Я хочу її побачити…
- Так, в тебе є своя… Але,розумієш, я не знаю яка вона..
-Ммм… я її ніколи не побачу?
- Чому ж, кожен може побачити свою зірку в свій день народження…
-А де? Куди дивитись? Як я її розпізнаю?
- Ти відчуєш, відчуєш її серцем… - хмарна посмішка охопила вуста матері, та вона продовжила,-Ось. Ця зірочка, дбає про свого підопічного все його життя… Але все має свій початок і кінець… Поки людина жива – душа знаходиться в її тілі, і саме завдяки їй між людиною і зірочкою є невидимий місточок… Коли людина помирає, то її душа по цьому місточку йде до зірочки, і в момент зустрічі зірочка падає з неба… Бо їй немає вже кого захищати. І такий кінець є початком появи наступної зірочки…
-Мамо, а як це помирає?
-Це як народження, але навпаки…
-Зникає?..
-Так,- мати поцілувала дочку в чоло,- а зараз вже час спати.
-Мамо, я ще трішечки. Будь ласка…
-Добре, не затримуйся.
Мати пішла. Рипнули, за старою звичкою вологі від недавнього дощу двері, і світло розлилося по подвір*ю, та через мить знов було темно…
В повітрі чувся присмак осені… Останніми були тоді гастрольні концерти цвіркунів, деінде з ними вже прощалася пожовкла трава…
А на тісненькій лавці, попід маленькою хатинкою, досі сидить вже старенька сива бабуся, в очах якої відбивається цілий всесвіт, зелені спогади і повне розуміння життя…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=234419
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.01.2011
автор: never_L8